Коли закінчиться війна,
Настане тая радісная днина —
Я побіжу до джерела,
Де тиша п’є ковток спокійної хвилини.

В повітрі — спів, а не свистки,
І небо — чисте, без тривожних тіней.
Дерева шепчуть казки,
Про мрії наші, про любов без змін.

Я руки в воду опущу,
Сльозу з очей обітру мовчки.
І шепотом скажу: “Живу.
І дякую тобі, Земле, за ті рочки…”

Бо кожен ранок — то весна,
І кожна мить — як дар небесний.
Коли закінчиться війна —
Ми знову станем вільні й чесні.

Лебедюк Вікторія

Коли мені було шість, я бачила війну в книжках.
Вона займала відсотків два мого життя.
Була не більш ніж пережитком минулого, натхненням для фільмів і приводом для свят.
Коли мені було дев’ять, війна заполонила ефіри, татову шафу та його галерею.
У вісімнадцять війна стала частиною дня, заповнила простір між мріями й снами.
То була і справді найтяжча зима, а з нею і літо, й весна.
Тепер не в книжках, а поряд вона, у новинах, у серці, у кожній надії, безжально зжирає всі мрії.
У болі, у страху — всюди війна.
Чи встигнемо знову побачити вільну, щасливу країну?
Чи побачимо ранок?
Можливо, розвіється сірий той дим,
І прийде до нас довгоочікуваний спокійний світанок.
Може, колись згадаємо дні,
Як боролися за право на вільне життя.
А зараз ми тільки тримаємось всі,
Вірячи в силу військових, любові, слова й буття.
Санюта

Життя, як палімпсест.
Минуле зникає в пітьмі,
Стирається з аркуша.
Нова історія, нова трагедія
Пишеться кров’ю людей,
Трактується переможцями.

Деталі ховаються між
Пильними сторінками в темному архіві
Та в пам’яті людей,
Чиї імена ніхто не згадає.

В полум’ї безглуздої війни
Зникає життя, народжується надія —
Надія на гарне майбутнє,
Надія на те, що все було не дарма.
Проте відсутність достатньої емпірії
Призводить до повторення старих помилок.

Забуті уроки кричать із глибин,
Та їх не чують — тільки тиша в голові.
Нова боротьба починається
З тих самих слів, що й сто років тому.

Предки віддали життя за мову,
А майбутнє відреклося.
Зараз знову як колись помирають ті,
Кому не все одно.

Що буде далі — вирішувати нам,
Чи засвоїти урок без повторень помилок,
Чи в спадок і надалі залишати помилки.
Санюта

Знали її як Kitty.
Дешевою фарбою фарбувала волосся в рудий,
Збирала в дві гульки,
Полюбляла червоне вино й Земфіру.
Трощила мрії, як скло —
Зруйноване серце тягнуло на дно.

Kitty сміялася болем,
Заливаючи все алкоголем,
Уночі слухала Піро.
Ненависть сильніша за все, що могла відчути.
Мила зовнішність, а насправді —
Навіть ботулотоксин менш токсичний,
Ніж вона сама по суті.

Життя її було— немов жалюгідне кіно.
Не плакала — сльози давно впивалися лезом.
Вона присяглася не вірити у світло,
Лише у вічну пітьму.
І душу продати було їй неважко,
Коли вже втрачено мрію й мету
Санюта

Вона стояла на міській площі,
Дивлячись, як народ на війні
Перерізав один одному горло,
А ворог дивився, і радів.

Вона стояла і бачила,
Як люди відкривали чужі будинки
Окупантам, аби лише врятувати себе.

Вона стояла і бачила військового,
Який не міг дозволити собі здатися,
Бо війна — це не те,
Що він хотів залишити дітям у спадок.

Вона стояла і бачила немовля в колисці,
Яке разом з молоком мами
Всмоктувало страх свого майбутнього.

Вона стояла і бачила товпи людей,
Які тікали у невідоме,
Залишаючи свої будинки
Разом зі спогадами і сподіваннями.

Вона стояла і бачила ріки сліз,
Тих, хто втратив своїх близьких.
Чула крики ,мільйони голосів.

