Чому в мене все у вогні?
Коли світ не у сні
Я бачу не справжнє
Без вказівки реальності

Навіщо мені бачити спогадами?
Коли я просто піддаюсь впливу
Впливу однаково нереального
Однаково не завжди зрозумілого

Немає його, немає світла без тіні
Але чи є світло? То де тінь?
Немає, чомусь здається так
Та все формується нами

Все формується нашими думками
Все закріплюється нашими словами
Нам відповідають наші вуха
Нам нами даються емоції
Федченко Максим (Fedch)

Природа різна у собі
Здається забува прийти
Забува… та потім вона тут
Як осад в душі — шукаєш рут.

Я прогулювався біля ставка.
Не знаю чому — але ніби треба.
Сонце злітало, мов думка легка.
Вода на диво душі тепла…

Я у воді — вже треба йти.
Найбільша проблема — куди?
Ти її, мабуть, не знаєш.
Ти її визнання не шукаєш.

Питаєш у себе, куди дує вітер.
Ідеш за ним — але не бачиш літер.
Ти щось дивне шукаєш
Та й гадки не маєш

Дике. Воно — незнане.
Воно — незрозуміле.
Але в бій обовʼязково підеш.
Його ніколи не оминеш.
Федченко Максим (Fedch)

Сон, чекаю тебе, коли в ліжко лягаю
Я без тебе не можу, я без тебе в тумані
В тумані вічної імли, вона не дає іти далі
Вона мене не змінює, вона мене вбиває

Лиш коли я лягаю і тебе відчуваю
Лиш тоді у моєму серці палає
Я тоді можу йти, я тоді вже біжу
Я тоді можу мчати крізь грозу

Та тебе тут немає, я тебе тут не бачу
Прийди до мене, я завжди чекаю
Я завжди молю, я завжди жадаю
Ти, я і кава — і більше не маю
Федченко Максим (Fedch)

Дай щастя, дай мені втому
Тільки почути одне слово
Хоча б одне, одне єдине
Воно знову дасть відчути…

Відчути якесь, якесь ніби проміння
Можливо просто подих світла
Треба відчути мені його хоч раз
Без нього мені трохи тяжче за вас

Там річка, що й досі живе
Під тиском її сонце тримає
Сонце світло заломлює в гай
Та без нього немає злітання

Пташка знову летить в небо зрання
Зранку перед сніданком хочу чути її
Перед сніданком хочу почути бескиди
Перед бескидами побачити небо і зорі
Федченко Максим (Fedch)

Підтримка вона тебе захищає
Кращого тобі природа не знає
Вона посилює бажання жити
Огорнений нею — здатен летіти

Ти бачив вовка —без зграї йде
Без підтримки — впаде
Без неї — знедолений, без неї — подавлений
Не здатний він жити і вмерти не здатний

Не чуєш підтримки — промовляй
В собі ти завжди крізь біль плекай
Вона твоїй насназі одна ціль
Вона проведе тебе крізь темінь
Федченко Максим (Fedch)

Після ранкової медитації
Я побачив навколо текстуру.
Вона дала відчуття овації,
Та потім — жорстку арматуру.

Здається, пляж — не місце для цього:
Вітер гойдав хвилі беземоційно,
Паралельно затуляючи сонце —
У моїй душі зʼявилося коротке горе

Але те горе було не постійне —
Майже секундне, ледве відчутне
Я його навіть спершу не помітив
І після одразу забув його мотив.
Федченко Максим (Fedch)

Немає рими у витті,
Немає рими у воланні
Мабуть немає в каятті,
також немає у конанні .

Рима дається лиш природі,
Вона із нею завжди йде,
Чекає тебе десь у гаї —
В новій феєрії знайде.

Коли говориш ти про неї ,
Коли цвіте у серці сад,
Коли в душі ти біля неї —
Вона не знає слова «ад»

Та як у серці щось турбує —
Вона не вхопить почуття.
Вона тобі лиш заважає—
Бо не народжує лиття.
Федченко Максим (Fedch)

Рука створилась не для зброї,
Не для удару чи війни —
Вона була частинкою героїв,
Що творять світ з краси й весни.

