На сході сонце ледь зійшло,
А він ішов крізь дим і втому.
Його лице — мов сіре скло,
А серце — проситься додому.

Його не видно у юрбі,
Він мов примара серед ранку.
Та тінь солдата на землі
Лягає поряд із світанком.

Солдат не плаче сліз нема,
Їх вітер вирвав із окопу.
В його мовчанні лиш зима,
І біль, і вірність, у потопі.

Він повернеться ніби тінь,
І стане знову біля хати.
А мати скаже: «Сину, мій…
Ти назавжди, будеш мовчати?»

І лиш вітри промовлять вслід,
І ніч обійме плечі вправно…
Солдат пішов. А в світі слід.
Його тінь ходить з нами славно.

Не питай, чи я вбивав —
В полі, в пеклі, серед ночі.
Я вже в снах своїх кричав,
Наче плачуть мертві очі.

Не питай, чи кров в руках —
Вона змилася дощами.
Та стоїть у головах
Гіркий спогад між рядами.

Я не Бог і не герой —
Просто вчився виживати.
Там, де небо чорне з горя,
Де, не встигають ховати.

Ти не бачила той дим,
Що згорів у серці тихо.
Не питай, бо кожен з ним
Має своє власне лихо.

Я вернувся — напівсвіт,
Напівтінь на цьому тілі.
І мовчу про кожен зліт,
Що лишився серед міни.

Не питай, чи я вбивав —
Ти не зможеш це почути.
Я Україну захищав….
Щоб вільним наш народ міг бути.

Не купиш любові за серебро чи злато,
Не вимірять щастя вагою грошей.
Душа — не крамниця, не біржа багата,
Їй треба простих, але вічних речей.

Не купиш обіймів, коли серце мліє,
Не продаси щирість в обгортці краси.
Тепло, що зігріє, — не з банку надія,
А погляд рідний у темні часи.

Душа хоче світла, а не iPhone,
Потребує віри, надії й кохання.
Не купиш молитву, спокійний сон —
Його дає не золото, а Бога пізнання.

За гроші не купиш ні мамину ласку,
Ні друга, що з тобою іде до кінця.
Бо справжнє — не в грошах, не в блиску,
А в щирості, що йде від серця.

Вона ще вчора ляльку гойдала,
У снах — веселка, квіти, мед,
А вже сьогодні — зброю тримала,
І крокувала в строю вперед.

У формі — крихітна, мов пташина,
Та дух — мов полум’я в очах.
За рідну землю, за родину —
Несла надію не в словах.

Їй не потрібні пафос і слава,
Не для медалей — цей політ.
Вона ішла, бо так казала
Душа — маленька, та як світ.

І тремтить серце в кожній хаті,
Де мати доньку вигляда.
Та знає: доня — вже солдатик,
І кривда землю не з’їда.

Вона ще вчора — казка й зорі,
А нині — буря, грім, війна…
Та буде мир — і в чистім полі
Повернеться її весна.

Не зупиняйся поглядом на мені,
Я — тінь, що зникне на світанні,
Моя дорога в іншій стороні,
Я лиш урок у твоєму пізнанні.

Не слухай серце — воно мовчить,
Бо знає істину, хоч боляче признати,
Твій шлях — це світло, що горить,
Мій — попіл, що не варто роздувати.

Вибирай не мене, я ще дитя,
Я осінь, що не посміхнеться.
Ти йдеш у завтра, у нове життя,
А я минуле — яке не повернеться.

Горить над полем чорне сонце,
І вітер стогне, мов душа стара.
Упало світло в попіл і в безсоння,
Плаче мати, і мовчить дітвора.

Гуде земля — в ній біль і вибух грому,
Кістки героїв сплять під ковдрою трави.
А в небі, вищім за усі кордони,
Чорне сонце сія без голови.

Воно не гріє — тільки палить долю,
Летить, мов карма, над людьми й життям.
І кров, що капає, не змиває зброю —
А лиш стає народженням, ім’ям.

Ми не впадем. Ми — попіл, ми — насіння.
Зросте із нас безсмертя в кожнім дні.
Хай чорне сонце світить на згоріння, —
Ми станем світлом навіть у вогні.

Крізь гуркіт злив і грім гармат,
Кохання йде — немов солдат.
Не зрадить, не схитнеться в тьмі,
Несеться крізь вогонь і дні.

Тремтить земля, а серце — любить,
Воно в тобі, воно голубить.
І хоч навколо — дим і страх,
Мене тримає твій той птах.

У поглядах наших любов оживає,
Вона добро у серці тримає.
Навіть війна вогонь гармати,
Не заберуть любов солдата.

Але війна нажаль триває,
Ми один одного бажаєм.
І знаю: в сутінках чекання
Війна не вб’є мого кохання.