Вона стояла і бачила море крові,
Тисячі закатованих тіл,
Тисячі дітей, які навіки залишаться дітьми,
Тисячі людей, що живі тепер лише у спогадах.

Вона стояла ніби осторонь,
Але добре відчувала всю ту біль
Санюта

Я не пишу про незнайомців,
і про кохання не пишу також,
бо ми з ним не знайомі.

Воно ховається від мене
в темних провулках міста
й затишних кутках.

Ще з дитинства я запам’ятала,
що кохання стоїть поруч із приставкою «за».
Кохають за вроду,
розум,
вміння —
за все разом
і трохи рідше за щось окреме.

За особистість?
Не вигадуй дурниць —
ти ж не особлива.

Я не отримувала квітів,
цукерок,
сніданків у ліжко
чи дивних компліментів.

Не сварилася через розбіжності
чи ревнощі.

У моєму житті вистачає проблем
без усіх цих сопливих,
трагічних моментів.
Санюта

Плачеш, роз’їдає обличчя,
Сіллю випалює очі.
Знову одна за одною гнітюча атмосфера
Безсонної ночі.
Підвищений рівень кортизолу у крові,
Безкрайня яма тривожних думок.
В душі лиш відлуння страху й жалю,
Кричить у тобі незриме мовчання.
Порожні кімнати й тіні в кутках.
Занурена в себе шепочеш, дарма,
Нема порятунку, тут ти сама.
Кайдани минулого тягнуть назад,
Поглинаючи життя з головою у страх.
Ти тонеш, не бачиш шляху до мети,
Ховаєш обличчя у сутінках дня.
Втома стискає, немає снаги,
Туман за вікном і в твоїй голові.
Санюта

Подивися в очі мені,
Подивися так глибоко,
Щоб побачити серце в пітьмі.
Продерись всередину,
Залишся любов’ю чи болем.

Вгризайся зубами в душу,
До крові, що стікає слізьми.
Будь завжди поруч,
Щоб зникли займенники "я",
І залишилися тільки "ми".

Кожен крок разом — як зліт і падіння,
Кожна рана — як спільне прозріння.
Простягни мені руку в мовчанні,
Коли голос не зможе кричати.
Поділюсь своїми страхами,
Тільки прошу їх міцно тримати.

В нашому світі, де "я" помирає,
в тиші нічній, серед втрачених мрій,
Загубимось разом у вічності днів.
Санюта

Якщо хтось запитає, що таке любов, я згадаю її.
Згадаю всі її спроби врятувати те, що давно загнило.
Вона пробачала всіх, кого не варто було пробачати, не зважаючи на те що колись було.
Вона пробачала мені навіть те,
Що не пробачила я сама.
Любила до болю, до сліз на вустах,
Так вміло торкалася душі,
Така ніжна, але всесильна у своїй доброті.
Вона — втілення любові, що постійно жива.
І я знаю , якщо любов має ім’я — це вона.

Санюта

Я бачила, як крила виривали,
Кров візерунками стікала по спині.
Під ними залишались шрами,
Вони помітні навіть в темноті.

Я бачила, як душу розривали,
Немов струну, що більше не звучить.
В очах згасали зорі і світанки,
І світ здавався тьмяним у цю мить.

Я бачила, як лились сльози скорботи,
Гіркі, немов полин, у ночі самоти.
Їх стогін рвав мовчання,
Немов розколювався час.

Я бачила, як біль ставав молитвою,
Несмілою, мов полум’я свічі.
І попіл мрій здіймався над безоднею,
Зникаючи у сяйві далечі.

Я бачила, як тіні обіймались,
ті, що ніколи не повернуться у світ.
Як голоси у тиші завмирали,
Лишаючи по собі чорний слід.

Я бачила, як віра тане в попелі,
Надія задихається в пітьмі.
руки тремтіли в безпорадності,
Усе це було в мені.

Я бачила, як світло гасне в жилах,
Як тиша захлинається в собі.
І кожен крик, що був у моїх снах,
Немов відлунням бився в голові.

Я бачила, як я сама ставала
Болем, що тримає у вузді.
І все, що світ навколо розриває,
Живе в мені. Живе у самоті.
Санюта