Ти почитай мені вголос
Із книжки в твердій палітурці
Щось із нового
Я втомився від моніторів
Надокучила проза
Надміру чужого
Хотів би слухати голосу твого
Я знаю, я зник ніби на сотні років
Я грав ролі, змінював місце
Шукав новий дім
Що тобі я приніс?
Хіба лише тіні забутих мрій
І намисто зі слів
Слів, які тобі не сказав
Слів, які затаїв
Буде тобі початок
Буде тобі основа
Для нових віршів
Ти почитай мені вголос
Хоч би з нотаток своїх
Щось про майбутнє
Наше
Почитай…

Вдосвіта. А серпень вже на порозі
У вікнах. Спішно йому
Дай мені прохолоди
Ранок. Сонце обійняло твій дім
А пам’ять видає події, імена і дати
Склади собі пазли
Спогади пострілом
Спогади швидкістю колії
Натискай кнопку “Стоп”
Полудень. Спека
Лишай місто охочим у ньому ходити
Вдома
Забери книги, забери фарби
Залиш мені музику
Знайду собі мелодію до всіх
Своїх проявів
Вечір. Серпень ночує з тобою
День як присвята всім ностальгіям
Серпень в рядках
Та не про нього хотілось найбільше сказати
Тож читай між рядків

Літаєш. Високо: де місяцем зорі ціловані Крила тріпочуть
Голосом маниш
Слова ллються цівкою
Я п’ю їх до дна
Мою душу лікує їх глибина
І солодко й п’яно пахнуть в садах плоди
А себе не обманиш – стиснутий я в обіймах
Самоти
Торкаються ступні твердої землі
І наче колючі дроти під ногами
Не ти, не ти стаєш на мої сліди
Літаєш
А я по поверхні
Тупцюю
Ще скільки тих миль треба пройти?
Так не милі мені вони
Ти прилети
Бо щось мало без тебе тої землі
Ти прилети
Бо так ніби повсюди колючі дроти

Я тут. Знай моє ім’я.
Ниткою на зап’ясті – не загуби.
Я тут. Знай собі моє ім’я.
Гортай сторінки, виривай листки.
Хочеш пиши, хочеш стирай – не забувай.
Я тут. Май собі моє ім’я.
На всі пори року – вибирай інтонацію.
Я тут. За зграєю думок.
За дверима пересторог.
За стінами страху і сумніву.
Я тут. Сідай поруч.
Об’єктив камери наводить фокус.
Деталей не буде, репетиції зайві.
Я тут. Промовляй моє ім’я.
Це простіше, ніж всі твої завчені фрази.
Я тут. Називай вголос моє ім’я.
Я знаю, це складніше за твоє мовчання.
Я тут. І цього вже достатньо.

Я б тобі розказала про себе,
Та безодню пізнати не сила.
Мов стовпи, що сягають до неба,
Я тебе на трон посадила.

Я його будувала з бетону,
Щоб як падав то прямо на мене.
Розцвітають під снігом бутони,
Щоб тягнутись до сонця і неба.

Недосяжний для мене мов скеля,
Поглядаєш із трону й не знаєш,
Я спалю тебе мов пустеля,
Коли ти мене покохаєш.

Що ж ти знаєш про мене, коханий?
Я б тобі розказала б багато.
Та боюся, що ще одна рана
Зробить з мене німого солдата.

Ти чуєш мамо? Я уже не плачу…
Відплакала і відхворіла
Та іноді так по дитячому
Нахлине сум, що я безсила

Безсила вплинути на дії
Що відбуваються в житті
І гірко так, нема надії
Такі думки на самоті

А пам‘ятаєш, як в дитинстві
Втішала ти, що все минає
Твої слова ті материнські
У пам‘яті я зберігаю

Ти чуєш мамо? Я все пам‘ятаю!
Хоч і своїм дорослим розумом живу
Порад мені твоїх не вистачає,
Щоб пожаліла, як колись малу

Ти бачиш мамо? Так як ти казала…
Минає все, немає вороття
Та тільки, я тоді дитям не знала
Що те «усе», то є твоє життя

Відплакалось і відхворілось
Ти в моїй пам‘яті жива
Лише у серці шрамом залишилась…
Реальність, що тебе нема

✍️Автор: Лілія Ходус

Ти – Птаха. Без зграї.
Тебе не лякає. Ти ближче до неба
Ти ближче до раю.
Ти – Птаха.
Я не встигаю. Ти так швидко зникаєш.
Я чекаю.
Серпень журиться. Сонце хилиться.
Слова губляться. Не римуються.
Білі вірші пишуться.
Думки рояться. Правда тоншає.
Спогадами архіви заповнені.
Літо ховається. Я поспішаю.
Птаха тішиться. Птаха з небом грається.
Я дивуюсь.
Ти – Птаха.
Позич мені трохи своєї Свободи.

твоє плаття кольору неба
засіяне поле дикими квітами
тягнеться ниткою дим
де розкидані мрії
твоє плаття кольору неба
дивлюся на тебе
ти думу про серпень
в мережку складаєш
твої очі – зеленої розкоші
думками неба сягають

Серпень. Я дочекався
далі можна повільно
далі можна неспішно
Серпень. Люди і місто
а я давно не питав:”ти як?”
так ніби не було потреби
собі я брешу
не знаю, чого більше боявся:
твого мовчання
чи слів, які схожі на постріли
від яких невцілію
Серпень. Відчуття зниклого безвісти
Ти не в мере́жі
мені б лише знати: “ти як?”
Серпень. Знімаю броню, тікаю у тишу
питання незмінне: “ти як?”

То був останній лист
Я виво́див букви курсивом
Я насміливсь просити про диво
А ти вже навіть не снилась
Меркнув день, тьмяно світив ліхтар
Світло в будинках, аромат кориці і кави
Я не линув додому, мене не чекали
Ніч накрила, я в думки про тебе поринув
Мені так потрібна була́ розмова
Як теплий светр в холодну днину
Я хотів би почути слово, бо в серці
то горіло, то тліло
Я вдома. Зачинилися двері
Мені ти не снилась. Я виво́див букви красиво
Мене не залишали думки про диво…