Розкололось повітря мов буря,
Пролетіли снаряди й пітьма.
Разом з ними розпечена куля,
Що набита снарядом до дна.

Вибухає у вилицях тріском,
Відриває зʼєднання швів.
Розриває грохотом мізки,
Розділяючи мʼязи дротів.

Мов завмер час тої хвилі,
Коли краплі стікали дощем.
Тая кров, що ніби на милі,
Про дзюрчить під камуфляжним плащем.

І розслабляться мʼязи і жили,
Серце стане мов зламаний ґвинт.
Раптом виростуть білії крила,
Раптом вже не потрібен той бинт.

І рука впаде без контролю.
Вуста останній жар віддадуть.
Тільки думки, що сповнені болю,
На крилах до неба ввійдуть.

Життя без тебе. Війна

Сьогодні знову все, як вчора.
А це – без тебе майже рік.
Учора – як життя актора –
У масках змінних. Це навік.
Ходжу. Живу. Дай сили, Боже!
…Чекаю, коли задощить.
Лиш дощ маскує мої сльози.
Тоді виходжу в люди. Мить –
І не помітно, чи знов плачу,
Чи дощ залив ті очі вщент.
Вони забули блиск від щастя,
Та пам’ятають лиш сегмент,
Коли ти був, коли живий ще,
Коли гуляли у саду…
…Прийшла, кривава, як вовчище!
Сказав: ,,Я на війну іду”.
…На серці щем і море болю.
Кричу в нікуди: ,, Поверніть!
Віддайте мені мою волю,
Бо у полоні я вже рік!”
… Не віддадуть. І не повЕрнуть.
Кого питати? Де знайти?
…Там вітер розриває греблю.
Там – дике місце самоти.
Там пекло, горе, смерть і сльози.
Там чорні ріки пустоти.
Там громовиті страшні грози.
І там десь, любий, милий, ти…
Якби могла – пішла б шукати.
Де згинув – там лягла б пластом.
… Не зможу більше так кохати.
Життя моє тепер з хрестом.
Несу його, як колись щастя,
Красу, і радість, і любов.
Тепер той хрест в життя уп’явся
І взяв мене під свій покров.
Життя без тебе – рік без літа.
Воно – немов доба без дня,
Як протестанти – єзуїти,
Як із сукна важка броня.
Хіба ж буває рік без літа?
Доба без дня хіба бува?
Дві протилежності у вірі?
Не буде і броні з сукна.
Отак мене нема без тебе …
Лиш тіло ходить по землі.
Учора – щемно. Завтра – темно.
Рік із хрестом. Життя у млі.

Стоїть солдат — мов тінь між днів,
На варті правди, серед снів.
Його вже вітер не торка,
Лише земля його м’яка.

В очах — вогонь далеких літ,
У грудях — біль і бронь від бід.
Він мовчки слухає нічну
Свободи пісню чарівну.

Не спить, не плаче — не для сліз
Його незламний, вічний віз.
Стоїть за нас, за кожен ранок,
За кожен вільний наш світанок.

Ні смерть, ні час його не досяг —
Над ним маячить мирний стяг.
Він в серці кожного із нас,
Він — вартовий у небесах.

Він вранці пішов — мовчки, без слів,
Там, де гуркоче вогонь серед нив.
Матір схилилася — серце тривожить,
Та обійняти вже сина не зможе.

Сонце за хмарами — світ не такий,
Птах не співає, мов світ став глухий.
В полі лиш вітер, у серці — печаль,
Він не вернувся… Лиш тиша й жаль.

В очах його — небо, у серці — країна,
Він зберігав її, наче святиню.
До останнього подиху — за мир на землі,
За тих, хто чекає в тривожній імлі.

Не кинув зброї, не зрадив присяги,
Став він легендою нашої зграї.
Пішов у бій, загинув героєм,
З честю упав, під ворожим строєм.

Він не повернувся… Але він є
В серці народу, в пісні живе.
У полі пшениці, у кроці солдата,
Він з нами назавжди — син, брат і дата.

Там, де поля мовчать під дощем,
І вітер шепоче про втрати,
Стоїть хрест з іменем — наче щем,
Що серце не може сховати.