Вона торкалася паперу,
Щоб написати вірш живий,
Будувала, ліпила щиро
Світ мрій, добра і снів нових.

Вона тримала хліб і квіти,
Торкалась ніжно до чола,
В її руках — бажання жити,
І в цьому — сила й теплота.

Та ми забули цю основу,
Забули, хто ми і чому.
Рука — тепер вже не промова,
А вистріл в серце і пітьму.

Тепер у пальцях — не натхнення,
А ствол, що душить кожен день.
І замість твору — спопелення,
І замість вірша — мертвий день.

Ми ті, що мали світ збудити,
Плекати спокій і тепло —
Навчились нищити, палити
Те, що у нас в руках цвіло.

Чи є ще шанс усе зростити,
Вернути пальцям доброту?
Чи зможе людство відпустити
Цю жадну смерті німоту?

Бо кожен з нас—це не прокляття,
А дар, що сходить із небес.
І поки серце ще в нас стука —
Ми можемо зростить чудес.
Діана Герасименко

Місяць рівності і свободи,
Різні групи людей зустрічали.
У червні місяці тепло дихає в обличчя.
Як казки проснулися у нас.

Живими стали перед очима.
І ангели і демони видимі стали.
Майорать в очах блискавки.
Неначе світ перевернувся догори дном.

Змінилися барви і стали темними.
Через темряву до світла йти треба.
Ким ти не був і яку групу входив.
Будь собою і живи на повні груди.

Шоб рядом не трапилося,
Які біди не руйнувало твоє життя.
Відчувай, що ти живий.
Рухайся вперед, і не дивись назад.

Хоть рядом, можливо все руйнується,
Плакати і тримати в душі не треба.
Будь мужній і триматися прийшов час.
Дзвони гудуть, життя іде вперед.

Світло в очах стало темне.
А серце б’ється сильно.
А любов чекає десь за горизонтом.
Липа знімає свій цвіт.

Час плине і всі події міняються швидко.
Щастя зроблене зараз,
Не втрачай ніколи.
Сум хай проходить швидше.

Змінюються барви на світлі тони.
Мир повертайся і спокій сюди.
Щоб річкою текли радості мої,
Ділитись хочу і радіти від щастя.

Немає кінця твого шагу,
А в безконечнісь стрибай зараз.
Щоб стиснути, спіймати своє щастя.
Напевно вітер в вухах засветів.

До кохання встигнути відкрити своє серце.
Любов і сум огортає мене,
А тебе хочу знати зараз.
Чекаю і шукаю постійно.

Як скарби під спудом.
І спокої душі не має зараз.
Спати не можу, бо думаю про тебе.
Уява насолоду не дає.

Світ рухається постійно.
Бажання мине і тоне в глибині.
Куштувати келих вина бажаю,
І згадати про мрії свої.

Скучно на самоті бувати.
Забажати свого щастя,
Дочекатися ясної зорі.
І відкинути голову на плечі.

Обіймами, зігріти своє кохання.
Як сонце гріє нас постійно.
Щоб менше були темні хмари,
А на обрію веселка зустрічала.

Пейзажі гарні різні кольрові,
Словами не передати всіх відчуттів.
Єдиний ти коханий мій,
До зустрічі, стежиною пройдемо.

Весь життєвий шлях подолати разом.
У вічні безмежні простори крокувати.
Любов’ю все покриває немочі наші,
І в вічності зустрінемося разом.

Денис Третяк 24.06.2025
Денис

люди, люди, люди.
вони і тут, і там, і всюди.
в турботах, клОпотах, змаганнях:
хто кращий – це для них питання.
шукають способи втекти,
ховають сутність за квітки.
ці люди..
люди..
(не)людИ.
всі такі правильні, чудові.
їх очі ніколи не відчують болі.
заповнене бетоном серце,
емпатія – невідомість у люстерці.
у цих істот відсутня совість.
вони будують цю типовість.
буденність, сірість -назавждИ.
людей вбивають заздрощІ.

ankxhfgd