Небо над фронтом — тривожне, сиве,
Кулі свистять, мов пісні над нивою.
Де колись жайвір співав у ранкові,
Смерть тепер ходить, в броні й безслов’ї.

Сонце ховається в димах і згарищах,
Сльози у вітрі — мов кров у марші.
Та попри біль, крізь вогонь і втрати,
Серце солдата вміє кохати.

Він бачить небо — не те, мирне, рідне,
Воно обпечене, чорне, бідне,
Але і тут є надії вогні.
Де зорі світять, де сни нестрашні.

Бо навіть в мороці — зірка не згасне,
Навіть у вибухах — слово прекрасне.
Небо над фронтом як червона калина,
“Живи, Україно! Тримайся, Батьківщино!”

Верба в тумані коси в річку опустила,
І, чиста як сльоза, по травичці знову
Стелиться світанкова роса.
Кришталеві намистини ранкової роси
Листочки прикрашають,
Травичку прикрашають,
Світанку чарівної додають краси.
Послухай тишу, вдихни повітря, візьми
Енергії, і в тілі її додому принеси.
Візьми на цілий день її,
У час, коли сонце прокидається,
Візьми енергію з ранкової краси
І цілий день у собі її носи!
04.08.2025

Вже цінники на всіх він почепив,
А потім добре відпочив.
У своїй уяві хворій, на розсуд свій,
Нікого вже не пропустив,
Характеристику він кожному зробив.
І місце кожному в житті
На розсуд свій визначив.
Того навіть не збагнув,
Що все життя з рук людських
Він їв, і кошти брав, і пив.
Йому ж за це ніхто не докоряв,
І не примушував ніхто,
Щоб оду вдячності за те співав.
Але в мозку своєму
На розсуд свій усе змалював,
Оцінку кожному надав,
А потім у шашличну він попрямував.
Там навіть не збагнув,
Що , взявши в руки келих пива,
Запив шашлик ним.
І разом з пивом совість проковтнув.
03.08.2025

На межі між світлом і пітьмою,
Там, де серце б’ється не з тривогою — з війною,
Стану я, мов тінь, що не згасає,
На вогневім рубежі — душа палає.

Сотні слів — мов попіл у повітрі,
Правда — в погляді, не в битві хитрій.
Кожен крок — це виклик і надія,
Кожен день — як бій за своє “Я” і мрію.

Вогонь навколо — але серце вище,
Хай тріщить земля, та дух стоїть міцніше.
Це не край — це тільки початок
Там, де мить вирішує, хто ти: раб чи вартовий порядку.

Ми пройдем крізь морок, не згинаючись в журбі,
Бо вогняний рубіж — це правда про себе в собі.
І хай обпалить — ми станем сильніші,
Світло проросте там, де стояли ми — живі і вільні, справжні, вічні.

Стоять вони — мов скелі в буревії,
У серці мають волі дивний щит.
Їх погляд — небо, сповнене надії,
Їх крок — мов грім, щоб ворога розбить.

На рідній землі — кожна стежина
Їм шепче про дитинство, рідний дім.
І кожна пісня, кожна горобина
Їм сили додає, у бою святім.

Не за ордена йдуть вони у поле,
А щоб зберігся мир в очах дітей.
Щоб вільна Україна поборола горе,
Жила крізь віки, в мирі сповненим ідей.

Спасибі вам, герої незламні, щирі,
Що не згасаєте навіть у пітьмі.
Ви — наші лицарі, святі і вірні,
Захисники святої, української землі.

Шепоче тиша — втомлена й сумна,
В долонях ніч ховає світлі мрії.
Здається, все затихло — та війна
Ще стукає у серце, як події.

На згарищах росте тонка трава,
І плаче вітер в зруйнованих хатах.
Летять роки… Але ще жива
Та пам’ять в кожнім слові і рядках.

В очах старих — вогонь минулих днів,
У снах дітей — тривожні зорепади.
Відлуння б’ється між людських надій,
Шукає мир у зраненій громаді.

Та з попелу підніметься весна,
І проросте на згадці цвіт калини.
Бо навіть там, де пройшла війна —
Знов серце прагне світла і людини.

Куля летить — і не знає жалю,
Серце проб’є у тиші і в бою.
Слово звучить — і не має сталі,
Та може зранити душу мою.

Куля — миттєва, стрімка, бездумна,
Слово — лиш звук, але може вбить.
Куля вбиває, коли є влучна,
Слово — поволі душу труїть.

Кулю спинити може броня,
А слово — не втримати у вустах.
Одне — руйнує людське життя,
Інше — залишить шрам у серцях.

Тож пам’ятай: перш ніж стріляти,
Чи то кулею, чи словом злість —
Краще мовчати, ніж проклинати,
Бо і одне, і друге — вбивця та гріх.

Тиша впала, мов куля у серце,
Біль під шкірою — димом і кров’ю.
Я стою — ще живий… Та здається,
Що загинув там — разом з любов’ю.

Скільки друзів не встало зі мною,
Скільки мрій в порох стерла війна…
Я вертаюсь додому з журбою,
Що на совість лягає стіна.

Очі — зранені, спраглі до світла,
Руки — втомлені, серце — як щит.
Та душа, як земля — не розбита,
Бо в ній промінь, що віру хранить.

Я не плачу — то вітер шепоче
Про полеглих у полі святім.
Після бою мовчання пророче,
Мало хто залишився живим.

ЧУЄ ГРІШНУ

Вберіг Госпо́дь життя, вберіг домівку,
В молитві ру́ки зво́дила в сльозах,
Не допустив той мотлох-вибухівку,
Хоч поряд бу́ло гучно… просто жах.

Я про життя в молитві все благала,
Тремтіла, наче листя на вітру,
Та чи почує Го́сподь – я не знала…
А з пам’яті жахіття не зітру.

Не хочеться так рано помирати
Від вражої ординської руки́,
Лишається лиш Господа благати,
Щоб не спинив життєвої ріки́.

Жахливий ранок у сльозах й тремтінні,
В молитві та уявленні про все,
Коли навко́ло все в палахкотінні,
Й будинком від тих вибухів трясе.

Спокійно жити не дає потвора,
І серце України – в нього ціль.
Настала дійсність ось така сувора,
Не закриває ворог цю артіль.

Від вибухів повітря аж дзвеніло,
Здригалась наша матінка-земля,
Та я жива й помешкання вціліло,
Напевно Бог щитами затуля.

Вберіг Госпо́дь життя, вберіг Всевишній,
Я дякую, я дякую за це!
Почув мої́ молитви, чує грішну…
Зберіг моє́ життєве деревце.

23.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1003830

Серпень прийшов не з квітами в полі,
А в камуфляжі, в шрамах і болі.
Сонечко — блимає мінами,
Душа плаче в окопах, за стінами.

Жарко не від спеки — від вогню,
Що палить хати і долю мою.
Серпень не стиглий, не медовий —
Серпень тривожний, димовий, бойовий.

Десь за обрієм — вибух і крик,
Хтось не повернеться більше навік.
Мати чекає, не спить до зорі —
Син її в броніжилеті, на війні.

Серпень мовчить, хоч має кричати,
В ньому дитинство не хоче зростати.
Тиша тут — це обман і пастка,
В полі замість жита — “розтяжка”.

Та попри все, серце співає,
Дух наш живий, хай ворог знає.
Серпень в бронежилеті стоїть —
Боронить правду, свободу і світ.