Крізь німу завісу, крізь вогонь і дим,
Опіки на серці — розчерком рудим.
Ідемо наосліп крізь вибухів слід,
Але ми рятуєм кулями — наш світ.

Хай зриває дах нам цей шалений шквал.
Ми виходим разом на важкий фінал.
Під ногами знову кришиться земля.
Там палають долі, небо і поля.

Там, де була пустка — виросла стіна.
Обірветься крик і спалахне струна,
Але ми пробились крізь запеклий сум.
Прошиває шкіру електричний струм.

Подивись у вічі — там немає сліз.
Ідемо крізь пекло і замерзлий ліс.
Тільки дика сила і свята мета —
Щоб заграли світлом спалені вуста.

18 травня 2026 р.

Ми стоїмо, коли навколо ніч,
Коли мовчить земля під наші кроки.
І навіть там, де розриває світ,
Ми не розходимось у різні боки.

Ми стоїмо, коли свистить метал,
Коли повітря рветься від тривоги.
І кожен день — як вирок і фінал,
Та ми тримаємо війни дороги.

Ми стоїмо, коли горить усе,
Коли мовчать і небо, і руїни.
І те, що нас крізь попіл час несе —
не змушує схилити наші спини.

І навіть там, де чорний дим і сіль,
Де тиша — тінь від вибуху і жаху,
Ми є. Ми тут. І це не просто біль —
Це те, що не ламається від страху.

18 травня 2026 р.

Новий Рік наступив, вже йде він своєю ходою,
Що він у скрині приніс, чим порадує він нас з тобою?
Що у скриню поклав, радість, щастя чи кляту зброю?
Може він на нас чекав, щоб мир нам роздати з любов’ю.

Новий Рік, я прошу, не тягни ти з колишнього року невдачі,
Не тягни ти війну, хай дитина вже більше не плаче.
Залиш це все там, ми з тобою новий світ побудуємо,
Виметем все сміття — хай у безвість воно вікочує.

Зглянься ти вже на нас, полюби навіки Україну,
Скільки душ віддали вже сини, захищаючи рідну країну.
В Новий Рік ми йдемо, ми не зламані, ми горді собою,
Ми не прагнем війни, та ніхто не складе свою зброю.
01.01.2026 Війна

Дитячі сльози хай віділлються вам сторицею,
Дитячий смуток хай вкриє вас їдким рядном,
Як пояснити цій малій дитині,
Що з батьком зустрічатись має
Лиш на фотокартці, за холодним склом.

Дитячий біль, як таке може бути?
Дитячі сльози куди ще далі йти?
Хай вас заллє, спече дитячий погляд,
Хай він жахіттям війде у ваші сни.

Час застигає в розпачі, але не наші діти,
Вони дорослішають швидше, ніж він біжить,
І як би не хотів дітей від цього захистити,
Війна перефарбовує в червоно-чорне небеса блакить.

Хай віділлються вам дитячі сльози,
Хай горе їхнє вас пече в усі часи,
Хай на віки парканом стане на заваді,
З лихими намірами знов до нас прийти.
31.12.2025 Війна

Титани гинуть на війні,
Коли у рідній стороні
Нема чим дихати — лиш дим.
Титани гинуть на війні,
Щоб вічно жити молодим.
Ти захищав свій дім і друзів,
Війну стрічав на видноколі.
Життя поклав у цій завії,
Став символом для світу й волі.
Твій добробат не йде в забуття,
Дороги ми розчистим з боєм.
Твій шлях — то приклад для життя,
Щоб стяг засяяв над тобою.
Здійсняться мрії, тільки вір,
Не тільки з волі Бога й неба.
Ти друзям мрію заповів —
Вони дійдуть куди нам треба.
Титани гинуть у бою,
Ідуть «по зустрічній» до краю.
Хоч вік бійця згорів в вогні,
Та кроки в вічність не зникають.
Титани гинуть на війні,
Щоб дихати нам легше стало.
Титани гинуть на війні,
Героїв серед нас немало.
28.12.2025 Війна

Знайомий капелан не носить зброї,
Але тримає небо на плечах.
Він бачить сльози навіть у героїв,
Молитвою він гасить лютий страх.

В його руках — хрести і сигарети,
Священник теж боєць — і просто брат.
Він знає все, про що мовчать газети,
І як в окопах молиться солдат.

Він пахне порохом і свіжим хлібом,
Несе живу молитву в бліндажі.
Шепоче тихо під холодним небом:
«Помилуй, Боже, збережи усіх…»

Відспівує він тих, хто став зірками,
Та хрестить тих, хто йде в запеклий бій.
Між грішною землею й небесами
Він — тиша між землею й світом мрій.

