ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ГЕРОЙ
(Присвята 12-річному хлопчикові з Чернігівщини)

Малий герой, якому лиш дванадцять,
Та вчинок героїчний він зробив,
Він діяв, щоб живими всім зостаться –
Ворожий дрон миттєво засліпив.

Він врятував життя дітей всіх поруч,
Знешкодив у повітрі вражу ціль,
Він відвернув біду в ту мить і горе,
Які до них усіх несли́сь звідтіль.

Підвівши очі в небо він помітив…
Помітив небезпеку й зрозумів,
Що в полі зору і домівки, й діти,
Й знешкодити ворожий дрон зумів.

Не було часу довго міркувати,
Роздумувать, дивитись, сповіщать,
Він зрозумів – не можна зволікати,
І треба вбивцю я́кось знешкоджать.

Дванадцять літ, та розсуд старожила,
Неначе все життя він це робив,
Героя дух і дух героя в жилах.
Так героїчно Толик цей вчинив.

Малий герой, йому лишень дванадцять,
Для багатьох дорослих є взірцем.
Сторицею добро нехай воздасться,
Бережений хай буде він Творцем.

29.04.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1061636

ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ГЕРОЙ
(Присвята 12-річному хлопчикові з Чернігівщини)

Малий герой, якому лиш дванадцять,
Та вчинок героїчний він зробив,
Він діяв, щоб живими всім зостаться –
Ворожий дрон миттєво засліпив.

Він врятував життя дітей всіх поруч,
Знешкодив у повітрі вражу ціль,
Він відвернув біду в ту мить і горе,
Які до них усіх несли́сь звідтіль.

Підвівши очі в небо він помітив…
Помітив небезпеку й зрозумів,
Що в полі зору і домівки, й діти,
Й знешкодити ворожий дрон зумів.

Не було часу довго міркувати,
Роздумувать, дивитись, сповіщать,
Він зрозумів – не можна зволікати,
І треба вбивцю я́кось знешкоджать.

Дванадцять літ, та розсуд старожила,
Неначе все життя він це робив,
Героя дух і дух героя в жилах.
Так героїчно Толик цей вчинив.

Малий герой, йому лишень дванадцять,
Для багатьох дорослих є взірцем.
Сторицею добро нехай воздасться,
Бережений хай буде він Творцем.

29.04.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1061636

ДВАНАДЦЯТИРІЧНИЙ ГЕРОЙ
(Присвята 12-річному хлопчикові з Чернігівщини)

Малий герой, якому лиш дванадцять,
Та вчинок героїчний він зробив,
Він діяв, щоб живими всім зостаться –
Ворожий дрон миттєво засліпив.

Він врятував життя дітей всіх поруч,
Знешкодив у повітрі вражу ціль,
Він відвернув біду в ту мить і горе,
Які до них усіх несли́сь звідтіль.

Підвівши очі в небо він помітив…
Помітив небезпеку й зрозумів,
Що в полі зору і домівки, й діти,
Й знешкодити ворожий дрон зумів.

Не було часу довго міркувати,
Роздумувать, дивитись, сповіщать,
Він зрозумів – не можна зволікати,
І треба вбивцю я́кось знешкоджать.

Дванадцять літ, та розсуд старожила,
Неначе все життя він це робив,
Героя дух і дух героя в жилах.
Так героїчно Толик цей вчинив.

Малий герой, йому лишень дванадцять,
Для багатьох дорослих є взірцем.
Сторицею добро нехай воздасться,
Бережений хай буде він Творцем.

29.04.2026 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2026
ID: 1061636

Як хочеться забутись у теплім сні,
Як хочеться відчути тишу ночі,
І як в дитинстві, у щасливі дні,
Відчути теплий мамин подих в очі.

А поки ще іде війна,
А поки ще ревуть сирени,
Оселі мерзнуть без тепла,
І ночі взимку такі темні.

Закрию очі й бачу дивний сон,
Гайок за містом, річку, стежку полем,
Там сонце й місяць заглядали у вікно,
Там я любов свою зустрів по долі.

А поки ще іде війна,
А поки десь страждають люди,
Когось сьогодні ми́лувала вона,
А комусь розірвала груди.

Як хочеться забутись хоч на мить,
Потрапити в роки щасливого дитинства,
Портфель шкільний закинути в куток,
І грати, бігти, поки є хвилинка.

А поки ще іде війна,
Стоїть покинута моя домівка,
Осиротіли від війни вона і я,
І серце крає від болю, так гірко.

Хочу забутися рожевим сном,
Хочу відчути миру подих,
Відкрити очі, світ сміється за вікном,
Я просинаюсь, бо я туди так хочу.
24.01.2026 Війна

Куди поділась правда? — запеклася в ранах,
Застрягла в горлі комом — тихим, злим вузлом.
Вона тепер не в гаслах вигорілих, марних,
Не за блискучим, вимитим до скла столом.

Вона у сховища пішла — в лячні підвали,
Де пахне вогкістю, бетоном і страхом,
Де люди в очі смерті мовчки заглядали,
Затиснувши в кулак життя, йшли напролом.

