В відтінку неба сині хвилі,
В траві зеленій блиск дощу,
Кущі калини при долині
В своєму серці я ношу́.
І довгий берег з кривизною,
Зарослий вербами, бузком,
І бур'янами, і травою,
Дрібним устелений піском.
Іду там привидом, ступаю,
Хоча не часто, бо у сні,
У жмені воду набираю,
І як же хо́роше мені!
21.04.2026.
Ганна Зубко
Все тарабанив дощ по склу,
І тиха музика звучала,
Немов обірвану струну
Уко́тре душу лікувала.
Співати голос не хотів,
Щоб лише музика і тиша,
І потягнуло до вірші́в,
І рука знову пише.
Лила́сь мелодія між стін,
За ліки вко́тре взята,
І приєднався тихий спів,
Додавши нотки свята.
21.04.2026.
Ганна Зубко
„Приліт птахів ти пропустила,
Й розтанув лід не при тобі." —
У хвилях річка говорила,
Мов дорікаючи мені.
„Вини із се́бе не знімаю,
Жалкую, дуже… і нераз,
Нарешті вільна ти, вітаю!
За те́бе рада, без образ".
Ми говорили — вітер слухав,
А потім ви́соко злітав,
Дупластим вербам спи́ни чухав,
Густі їх коси запліта́в.
21.04.2026.
Ганна Зубко
В похмурім небі вітерець
У гурт хмари́ зганяє,
Ріллею, полем навпростець
Хтось стежку прокладає.
Людей доро́гою гурти,
Вслід конячина з возом,
Дерева з бо́ків і стовпи,
Із ледь обвислим дротом.
Вже завидні́лися хати,
І дим здійнявся вгору,
Лише колгоспом перейти —
І вулиця край двору.
Із поля вітер теж зайшов,
У сутінках ховався,
Стихав, з'являвся гомін знов,
Немов перекликався.
20.04.2026.
Ганна Зубко
Та якби я тебе не кохав —
Чи тримався б від тебе подалі?
Там, де обрій у попіл упав,
Де схрестилися зламані сталі.
Я іду, щоб тебе не спалити,
Бо в мені — тільки пекло і шквали.
Моя ніжність від того болить,
Що її мої ребра скували.
В моїх жилах — запечена ртуть,
Ти — мій спокій, п’янка глибина.
Я не смію твій світ перетнуть,
Бо я — буря, а ти — тишина.
А мій дотик — це чорний вогонь,
Він обвуглить твій ранок пречистий.
Я не смію торкатись долонь,
Щоб не збити твій шлях променистий.
Ти у світлі вечірніх вікон —
Мов кіно, що не має фіналу.
Я ховаю свій зірваний крик
Під броню із глухого металу.
Хай проміння цитринове ляже
На твоє безтурботне плече.
Все, що серце моє не розкаже, —
Тихим вітром крізь пальці втече.
Я лишаюся тінню в саду,
Де шепочуть про тебе каштани.
Я у власне чистилище йду,
Щоб твої не відкрилися рани.
Будь щаслива. Світися. Живи.
Не шукай мене в цьому світанні.
Серед міста, асфальту й трави —
Я кохаю тебе. У засланні.
Мене немає — і я є,
У кожнім подиху твоєму.
Де тиша серце віддає
Диханню легкому, своєму.
Я поряд — я шовкова нить.
Мій теплий подих біля скроні,
Що тихо лине і тремтить
У рідних лагідних долонях.
Мене не бачиш, але знай:
Я розчиняюся в ефірі.
Легким диханням огортай
Мій дух у спокої та мирі.
Відчуєш дотик мій легкий,
Коли заплющиш ніжні очі
Твій оберіг крізь час земний.
Я біля тебе — дні і ночі.
Не бійся тиші — в ній і я.
Не бійся вітру — то мій голос.
Де ми єдина течія —
Життя росте, мов стиглий колос,
18 квітня 2026 р.
Мене немає — і я є,
У кожнім подиху твоєму.
Де тиша серце віддає
Диханню ніжному моєму.
Я поряд — я шовкова нить.
Мій теплий подих біля скроні,
Що тихо лине і тремтить
У рідних лагідних долонях.
Я розчиняюся в ефірі.
Ти це не бачиш, але знай.
Мій дух у спокої та мирі
Своїм чеканням огортай.
Коли заплющиш ніжні очі,
Відчуєш дотик мій легкий.
Я біля тебе — дні і ночі.
Твій оберіг крізь час земний.
Не бійся вітру — то мій голос,
Не бійся тиші — в ній і я.
Життя росте, мов стиглий колос,
Де ми — єдина течія.
Мене немає — і я є,
У кожнім подиху твоєму.
Де тиша серце віддає
Диханню легкому, своєму.
Я поряд — я шовкова нить.
Мій теплий подих біля скроні,
Що тихо лине і тремтить
У рідних лагідних долонях.
Мене не бачиш, але знай:
Я розчиняюся в ефірі.
Легким диханням огортай
Мій дух у спокої та мирі.
Коли заплющиш ніжні очі —
Відчуєш дотик мій легкий.
Я біля тебе — дні і ночі.
Твій оберіг крізь час земний.
Не бійся вітру — то мій голос,
Не бійся тиші — в ній і я.
Життя росте, мов стиглий колос,
Де ми — єдина течія.
18 квітня 2026 р.
Ми не разом, і тиша б’є у скроні,
між нами милі, стіни та роки.
Та знову б’ються в спільному полоні
двох душ вогні, роз’єднані й палкі.
Ми тонемо… не в морі — у просторі,
де кожен подих роздирає сталь.
Загублені в жорстоких жартах долі,
загорнуті у спільну нам печаль.
Ця вирва поглинає нас без згоди,
бо глибша за сумління і слова.
Ми — дві самотності, серед негоди,
де кожна думка — рана ще жива.
Ми не разом. Але в німій безодні,
де сонце гасне в пристрасті й вині,
ми тонемо — невинні та не вільні
в одному на двох світлому вогні.
18 квітня 2026 р.
Останній раз — обоє про це знали.
Наш спільний світ над прірвою повис.
Лютують дикі та безжальні шквали.
Вони штовхають у безодню вниз.
В останній раз: ковзнув байдужий погляд,
як спалах світла перед темним дном.
Миттєвий подих — мов останній огляд,
і вже межа за непрозорим склом.
Ми не тримали — просто відпустили
те, що боліло довше, ніж жило.
І один одного давно простили,
хоча в мовчанні щось іще було.
В останній раз — без криків, обіцянок.
І тільки погляди — прощальний крик,
як тінь уламків у порожній склянці.
Колись єдиний світ без сліду зник.
12 квітня 2026 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
