Любив я країну за сині волошки,
За ліс і ставки, за ранкові стежки.
А нині тут страшно. У ріднім краю
Я злі, сірі очі тепер упізнаю.
Ми рай тут плекали, ми вірили щиро,
Та нас розвели, позбавивши миру.
За спинами тихо все вирішили,
І віру, і гідність у тінь опустили.
Злили нас просто — без імен, без дат,
Скрутили життя у тугий канат.
За спинами справи свої провернули,
І разом із правдою нас штовхнули.
Злили нас, брате, у морок і бруд,
Кинули в безодню зручних для них пут.
І нас таких море — і далі кидають,
Системи холодні в спину штовхають.
Влада зреклася — навколо стіна,
Куди не руш — всюди тривога й війна.
Нема де сховатись від цього кола,
Та воля жива — і в тілі, і в слові.
Тримаймось, козаки, в тилу і в бою,
Ми силу ще маєм у спільнім строю.
На нас і пірати, і внутрішні зради,
І ті, що торгують землею й порадою.
Століттями лізли на наші поля —
Чужі й свої, під різні знамена.
Та кожен, хто думав, що нас уже зламав,
Зникав, мов тінь, коли день наставав.
Вони ще не знають, що буде тоді,
Як станемо разом у спільній біді.
Допоки тече дніпровська вода —
Ми вірим: минеться лихая пора.
Надія жива. Вона дихає в нас.
І сонце над краєм зійде ще не раз.
Повстане правда — без крику і злості,
А кривда зітреться, мов роса на світлі.
І будемо знову у власній сторонці —
Вільні, як вітер, і сильні при сонці.
