У наших жилах – вільний дух,
У наших серцях – незламна сила.
Ми не схиляли гордих рук,
Бо наша правда – мов вітрила.

Вона веде крізь бурі, грім,
Крізь ніч і темряву сторічну.
Ми встанем, скинем рабський гніт,
Бо код нації – це вічність.

Це слово, що не обірветься,
Це віра, що не відцвіте.
Хай що б там сталося – у серці
Воно, як вогнище, росте.

Ми – спадкоємці славних предків,
Несемо правду в майбуття.
І поки є у жилах предків
Цей код – не зникне й наше я!

У жилах наших – кров героїв,
У серці – спогад давніх літ.
Ми нація, що крізь облогу
Йде вільним кроком у світанковий світ.

Ми – голос предків, гук століть,
Що меч тримали міцно в жилах.
Де ворог йшов – там плинна мить
Лилася кров’ю на могилах.

Та не скорив нас темний час,
Не стер нас морок, не зламали.
Коли вогонь зайнявся в нас –
Ми з попелу, як фенікс, встали!

Ми вийшли в бій – не на колінах,
Не з острахом, а з вірним словом.
Наш дух міцніший за руїни,
За їхні танки, за їхнє “знову”.

І знов вітри свободи дують,
І прапор рветься в небеса!
Вони не знають, що воюють
З народом, що не згас, не згас!

Бо Україна – це сила,
Що не скувати в ланцюги.
І кожен воїн – наші крила,
І кожна мати – оберіг.

Ми виграєм, бо ми єдині,
Бо правда поруч із мечем.
Бо Україна не загине,
Бо в кожнім серці б’є вогнем!

Переможців в душі не зламають,
Вони крізь негоду вогнем проривають.
Хоч доля кидає у темряву й гнів,
Вони не здаються, не гнуться до слів.

Їх доля – це битва, їх шлях – це війна,
Та віра у серці палає, жива.
Коли все згорає, коли все тремтить,
Вони піднімаються, йдуть, як граніт.

Не страх їх веде, не розпач, не біль,
Вогонь у очах їх сильніший за штиль.
Вони не питають, як важко іти,
Бо знають: лиш сильні здатні зростить.

Тож хай вітер злоби, хай буря реве,
Залізо кується у полум’я гне.
А дух переможця не вбити, не стерти –
Він вічно нестиме свободу у серці!

Китаїв — серце Київське

У Китаєві тінь монастиря,
Давні стіни, що вік не зламав,
Тут історія тихо шепоче,
Як у лугах тихо пісня лунає.

Серед дубів, під небом ясним,
Він мовчить, але завжди живий,
Китаїв — рідне, древнє місце,
Де дух часу спокійно звучить.

Тут ріка Либідь м’яко пливе,
Відлуння старовини не згасло,
І монахи у тіні акацій
Відчувають спокій — вічну красу.

Китаїв, як серце Київське,
Де кожен камінь має свою мову,
Тут живе історія, свята і тиха,
І відлуння вітру шепоче “життя”.

Посилала донечка таткові малюнок
Той, де зобразила себе і його,
А іще рідненьку люблячу матусю,
Для нього старалась рідного свого.

Від того тепліше на душі хай стане,
Хай відчує здалеку велику любов,
Що його чекають донька та кохана,
Захищає ж землю, як справжній герой.

Ми з тобою, рідний кожен день думками,
Просимо Всевишнього в щирих молитвах,
Щоб ворожі кулі тебе обминали.
Повертайся швидше додому, до нас.

2016 р.

Люблю свій край я рідний калиновий
Та верб над ставом весняний танок,
Теплого літа з квітами розмову,
Осінній помаранчевий вінок.

Зелен-барвінку погляд той блакитний
І жовтих груш в саду та яблук смак.
Як же тебе, Вкраїно не любити?
У цілім світі кращої нема.

2016 р.

Червоні ягоди калини
На білому снігу,
Неначе краплі крові сина,
Який впав у бою.

Ягідки вітерець розсипав
Недбало тут і там.
За Батьківщину син загинув,
Не здався ворогам.

Птахи ті ягоди збирають,
А мати крадькома
Хусткою сльзи витирає,
Синочка ж бо нема.

Примерзлі ягоди калини
Птахи будуть клювать.
Знай, ненько, син твій не загинув,
Живе в наших серцях.

2019 р.

Давайте разом посміхатись ,
Разом радіти , веселитись .
Наче сонечко яскраво світить ,
І серце радісно блищить .

У серці ,наче чистому та синьому, у кожній людині,
У кожній пташці , у кожній тварині.
Помаранчевою фарбою ллється ,
Наче озеро велике.

І синє небо , і жовте поле,
Символ єдності незламної .
І котики весело сміються ,
І соловейки весело щебечуть.

І я стою біля хати , наче селянської
І батьки мої , брати і сестри, і бабусі і дідусі.
Накриваємо , наче стіл широкий ,
Святкуючи свята , наче народні.

І усі ми весело сплелися,
І на бандурах ми весело заграли.
І як великі козаки , споконвіку,
Як весело бʼємося , так і боремось наче героїчно.

Як великі нащадки , Київської Русі ,
Наче в серцях великих предків.
Живемо , радіємо , і битимось
За нашу рідну , наче народну землю.

Усі ми , наче у вишиванках,
Символу , єдиної України.
Радіємо , сміємось , наче іноді плачемо ,
І культуру українську , разом обмиваємо .

І хочеться українцям сказати : «Я вас усіх люблю,
І нехай синє небо і жовте поле, весело радіють,
І хоч би український мир усюди ,наче панував,
Бо ,наче український народ ,нікому не перемогти».

Ось і січень прощається з нами,
Владу лютому передає,
Який землю засипле снігами,
Бо зима іще візьме своє.

Але сонечко вище піднялось,
Недалеко вже і до весни.
Її мирної нам би бажалось
Та вертались додому сини

Й донечки України-матусі
До коханих, дітей та родин.
Щоби край наш чудовий квітучий
Український не знав більше війн.

2024 р.

Щотижня нові прапори…

Щотижня нові прапори,
Тріпочуть весело на вітрі,
Та, щось не весело мені,
Серед вінків і свіжих квітів.
Серед новесеньких хрестів,
Що на могилах виростають,
Серед вдовиць і матерів,
Що серце плачем розривають.
Шумлять знамена, мов живі,
Припнуті линвами міцними,
Десь в розсип, кожен на щоглі,
А десь алеями стрункими.
Під сонцем гордо майорять,
І дощ їм не збавляє сили,
Ще мить.., і в гору полетять,
Напнувши синьо-жовті крила,
Безсмертним душам навздогін,
Щоб повернути їх додому…
Але, то лиш фантазій плин,
Немає вороття нікому…
І знову біль, і знову шок,
І новий стяг зліта у небо,
Дзвенить стрункий його флагшток,
Не відпускаючи від себе,
Щебечуть весело птахи,
Палають сонцем чорнобривці,
Та, щось не весело мені,
Між прапорами наодинці.