Не встигла ще вимовить “мама”,
А вже — у труні.
Не впала, не вмерла від хвороби —
Вбита. В своїй стороні.

Мов ангел — втомилась літати,
Її — не верне ні жаль, ні час.
І світло в очах її тата
Погасло в ту мить… назавжди. Враз.

Її берегли, як святиню —
Від сходів, від вітру, від снів.
Та ракета прилетіла у спину
Від “руского міра” й “псів”.

А наші — хто з формою й статком —
Утік. “Не мій час”, “не мій бій”.
Прокурор у Парижі на шопінгу,
А дитя — в домовині… в рідній землі.

Пробач, маля, що країна — не стала,
Що щит в нас вкрали й совість продали.
Пробач, що не встигли, не зупинили —
І ворог, і зрадник в тилу процвіли.

Але ми пам’ятаєм. І будем — як криця.
І кров, і неправда — повернеться їм.
Бо кожна дитина — це наша столиця.
І кожна сльоза — як крик України в тім.

Спогади юності, анютині вічка, братчики,
Або братки, моя вірна товаришко,
Ці квіти на балконі в юності
Вирощувала ти.
Квіти на балконі – це елементи декору,
Які створюють атмосферу простору,
І погляд перехожих переводять угору.
Віола, анютині вічка – це родина фіалкових,
Славиться різноманіттям кольорів
Та є прикрасою балконів і дворів.
Віддає перевагу сонячним місцям,
Але може рости у напівтіні.
Вона любить тепло, тому висівають
Її влітку або навесні.
Потребує поливу у посушливу погоду,
І так зберігає свою вроду.
До заморозків тоді цвіте
Бо лише в теплі віола росте.
І лише з роками я нарешті зрозумів,
Що власноруч висаджені квіти
Українськими жінками,
Підкреслюють характер, як зрілих жінок,
Так і непорочних юних дів.
23.06.2025

Перші промені сонця, стріли золоті,
Пронизують крони густі.
Абсолютна тиша ранку, перервана лише
Шелестом листя та співом птахів
В кленовім гаю на світанку.
Краплі роси, наче дорогоцінне каміння,
Виблискують в сонячних променях,
Концерт ранковий починає соловей –соліст –птах.
Звичайне павутиння виблискує, мов срібні ланцюжки,
Не заростуть до гаю протоптані стежки.
Відчуття глибокого спокою та єднання з природою.
Зустріти ранок у кленовім гаю,
Помилуватись його вродою,
Як не проспав, то це вже є для мене нагородою.
Ранкове проміння пронизує ранковий
Кленовий лист, і він сяє, як зелений бурштин,
А в ранковім гаю я бачу людей,
Я такий не один.
21.06.2025
В.Є. Панченко

Карпатські гори – велична, унікальна природа:
Вершини гір, густі ліси та животворні річки –
Це Всевишнім створена неповторна врода.
Карпати – це чарівний куточок земної краси.
Флора та фауна, і різні за складом ліси.
Перепади висот, різноманітні ґрунти.
Відвідавши одного разу Карпати,
До них знову повернешся ти.
Царство струнких смерек доповнює
Дерев різноманіття – це символ здоров’я і довголіття.
Карпати – це не просто гори,
Це живий організм, що дихає вітрами,
Співає водоспадами й шумить лісами.
Полонини – мальовничі відкриті простори,
Вкриті високотрав’ям та рідкісними квітами –
Ця вся краса прикрашає карпатські гори.
Численні водоспади, що утворюються на
Швидких річках та струмках.
Незабутні прогулянки по гірських стежках.
Національний природний парк «Синевир» –
Перлина Українських гір.
Озера чистої води – доповнення природи –
Це символ нашої Свободи!
20.06.2025
В.Є. Панченко

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так,ті що скраю,
Це не останні,
Це ті, що можуть,
Це й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє – виє.
– Крайні – то люди?
– Навряд чи.
Бог їх засудить.
А гріх чий?

