небо чорніше ніж зазвичай,
зливається у кровній боротьбі,
у спогадах втопився чорний лицар,
за крок до смерті, згадує ті дні.

його чекає жінка та дитина,
а він вже втратив всі надії,
не чує грому десь на тім схилі,
і світ для нього втратив кольори.

та у пітьмі, мов іскра, сяє
обличчя рідне — тихий крик надії.
він серцем тягнеться, та знає:
його шляхи — не їхні мрії.

в останній бій, у темну днину,
він йде, мов тінь, без вороття.
але в думках — його дитина,
і це дає йому життя.

у кожнім подиху — прощання,
у кожнім кроці — ще любов.
не смерть страшна, а забуття,
що душу нищить знов і знов .
Аріанна

Скинувши тіло, мов зношений одяг,
Душа полетіла у вись в небуття.
Де зорі палають вогнем у просторі,
Де вічність, можливо, дасть нове життя.

Душа відпочине, від стресу земного,
Від тягот, сум'яття, хвороб і турбот.
Та Всесвіт її скинув донизу знову,
Мовляв, не влаштовуй життю ти бойкот!

Живи і радій дню прожитому, ночі.
Борись за життя і хвороби минуть.
Взяла до уваги слова ці пророчі –
Адже й на землі люди якось живуть.

Напевне, я тут щось ще не завершила
Якщо мене виштовхнули з небуття.
Потрібно боротися й з`явиться сила,
Наснага, енергія та сенс буття.

Світлана Сомош

Побувала звідки, завше, вороття немає,
Де панує вічна тиша, широчінь без краю.
Порожнеча, вакуум, нескінчений простір,
Де думки твої та мрії ніби на помості.
Де тебе сканує всесвіт на вчинки та дії,
Де немає майбутнього, немає надії.
Там володарює вічність, там час не існує.
Забуття тече рікою, до моря прямує
Моря мертвого, там хвилі не грають із вітром
Воно тихе та спокійне, поблискує сріблом.
Затягує невідомість спокоєм казковим.
Не хочеться повертатись туди, де б`ють словом.
Де тривога і неспокій душу розривають,
Де в агонії думки б`ються та палають.
Та назовні , у життя, невідома сила,
Виштовхнула з забуття, енергію влила.
Тож я мушу жити далі і життю радіти,
Бо і тут буває добре, правди ніде діти.

Світлана Сомош

Танцює дощ осіннє танго
– танок емоцій, пристрастей.
Бризки краплин – шалений вибух
жаги, кохання та смертей.
Танок відродження і смерті,
який бентежить почуття.
Від ненависті до кохання,
до ейфорії відчуття.
Бурлить, могутньою рікою,
несеться та хвилює кров.
Кохання й пристрасть наступають,
долають перешкоди знов.
Осіннє танго – нескінченна
дуель байдужості й жаги.
Це танець ревнощів, кохання,
емоцій, грації, краси.
Танцює дощ осіннє танго.
Багряний аплодує лист.
За кроком крок, повсюди бризки.
У осені до танго хист.
Танцює дощ осіннє танго…

Світлана Сомош

Відпусти свої мрії на волю.
Не тримайся за них, відпусти.
Від нездійснених мрій і від болю
Свою душу та серце звільни.

Відпусти свої мрії на волю.
Вільним птахом у вись до зірок.
Змінить Всесвіт тоді твою долю,
Нове щастя намітить пророк.

Відпусти, не утримуй в неволі,
НЕ тримай їх у клітці бажань.
Хай летять в нескінченнім просторі,
Наяву втілять безліч діянь.

Світлана сомош

І знову прірва на шляху, і обійти її не в змозі,
І вороття назад нема, стою одна я на дорозі.
Як зачарована стою, ледь не втрачаючи свідомість,
А навкруги повзе пітьма, затягує у невідомість.

Годинник відбиває час, а я себе не відчуваю.
Лиш навкруги тваринний страх, мабуть мене уже немає.
Але продовжують думки плести незриму павутину,
Дають надію на життя, на те, що світ цей не покину.

Залишиться позаду прірва, і зникне темрява та страх
А попереду буде світлий, широкий та щасливий шлях.
Світлана Сомош

Всі думають, що я залізна
Все витримаю, все стерплю.
А я в житті буваю різна
Як розізлюся,- все трощу.

Буває так, що сил немає,
Та що потрібно,- все зроблю,
Буває так що серце крає,-
Зціпивши зуби потерплю.

Колись, себе я пожалію
Всплакну і сльози проковтну
І відчуваю, що старію,
Та інколи таке утну,!

І знаю, що я не залізна
І міць не та, не ті роки.
Слабкою хочеться побути,
Та не судилося поки.
Світлана Сомош

Знаєш сонце, я зморилась,
Я так скучила, влюбилась,
Жить без тебе я не можу,
І не хочу, бо тривожить.
Серце криком завиває,
"Я не можу, я вмираю"
Знаю, серце, біль пекучий,
Смуток душу мою мучить.
Кожен день без тебе – вічність,
В самоті зростає грішність.
Тільки думка про твій погляд
Знов дарує теплий спогад.
Вірю я, ми будем разом,
Будем жить навіки разом,
Буде щастя, радість, ми,
І розвіються страхи.
Біль, жорстокість, крик і крах,
Будем ми, довіки разом.
Влада Кухарчук

Знаєш сонце, я зморилась
Я так скучила, влюбилась
Жить без тебе я не можу
І не хочу, бо тривожить.
Серце криком завиває,
"Я не можу, я вмираю"
Знаю, серце, біль пекучий,
Смуток душу мою мучить.
Кожен день без тебе – вічність,
В самоті зростає грішність.
Тільки думка про твій погляд
Знов дарує теплий спогад.
Вірю я, ми будем разом
Будем жить навіки разом,
Буде щастя, радість, ми
І розвіються страхи.
Біль, жорстокість, крик і крах
Будем ми, довіки разом
Я так хочу – не словами,
А душею і думками.
Щоб торкнутись до долоні,
Йти з тобою не в полоні.
Щоб світанки зустрічати,
І від болю захищати.
Щоб у кожному “назавжди”
Були ми – одні, без маски.
Бо любов – не просто мрія,
Це – душі свята стихія.
Влада Кухарчук

Мій ясний лучик, не сумуй,
Пройде той час, відчуєш гул,
У твому серці зацвіте,
І ти відчуєш, ти живеш.
Все буде добре, вірю в тебе,
Ти зможеш, справишся – герой,
Твоя душа уже цвіте,
Цвіти і ти, і не жалій,
Ні сил, ні проб,
Ну ТИ герой!
Ти зможеш, вірю в тебе я,
І цвітне вся твоя душа,
А вірш посвятю тобі я
Тому ти смутку не давай надій,
Ти справишся, ти молодець,
Не скоро ти зустрінеш свій кінець!
І даже просто ти не мрій
Ти не втечеш від мене, ні,
Не дам тобі піти уж я
Без тебе просто нікуда,
Тому ти просто не тікай,
Люби мене і принімай,
Повір, все буде ясно,
І все буде прекрасно!
Влада Кухарчук