Моя душа палає: такими кольорами,
Де синь небесна — спокій над думками,
Де жовтий промінь — ніжний, теплий знак,
Що світло повертає і світить як маяк.

У ній червоний — вогонь незламної надії,
Зелене — шлях, де мрії молодіють,
А білий — чистота незвіданих доріг,
Що кличуть вільний крок зробити на поріг.

Душа моя малює власні крила,
Щоб підніматися туди, де сила
Не в зброї, а в любові, доброті,
У істинні, що горить в самотній висоті.

І всі ці кольори сплелися разом,
Щоб стати волею — незгасним гаслом,
Що дихає у грудях тисячами літ,
Даруючи для серця нескінченний світ.

Коли співає моя рідна земля,
Встає світанок ніжно-золотий,
Легким дотиком торкає поля
І будить спогад в душі молодій.

Здається, дихає сама природа,
Пливе над лісом тиша чарівна,
І кожна стежка знає свою вроду,
Із серця лине світла глибина.

Співає небо крилами пташини,
Цей спів над Батьківщиною звучить,
І я відчую серед цієї днини,
Як рідний край веде мене у мить.

Її кров — ріка Дніпрова,
Що тече крізь дні і сни.
В ній легенда вічна, нова,
В ній пульсують голоси.

То не рана — то дорога,
Що веде крізь бурі й час.
Її сила — в слові Бога,
В серці кожного із нас.

Її кров — як хвиля повна,
Що несе кохання й гнів.
В ній свобода невгамовна,
Дух століть і предків спів.

І коли стоїть і тихо
Край, що нам дає любов,—
Її кров рікою диха,
Щоб життя тривало знов.

Королева у вінку із калини,
Йде стежиною рідних полів.
В її кроці — кордони Вкраїни,
А в подиху — сила віків.

В очах — небо, безкрає й чисте,
У руках — колоски золоті.
Вона — серце землі урочисте,
Що не зрадить у жодній біді.

Під вітрами, під громом війни,
Не вклонилась вона у імлі.
Бо в душі її — пісня весни,
І любов до святої землі.

Королева у вінку із калини —
Символ віри, краси й доброти.
Хай розквітне твоя Україна,
У мирі, у світлі, без темноти.

Вона йде крізь віки — незламна, жива,
У серці — вогонь, у погляді — слава.
Під крилами вітру, крізь темряву зла,
Несе свою долю — святу й величаву.

Вона — мов весна після зимних снігів,
Мов пісня, що світ із попелу зводить.
В її очах — мільйони доріг,
Та кожна у вирій надії проводить.

Вона йде — і тремтить небокрай,
Їй шепоче історія тихо слова.
Бо дух її — вільний, немов каравай,
Із зерен, де виросла доля жива.

І буде іти — крізь вогонь, крізь роки,
Крізь тіні століть, крізь тернисту дорогу.
Вона — це любов, і надія, й роки,
Вона — Україна, що йде в перемогу.

Ми — народ, що народився у вогні.
На плечах – не ярмо, а заряд століть.
Серце — кулемет, що не знає "стоп".
Ми вдихаємо повітря свободи і люті.
Світ казав: "Падайте!"
Ми відповіли: "Тримаємо Стіну!"
Коли суне ворог? РУСКІЙ КОРАБЛЬ — НАХ@Й!
Він тане у нашій волі, як дим.
Бо ми, хто з попелу, не знаємо страху.
Земля заговорить. Не завтра — ЗАРАЗ!
Мовою сталі, мовою дронів, мовою Правди.
Ріки зустрінуть Повернення!
Пісня постане.
Груба, як вибух, важка, як Перемога.
Наш Всесвіт — незламний.
Нас не стерти. Крапка.

У серці — степ, де вітер вольний грає,
Де кінь підковами малює даль доріг.
Там козацька душа ніколи не вмирає —
Вона з вогню підводиться, як зміцнілий сніп хлібів.

У ній — вогонь, що шаблю не злякає,
І сила предків, що стояли до кінця.
Коли біда над Україною здіймає
Чорні крила — вона підносить меч зі сталі й сонця.

Бо козацька душа — то громовиця,
То буря, що розірве нічний туман.
Вона впаде — і знову підведеться,
Мов дуб, що витримав сто битв і сто бурь.

І нині, серед грізного світанку,
Коли ворожий звук гуде, як злий прибій,
Козацька душа стоїть на нашім флангу —
Нескорена. Ні кроку стріч. Лиш бій.

Бо ми — нащадки тих, що меч тримали,
Що небо підпирали плечем в найтяжчий час.
І поки серце б’ється — ми не впали.
Перемога — в нас. Перемога — через нас.

У серці — степ, де вітер вольний грає,
Де кінь підковами малює даль доріг.
Там козацька душа ніколи не вмирає —
Вона з вогню підводиться, як зміцнілий сніп хлібів.

У ній — вогонь, що шаблю не злякає,
І сила предків, що стояли до кінця.
Коли біда над Україною здіймає
Чорні крила — вона підносить меч зі сталі й сонця.

Бо козацька душа — то громовиця,
То буря, що розірве нічний туман.
Вона впаде — і знову підведеться,
Мов дуб, що витримав сто битв і сто бурь.

І нині, серед грізного світанку,
Коли ворожий звук гуде, як злий прибій,
Козацька душа стоїть на нашім флангу —
Нескорена. Ні кроку стріч. Лиш бій.

Бо ми — нащадки тих, що меч тримали,
Що небо підпирали плечем в найтяжчий час.
І поки серце б’ється — ми не впали.
Перемога — в нас. Перемога — через нас.

Сіє, сіє, сіє, сіє
Сум та смуток дощ осінній.
А журба і туга-пісня
Скрізь лунає в вечір пізній.

Ангелами в Небо дітки
Зринули. які убиті
Безневинно ворогами,
Плаче Україна-мама.

На очах сльоза-росина,
А чи то дощу краплина
Та вона така пекуча
Гірка й солона ранить душу.

Тих Ангеликів усмішка
Заспокоїть її трішки.
Хоча знову дощ осінній
Сум та смуток сіє й сіє.

2022 р.

Вони сидять на троні — ніби боги на грудях зла,
Кремезні тіні у кабінетах, де совість вмерла й не жила.
Їхні долоні в золоті, а очі в попелі країни —
Народ стікає кров'ю в полі, вони ж рахують тільки гривні.

Всі президенти і міністри,
Верховні ради, судді, “еліти” —
Між ними різниці так мало,
Немов між попелом і мрією убитою.

Вони не чують крик людей,
Бо звикли чути шелест схеми,
Де мільярди течуть, мов змії,
Між пальців — тихо і таємно.

І кожен каже: “Так було,
Так є, так буде — доля наша”.
А в серці ллється темний гнів,
Немов надламане проміння наше.

Та ні, вони — не боги і не титани,
Не духи ночі, не фашистські пси.
Вони всього лиш ті, хто звик
Ховати правду у своїй тіні.

І ми стоїмо — народ живий,
Не зломлений, хоч рани свіжі.
І поки серце в грудях б’ється —
Вони не зможуть нас принизить.

Бо правда сильна, як земля,
І її ніхто вже не зав’яже.
І прийде час — усе зміниться,
Коли народ “досить” їм скаже.