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так, ті що скраю,
Це не останні,
Це ті,що можуть,
Ще й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє –
Виє.
-Крайні – то люди?
-Навряд чи.
Бог її засудить.
А гріх чий?

Не хочеться писати про любов,
Бо де вона, коли палає лють?
Не видно щастя поміж тих оков,
Що заснували землю, ллють і ллють
Скипілу, зболену, гарячу, свіжу кров…
Що день – то свіжа… І бракує зла
На нечестивий отупілий скот,
Який огидним стадом вник у сад,
Як ті безликі, безплеменні, без отця.
Якась, щоправда, виродила їх
Собі на лихо. І вона, оця,
Колись сконає в смороді дітей своїх.
…Не можеться писати про любов,
Бо так пече ненависть до rozzni,
Що все святе і Боже проросло
Не вгору, а у глиб землі. В землі
Тепер цвіт нації і сміх,
І мама кличе досі сина в дім…
Не чує, бо в бою той син поліг.
І отаких вже сотні матерів!
…Не скоро я напишу про любов,
Хоч дуже хочеться писати і любить.
Коли ж ті рани висохнуть, і кров,
І сльози тих, що якось мусять жить?

НІЧОГО НЕ МІНЯЄТЬСЯ

Нічого не міняється,
Нічого взагалі,
А крівця проливається,
Вбивають моsk@лі.

Минула ніч пекельная,
Палало все в вогні,
Бо зброя вся смертельная
Не ли́шилась в багні.

Її до нас відправили
З гнилих боліт руsні,
Мету собі поставили
Убивці у війні.

А люди в нас загинули,
Убив їх орко-кат,
І світ оцей покинули,
Не вернуться назад.

Так ворог убиває нас,
Це робить кожну мить,
Страшний прийшов для всіх нас час,
Прийшлося крівцю лить.

І знов страшні руйнації
Зробили моsk@лі,
Для них це – декорації
На цій святій землі.

А світ на все це дивиться
І докази збира,
Він навіть і не скривиться –
Не в них хтось помира.

Чи довго споглядатиме
Весь світ з-за паркана?
Ще скільки нас вбиватиме
Ординець-сатана?

17.06.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1041905

Було море спокійне, та вітер стрімко налетів
І порушив моря спокій,
Спокійно море він збурлив.
Від дії вітру море неспокійним стало,
Енергію віддав він водній гладіні.
А гребені – найвищі точки хвиль –
На берег покотилися й розбились,
Щойно торкнулися піщаної землі.
Морські хвилі мають дивовижну
І різну форму: від дрібних брижів
До гігантських гребенів,
Переносячи поживні речовини,
Свою енергію втрачають на лініях
Піщаних берегів.
Щоразу, коли бачиш
Енергію вітру та моря,
Їх спільний витвір – хвилі, –
Ти завжди маєш дивне відчуття,
Відчуваєш себе частиною живої природи,
Завжди переосмислюєш життя.
16.06.2025
В.Є. Панченко

Кацап приперся в нашу хату —
З бородою, з мордою п’янчука,
Замість хліба — міна в лантуху,
А замість правди — сморід і туга.

З очей у нього — вата й злість,
На грудях — «Z», в душі — корість.
Каже: “Брат!” — та несе багнет,
І у кишені — вкрадений хрест.

Стоїть у полі, сиче, як гад:
— То все НАТО винне, то ЄС — в нас спад!
А сам у коморі хліб мій їсть,
Ще й кричить: “Вас не існує! Брись!”

Але в землі ця нечисть гниє,
Бо українська куля — не минає.
І кожен цвях у труну — як грім:
Кацап, вертайсь у свій Мордор-дім.

Бо тут не північ, не тайга —
Тут не лякаєш серця козака.
Ми не раби і не слуги Кремля —
Ми Україна. І в нас —своя земля!