Ім’я на хресті — як вогонь в очах,
Як спогад, що вічно живе.
У кожній сльозі, в солдатських снах
Його тінь над світом пливе.

Ти був героєм не з книжок старих,
А просто — людина з любов’ю.
Та став оборонцем для нас усіх,
Закривши собою війну, кров’ю.

Не дзвенять вже кулі, не рвуться сни —
Лиш небо над тихим полем.
А ми пам’ятаєм, як в ті страшні дні,
Ти став між життям і болем.

Тепер лиш ім’я, викарбуване в вік,
І погляд із фото з вітром.
Та поки ми помним — ти не зник.
Ти з нами навік. Ти із — світлом.

Ми — з попелу, з вітру, з залізної волі,
З молитви у тиші, з нелегкої долі.
Крізь грім артилерій, крізь дим і руїни —
Несем свою правду, ми сини України.

Не падали духом і не змерились,
Коли ворог ступав і земля тремтіла.
Ми серцем стояли, де тіла втомились —
Нескорені духом, бо правду зростили.

У кожному погляді — віра без краю,
У кожному кроці — вогонь і надія.
І навіть у темряві світло тримаєм —
Бо наша ціль — розбита росія.

І якщо тиша впаде хоч на хвилю —
Ми знову піднімемось, зболені, сильні.
Бо ми — не раби, не тіні чужини —
Ми — нескорені, ми — Україна!

На схилах надії, у зорях тривоги,
Зростають свободи живі береги.
Нескорений дух, де тернисті дороги,
Підносить над світом свої стяги.

У серці палає вогонь незгасимий,
У погляді — віра, що шляхом іде.
Ми — діти землі, що цвітуть як калина,
Де правда крізь кулі й залізо зійде.

Крила свободи — це наші герої,
Що впали, щоб ми знову стали з колін.
Вони не вмирають — живуть із тобою,
У пісні, у слові, у грому вершин.

Ми — воля, ми — світло, ми — кров непокори,
Нас буря не зломить, бо ми — у вітрах.
І навіть у ніч найтемніших історій
Свобода злітає на сильних плечах.

Стоїмо під вітром і дощем,
Серед куль, що свистять в імлі,
Серед болю, страху й ночей —
Ми незламні на цій землі.

Стоїмо, бо віримо в правду,
У свободу, у мирний час.
Хоч за крок — невідома зрада,
Та любов не покине нас.

Стоїмо — бо серце гаряче,
Бо в очах — Україна жива.
І молитва у грудях плаче,
Йдуть за нами слова й слова.

Стоїмо — бо віра не згасне,
Бо за нами — діти й батьки,
Бо майбутнє твориться власне
У вогнях цієї ріки.

Стоїмо — не впадемо ніколи,
Нас не зломить навіть біда.
За країну, за рідну мову —
Йдемо крізь усе — до Хреста!

На передовій — не лиш кулі свистять,
Там мрії крізь вибухи дихають в такт.
Там юність тримає у серці тепло,
І навіть у пеклі — добро не спекло.

Там зорі не сплять, а в очах солдатів,
І небо мовчить, як молитва у тата.
Там кожен світанок — не просто пора,
А шанс на життя там де злії вітра.

На передовій — не лише броня і сталь,
А фото в кишені, де мама й рідня.
Там слово «люблю» — мов талісман,
І спогад дитинства — хоть уже ветеран.

Ми тут за життя, за майбутнє й сім’ю,
Щоб діти не знали, як іти на «війну».
І навіть коли навкруги лиш біда —
На передовій — там живе доброта.

Коли замовкнуть гармати,
І тиша впаде, як роса,
Ми будемо пісні співати,
І знову оживе краса.

Солдати складуть свою зброю,
Поглянуть на небо ясне,
І сльози — не болю, а волі —
Збіжать по обличчю рясні.

Де танки проїхали з ґвалтом,
Ростимуть квіти неземні,
І діти зітхнуть, що не знали
Як пахне життя у весні.

Молитва злетить над країною,
Як птах, що знайшов свій дім,
І кожна втрата, кожна руїна —
В серцях обернеться на дим.

Бо пам’ять свята, невмируща,
За тих, хто не повернеться вже…
Та вільна земля — то найкраща
Надія, що серце веде.