Ми разом — в серці сила грізна,
У кожнім кроці — боротьба.
Коли стоїть Вкраїна вільна —
Тремтить у страху темнота.

Ми йдемо поруч, брат за брата,
Мов крила — воля за плечем.
За рідну землю, за маляток,
Що сплять під мирним ще дощем.

Сини і доньки, і навіть діди,
Піднялися разом —- стали в ряди.
У кожному серці —- вогонь боротьби,
Ми разом —- а значить, не буде біди.

Гримить над степом слово вічне:
«Ми разом! Разом — до перемоги!»
Засяє небо, земля розквітне,
А серце заведе на рідні пороги.

Лунатимуть пісні лиш про кохання ,
І хліб дозріє на ланах,
Бо ми — єдині, ми — нездоланні,
І перемога в нас в руках!

В окопах, де тиша гірка,
Де біль серце розриває ,
Слова твої — мов зірка,
Що світить та допомогає.

Ти слухаєш шепіт душі,
Що зранена бурею бою,
Ти словом рятуєш живі
Серця, втомлені боротьбою.

В твоїх очах — розуміння й тепло,
Ти розвіюєш тінь сумнівів, спаду.
Усім, хто зневірився та впав на дно,
Ти даруєш надію, підтримку й розраду.

Війна не лишає нікого без ран,
Та ти, як герой без зброї й шолому,
Стаєш до бою в душевний стан,
Щоб кожен, повернувся додому.

Ти сила, що мовчки тримає стрій,
Ти тихий захисник без нагороди.
Військовий психолог — спасителю мій,
Хранитель людської природи.

Порожнє ліжко — ніби крик,
Що в тиші серце розриває.
Твій запах зник, твій теплий подих —
Його душа ще пам’ятає.

Ніч мовчки плаче зоряним дощем,
Сама плетеш із спогадів плащем.
Його слова, усмішку, кожен жест…
Порожнє ліжко —- наче тихий хрест.

Порожнє ліжко — де жило кохання,
На ночі темній, на світанні.
І кожен шепіт — як прокляття,
А ніжний подих — як розп’яття..

Де ти, коханий? Чом мовчиш?
Чи бачиш, як душа вмирає?
Порожнє ліжко… Тільки тінь…
А серце — досі пам’ятає.

Сльоза на броні — як молитва, слова,
У серці воїна — надія жива.
Дорогою болю, крізь дим і вогонь,
Веде його віра, до рідних долонь.

Не знає спокою, не просить медалі,
Він стоїть за дітей, за любов, у завалі.
За мамині очі, за татовий дім,
За тих, хто залишився в серці однім.

Сльоза на броні — не від страху чи мук,
Це пам’ять про друга, що більше не друг.
Це пам’ять про тишу, що більше не спить,
Про світло в окопі, що мусить горіть.

Він йде — мовчазний, але серце гуде,
Бо кожна сльоза — то душа, що іде.
Та з кожним ударом до ворога гнів,
Ми ближче до миру, до правди, до снів.

Сльоза на броні… І на ній — Україна.
Як крик, як любов, як жива домовина.
Та поки пульсує у серці вогонь —
Вона не впаде. Вона — вільна. Як бронь.

Чорний ранок… лютого… без сонця,
Тиша рвала серце — наче крик.
В небі — зграя чорного воронця,
А в очах — дитячий погляд зник.

Місто спало. Перші вибухи — як грім,
Ось і прийшла лиха година,
На порозі мати з хрестиком старим —
Молиться, щоб не забрала війна сина.

Дим стелився низько понад дах,
Світ навколо став — як чорно-біле.
Лютий ніс на спині смерть і страх,
В грудях палало серце сміливе.

З криком в небо злітали молитви,
І з окопів — клятва оборонців:
«Ми живі. Ми — повернемся з битви.
А в душі — сталеве українське сонце».

Чорний ранок… Та не вмер наш дім,
Не зламали духу зграї божевільні.
Лютий став вогнем — пекельним і святим.
Із руїн ми знову виросли, як вільні.

У бурю, у грім, у важкий перелом,
Ми стали стіною — серцем і словом.
Коли навкруги — лиш дим і вогонь,
Ми тримаємось разом — не йдемо осторонь.

Ми різні, та разом — єдине зерно,
Що крізь буревії проросте все одно.
Не зламає страх, не здолає тьма,
Бо з нами любов, за нами сім’я.

Ми плечем до плеча, ми вогнем у серцях,
Ми несемо надію на втомлений шлях.
І навіть як впасти — не сором, а злет,
Бо разом піднімемось — тисячі рук вперед.

Ми разом — це значить: живемо й творим,
Стоїмо непохитно в житті в обороні.
Нас не роз’єднати, нас не знищить війна —
Ми разом. Ми сильні. І сила — одна.

У мороці ночі, де тиша густа,
Де вітер, мов плач, шелестить по листах,
Я йду, не вагаюсь, крізь біль і жахи —
Бо світло живе в мені, а не страхи.

Хоч тінь огортає дороги й думки,
І зір не знаходить знайомі стежки,
Та серце палає, мов іскра жива —
Надією світить, мов зоря нова.

Коли навкруги лиш холод і страх,
І світ здається розбитим в руках —
Я знов підіймаюсь, крізь попіл і брили,
Бо світло — це віра, це воля, це сила.

Світло крізь темряву — не просто слова,
Це душі незламність, це мрія жива.
У кожному кроці, в усякім чутті —
Я несу промінчик у цьому житті.

Плече до плеча — і вогонь не страшний,
Ми разом ідем крізь тумани війни.
Долоня в долоні — надія жива,
Нас правда тримає, нас віра веде.

Коли в небі гримить, а земля дрижить —
Ми серцем стоїмо, душа не мовчить.
Бо поруч — брат і сестра, батьки і діди,
Ми — вільні діти і так буде завжди.

Плече до плеча, як коріння й лани,
Ми є — і ми будемо, як світлі сни.
Нескорені духом, єдині в серцях,
Народ наш — могутній, як буря в вітрах.

Чорна хмара над полем зависла,
Понесла у собі крик і грім.
Серед тиші — не пісня, а свисти,
І земля вся здригається з ним.

Тут безкрає поле цвинтаря,
Де ще вчора колосся цвіло…
Тепер тут — домівка лицарів
Їхні тіла, та розбите чоло.

Птах не летить, лиш дим вдихає,
Над чорною хмарою, уже зірки.
Десь під горою мати ридає,
Син її — тінь, що впала на віки.

Сонце не сходить — бо соромиться,
Як же світити на кров людську?..
Чорна хмара… мов правда, котиться
Кожним домом, в кожну думку гірку.

Та крізь темряву й біль пекучий,
Проросте — віриш? — живий росток.
Бо земля наша — жива і квітуча.
А вітер дасть теплий ковток.

Проклятим. Бо знову — із болю —
Ми збудуємо світ без тривог,
На погості. А з миром і волею —
Буде хмара — лиш дощик, і Бог.

Стоїть стара мати край вікна,
У серці — тиша і війна.
Свічка палає — світла жменя,
А сина немає не в ніч ні в день…

В руках хустинка — вся в сльозах,
Молитва гасне на вустах.
«Вернись живим…» — ще шепче ніч,
Та тиша впала, мов кришталь — з облич.

О, сину, орле мій ясний,
Ти полетів у світ страшний.
Там, де гримлять і кулі, й дим,
Ти став для нас героєм всім.

Сльози матері — як роса,
Що на світанку пролилась…
Та кожна крапля — то життя,
То пам’ять, віра, каяття.