На фронті капелан — це варта неба,
Він світить там, де найтемніша ніч.
І не питає, скільки болю треба,
А просто йде крізь нього віч-на-віч.

16 травня 2026 р.

Тяглася ніч, полином пахло в хаті,
Свіча горіла, плакала в кутку.
Сльозу солону витирала мати,
Збирала свого сина на війну.

Вона в торбину свіжий хліб поклала,
Що пахнув полем, сонцем і дощем,
В сорочку оберіг вона вшивала,
Щоб захистила сина під вогнем.

«Візьми, мій сину, оберіг на груди,
Нехай від кулі серце вбереже.
І повертайся — я чекати буду…»
Перехрестила — й ворога кляне.

Він посміхнувся, обійняв за плечі:
«Прости, матусю, — вже пора іти.
Давай рюкзак та інші мої речі.
Іду… Не плач…» — майнула тінь сльози.

Переступив поріг і щез в тумані,
Підборів стукіт нишком затихав.
Лишилась мати — серце, рвана рана.
Неспокій душу рвав і шматував…

16 травня 2026 р.

Погляньте тільки, як радіють очі,
Як крилами здіймається душа,
І як обличчя радістю лоскоче,
Та в тіло повертається життя.

Два українських хлопця — сто тридцять діб у пеклі,
Два українських хлопця, ще зовсім молоді,
Вони вгризались в землю, наче скелі,
Щоб ворог не пройшов по тій землі.

Сто тридцять діб… і ось вже повернулись,
Сто тридцять діб тримали «на нулі»,
За довгий час вже криця би зігнулась,
Вже камінь тріснув би — а вони ні.

Ще очі їхні з подивом блукають,
В повернення своє не вірять ще вони,
І тільки рідний голос, що лунає,
Дав зрозуміти їм — вони живі.

Так буде відпочинок, стискання побратимів,
Так буде розповідь про ті пекучі дні,
Але цілющі ліки, що в життя їх повернули,
Це рідний голос матері, дружини та рідні.

Два різних хлопця, та такі єдині.
23.12.2025 Війна

Я відчуваю своїми очами,
Як швидко на війні наш час біжить,
Як побратими старіють роками,
Тут у вогні, за якусь там мить.

Тут на нулі — і час нулем,
По колу ходить, не спиняється,
Тут відлік за своїм календарем,
Де все за власним карбом коїться.

Час на життя, на відпочинок,
На звитягу час і каяття,
Що затулити я не встиг
Собою побратима,
Що він стікає кров’ю,
А не я.

Я відчуваю біль очами,
Я бачу це у кожному із нас,
Як погляд застигає в часі,
Як тіло відпускає в лютий час.

Коротка мить — і знову треба встати,
Коротка мить — і вибухів оскал.
Я відчуваю втому, мій солдате,
Очима відчуваю тіла злам.

Я бачу рідну землю — всюди рани,
Я бачу крик її німий і як болить,
Зчепивши зуби, боронити її маю,
Земля віпустить гріх мій і простить.

Вже очі від війни не в змозі голосити,
Горять вони вогнем і мозок мій кипить,
Виблискує в очах вогню заграва,
Її сльоза не може загасить.

Я відчуваю все очами,
І очі закарбовують у пам’ять назавжди,
Весь жах війни, який лишиться з нами,
На все життя, бо пам’ять не спинить.

Я відчуваю біль очами,
Я відчуваю, як вона кричить,
Я відчуваю, як ночами,
Від пам’яті солдат не спить.
18.12.2025 Війна

Зникають.., зникають.., зникають вони,
Усі, хто був поруч в усі мирні дні,
Зникають у часі знайомі та друзі,
І просто у безвість зникають вони.
Хто промайнув у твоєму житті,
Кого випадково зустрів на путі,
Хто правий був, а хто винуватий,
Хто мирним був, а хто був солдатом.
Війна забирає, немає кінця,
Вона не розгледить твого лиця,
Їй все одно, лиш був би потік
Душ людських у ненаситний лотік.
Приходить, приходить тупий біль,
І кожен виконує свою тут ціль.
Кожному ношу свою нести,
Хтось зникає, а комусь ще іти.
І біль застигає в твоїх очах,
Сльоза гасить свічку і кров на губах,
Від звістки страшної не втекти,
Нерви в кулак і крик у душі.
Зникають.., зникають.., зникають вони,
Ми далі йдемо крізь сірі ці дні…
11.12.2025 Війна