У тиші часів, де мовчать небеса,
Летять наші мрії, як світла роса.
І в серці Всесвіту, в зорянім листі —
Імена вирізьблені у вічності.

Не стерти їх вітром, ні плином доби,
Вони — як вогонь у глибокій журбі.
Живуть поміж зір, у легендах, піснях,
У пам’яті в серці в душі у словах.

Тут кожна сльоза — мов підпис душі,
На мармурі доль, на землі і в тиші.
І навіть коли відійдуть голоси —
Їх шепче світанок крізь сни і часи.

Це більше, ніж слово, ніж спомин чи звук —
Це слід золотий від незгаслих рук.
Бо ті, хто любив, хто стояв до кінця —
Живуть у світанках людського серця.

І хоч промайне ще не раз віків шлейф —
Імена ті палають, як вічний рельєф.
Бо в кожному подиху, в подиху дійсності —
Горять ці імена, вирізьблені у вічності.

Горить свіча в окопі серед ночі,
Тремтить вогонь, мов серце під вогнем.
В солдата — сльози, втомленії очі,
А за плечима — дим і смерть, і щем.

Горить свіча… мов пам’ять про дитинство,
Про дім, де мати жде його щодня.
Вона — як світло віри і проротства,
Як спогад чистий, що в душі сія.

Вогонь не гріє — лиш надію тішить,
Що виживе, і пройде зима.
А перемога крізь вогонь напише
Нову главу, де мир — не лиш слова.

Свічки не гасять в темряві окопу,
Вона мов крик у тиші бойовій.
І кожен бій, і кожна капля поту —
То плата за свободу на землі.

Весна прийде — не просто цвіт,
А голос правди серед битви.
Вона несе священний світ
Туди, де вибухи й молитви.

Засніжений окоп — мов дім,
У серці — фото, лист від мами…
А за плечем — любов і гнів,
І Україна вся за нами.

Весна прийде — з її теплом
Розтане темінь ворожнечі,
І кожен воїн за шолом
Сховає сльози — ще доречні.

Весна прийде — мов перемога,
На землю впаде, наче сніг.
І стане тиша, і дорога
Поверне воїна, на свій поріг.

Весна прийде… Крізь дим і страх,
Через окопи і тривоги.
В душі загиблих — в вічних снах —
Весна прийде… Як Перемога.

Українське сонце зійшло над полями,
Освітило землю, скроплену сльозами.
Кров і сталь — в окопах дим,
Але світло ллється крізь морок густим.

Воно — не зрадило, не згасло в журбі,
Світить героям у кожній добі.
Там, де піднявся солдат із землі,
Сонце торкнулося ран на чолі.

У чорній хустині мати стоїть,
Та серце її — як те сонце, горить.
Бо навіть у горі, у втраті, в сльозі
Ми залишились на нашій землі.

Сонце встає, несе нам надію,
Свободу, правду і вічну мрію.
І доки воно світить нам з висоти —
Ми будемо жити, боротись, рости.

Під гул гармат і вибух мін,
Йдуть хлопці в бій — за край, за мир.
В руках працює джавелін,
А в серці — крик: «Вернись живим!»

В долонях трепет — хрестик, лист,
З дитячим словом: “Люблю, тата!”
І кожен крок — мов шаблі свист,
Щоб закінчилась війна клята .

У полі — смерть, в окопі — страх,
Та не зламати дух свободи.
Вони стоять — мов тінь на шлях,
Щоб ми жили, без ворожнечі й злоби.

Віримо — сонце ще зійде,
І небо знову стане синім.
А поки — з молитвою одне:
Повертайтесь, воїни, живими.

Серпень мовчить у вечірній імлі,
Сонце проміння шле свої чарівні.
Поле дозріле вже більше не кличе,
Стиглість, повітря, сила тиха, магічна.

Вітер приглушено шепче із гаєм,
Наче щось важливе знає,
Та мовчить – як серпень сам,
Золото сипле в кожен храм.

Журавлі ще не знялись у путь,
Та в очах їх – далека суть.
Літні світанки втомились співати,
Серцю пора вже прощати й чекати.

Серпень мовчить, але в тій тиші
Стільки слів незримих, ніжних.
Наче прощання, мов заповіт –
Все, промовляє останній цвіт.

Розірвані хмари — мов крики землі,
Горять горизонти у чорній імлі.
Залізом і болем пронизано час,
Сльоза у матусі — мов рана для нас.

Спинилось дитинство в розбитій хаті,
Солдати у сні не встигли встати.
І тиша кричить так, що серце щемить,
А пам’ять усе ніби рана, болить.

Та світло не гасне, в очах ще вогонь,
За волю і правду, за наш батальйон.
Встає Україна з попелу й ран —
Ми непереможні , хай знає тира́н!

У землю вгризся мокрий бліндаж,
Заснув під стріхою мертвий пейзаж.
Над головою — зорі, як біль,
В тиші в окопі — вижити ціль.

Немає свисту, немає атак,
Лише димить цигарка в руках.
І кожен звук — як з іншого світу,
Тут вже минає не одне літо.

Солдат мовчить. Молиться вмить.
Про Бога, щоб вижити, про те, що болить.
Про тишу цю, що страшніша за грім,
Бо знає — його чекає сім’я, та рідний дім.

Мить — і здригнеться небо й земля,
КАБи знову бомблять поля.
А поки — тиша. Холод, вогонь.
Окопи мовчать. Чекають… ворон.

Бажаю здоров’я, солдате мій брате,
Щоб міг ти додому живим повертатись.
Хай рани — тіла, і рани душі —
Зціляться в тобі, в обіймах, в тиші.

Бажаю здоров’я усім, хто в окопах,
Хто землю тримає у пальцях жорстоких,
Хто ніч без промінчика світла тримає
І серцем від кулі дітей захищає.

Бажаю здоров’я матерям, що не сплять,
Що в молитвах сина чекають назад.
Бажаю і тим, хто в тилу проживає,
Хто словом і ділом допомогає.

Здоров’я — це щастя, що часто в ціні,
Коли над тобою ракети, вогні.
Нехай переможе любов, а не зброя —
І кожен отримай святе: Здоров’я !