Правда сьогодні — тяжкі цифри на гранітах,
Це погляд сироти, що став скляним і злим.
Вона розвіяна по всьому світу в дітях,
Що дім свій бачать тільки маревом чужим.

Вона у звітах, що не терплять зайвих рухів,
В тих хто пройшов крізь пекло, та живе,
У сповідях бійців, чиї замерзлі духи
Тримають небо — чорне, рване і криве.

Її не знайдеш в телевізорах чи змістах,
Де щільно згладжена, обрізана й німа.
Правда сьогодні — у порожніх м’яких кріслах,
Що пам’ятають тих, кого з нами нема.

29 квітня 2026 р.

Світ не вміщається у затишок долонь —
Він став жахливим, нескінченним криком.
Там небо вивергло залізо і вогонь,
І світ розколотим постав і диким.

Там дім — уже не дім: скелет із цегли й сну,
Де в коридорах вітер крутить попіл.
Вдягла там смерть сорочку — чисту та суху,
І в кожен двір ступає через опір.

Жах не у вибухах. А в тиші після них.
У ляльці, що лишилась на завалах.
У фотографіях — де щастя є і сміх,
Яких за мить в житті уже не стало.

Там душі люттю закипають і слізьми,
А пам’ять — як відкрита, рвана рана,
Яку топтали по живому чобітьми.
Там сонце сходить чорне і туманне.

То не земля, то пошматована душа,
Кричить у горі мати, син — від болю.
І кожна рана — лезом ржавого ножа,
Що ріже тишу й не дає їй спокою.

29 квітня 2026 р.

Вони повернулись — не всі, не одразу,
І кожен мовчав — довше, ніж говорив.
У погляді — тінь, у долонях — образи,
І спалахи пам’яті — тиші мотив.

Вони пам’ятають не дати — обличчя,
і крик, який в темряві хтось обірвав.
Як подих ховали спустошені ніччю,
І віру — яку кожен в серці тримав.

Не кожен розкаже — слова обриває
Той спомин, що нібито постріл у сні.
У грудях мовчання — воно осідає
і давить сильніш, ніж броня на спині.

І в мирних дворах, де сміються вже діти,
Вони ще шукають у днях власний знак.
Навчаються наново жити й радіти.
Як всі — пам’ять каже: що трохи не так.
28 квітня 2026 р.

Пішов від рідної хати —
Не бачу рід, ні донечок ні дружину ні мати.
Пройшов БЗВП — навчився стріляти,
Щоб землю свою захищати.

Приїхав у степи Запоріжжя,
Як колись ішли козаки,
Та зброя вже інша — новітня,
І час вже не той, що колись.

Я буду стояти за волю,
За завтра, за рідний народ,
Бо ворог прийшов без поклику —
Забрати наш вільний код.

Та знову повстали ми, браття,
Як козацький незламний рід,
Щоб нечисть спинити прокляту
І не пустити в наш світ.

Не буде їм ходу до хати,
До нашої рідної землі,
Хай згине орда проклята —
Й піде в чорні глибини імли.

Я небо прошу — не віддай мого сина
у темряву ночі, у крик і вогонь.
Хай стане для нього дорога єдина —
дорога додому, до рідних долонь.

Я землю прошу — збережи його кроки,
від кулі укрий і розбитих доріг.
Нехай оминають тяжкі дні і роки,
де сина чекає незнаний поріг.

Я Бога прошу — ворогів спопелити,
коли серце матері рветься щодня.
Я хочу, щоб син мав можливість любити —
не дай цим словам стати тінню життя.

Я Бога прошу — цю любов збережи
у кожному диханні, в тиші ночей,
щоб навіть крізь втому і попіл війни
вона повертала додому людей.

У довгих ночах є і страх, і надія,
у кожній сльозі — нездоланний вогонь.
І тільки любов, що сильніша за мрію,
тримає цей світ материнських долонь.

25 квітня 2026 р.

Там небо пахло попелом і втомою,
там тиша била в скроні, як прибій.
Вертаєшся до затишку знайомого,
але в тобі ще дихає той бій.

За спиною — вогні і рвані обрії,
і кожен крок твій — виклик небуттю.
Там дні кроїли час — були жорстокими,
щоб просто так залишитись в строю.

Ідеш в нове життя — де ранок з кавою,
де світло ламп і спокій вечорів.
Залишив темряву, яка стелилась лавою
поміж світів, які не помирив.

Твоя душа — немов сорочка випрана,
що вицвіла від болю і заграв.
І правда у боях здобута й вибрана,
де ти у пекла право жити вкрав.

Там залишились ті, хто не повернуться,
їх голоси — у шелесті трави.
А тут… тут просто люди посміхаються
і просять Бога: «ти ще поживи».

Ти вчишся знову жити, вільно дихати,
де не свистить залізо над чолом.
Вернувся з пекла — та в тобі лишається
війна… і жар, який став твоїм дном.

25 квітня 2026 р.