Земля аж дрижить під важким залізом,
І небо роздерте вогнем навпіл.
Ми втиснуті в глину сирим окопом,
Де дим перемішаний з потом і пилом.

Тут ніч не приходить — вона прилітає
Разом із свистом чужих батарей.
І кожен із нас уже добре знає,
Якою ціною тримають людей.

На берцях — багнюка, на пальцях — порох,
В очах недоспані сотні годин.
Хтось мовчки стискає турнікет у долонях,
Хтось дивиться в темряву між руїн.

А десь за спиною — будинки і діти,
І світло у вікнах крізь вечірній час.
Тому ми й стоїмо серед цього граду,
Бо хтось мусить втримати небо для вас.

Тут швидко дорослішають і сивіють,
Тут тиша гучніша за вибухи часом.
Та навіть коли все навколо чорніє —
Ми вперто вростаємо в землю каркасом.

Ніхто не питає, чи страшно, чи важко.
Ніхто не чекає красивих промов.
Ми просто тримаєм розбиту цю землю,
Щоб завтра у когось був дім і любов.

І поки над степом гуде канонада,
І поки вогонь не зжирає блакить —
Ми будем стояти. Спокійно. Уперто.
Поки Україна за спиною стоїть.

Коли замовкне врешті горизонт,
І КАБи перестануть гризти небо,
Ти згадуєш не вибухи, не фронт —
А дім, куди вертатися нам треба.

​Де босим біг від мами до бабусі,
Стежками, де дитинство промайнуло.
Стадіон, турнік… і в кожному русі —
Те рідне, що війна не закреслила.

​Туди привіз дружину і дитину,
В село найкраще, що є на землі.
Де ліс і ставки обійшли долину,
Й росте майбутнє в затишнім теплі.

​Там діти, там життя, там віра й сила,
Там мама жде і молиться щоночі.
Саме за них тримаєм небосхили,
Дивлячись смерті прямо у ці очі.

​Ми вистояли. Ми уже втомились.
Але доб’єм агресорську худобу!
Щоб діти в мирі й спокої навчились
Любити край свій кожну подобу.

​Ми повернемось. Скоро. До дружин,
До матерів, в поріг свій рідний, милий.
Лиш дотиснути треба тих скотин,
Щоб більше нас ніколи не ділили.

За що все це нам?
За волю!
За те, що не скорилися ми,
Кацапській гнилій потворі,
В запеклій борні й вогні.

За те, що ми вільні люди,
За те, що ми козаки,
Що дихаєм на повні груди,
У власному славнім житті.

За те, що ми любимо працю,
Ми любимо світле життя,
Що в нас дитина не плаче,
Що любить вона навчання.

За що все це нам?
За вірність!
За вірність родині своїй,
Що бережемо пам’ять роду,
Від діда до рідних дітей.

За віру свою православну,
Яка борони́ть нас завжди,
А не московську церковну зраду,
Де закривавлені їхні попи.

За те, що живе і співає,
Дружина твоя молода,
Що пісня летить небокраєм,
І з Богом життя промовля.

Ординцям таке не доступно —
Ні воля, не вільне життя.
Плазують вони підступно,
В лабетах свого царя.

Навіщо їм воля та праця?
Жебрацтво, крадіжки, пиття,
Це їхня російська вдача,
Бо розуму в них катма.

А як нема чого їсти,
Навколішках йдуть до царя.
Отож і лізуть скрізь, нечисті,
І заздрість — їхнє буття.

Де добре живуть добрі люди,
Туди і преться орда…

За що ми б’ємо́ся?
За долю!
За спокій нашій сім’ї,
Щоб мати в житті свою долю,
Яку виборюєм ми.
07.12.2025 Війна

Не плач за мною. Я тепер — трава.
Я теплим вітром овіваю плечі.
Я — ті невимовні в журбі слова,
Що ти почуєш у глибокий вечір.

Я не боявся. Просто не встигав
Згадати все, що серцю було миле.
Я в землю вріс — її я обійняв,
Щоб ви по ній ходити вільно вміли.

Мій автомат затих в жаркому дні,
Шеврон на пам'ять вітер розгойдає.
Не ставте свіч, не плачте по мені —
Я там, де світло темряву долає.

Тут не стріляють. Тиша — і я в ній.
Я бачу небо — чисте і безкрає.
Я виграв головний, останній бій…
Я є усюди — смерті не буває.

Пробач за те, що я не долюбив,
Що не допив з тобою чаю зранку.
Я так життя і рідний край любив,
Що став для нього вічним на світанку.

15 травня 2026 р.

Окопний біль. Зубами держим край.
Земля кричить під нами від металу.
На небо не дивись і не благай.
Атака. Ніч. Нас знову стало мало.

Там мій шеврон, просякнутий вогнем.
Притиснув рану. Пальці заніміли.
І попіл став останнім нашим днем.
Не всі дожили. Ми — не доробили.

Горить вогонь у залишках грудей.
Холодне дуло і волога тисне,
Забравши сон у тисячі людей.
Тут смерть живе. У чорнім небі висне.

За спиною — іще живі міста.
Порви цей розпач! Затискай затвори!
І тільки кров запекла на вустах.
Тіла німіють. Закипає горе.

В повітрі хрип: «Тримайся. Не вмирай».
Стискаєм зуби, промиваєм рани.
Ми втиснем в землю цей залізний край.
Ми стоїмо на смерть — не ради шани.

15 травня 2026 р.

Позаду пустка. Чорний силует.
Лишився дім, де пахло свіжим хлібом.
Тепер там тільки згарище й скелет,
І вітер виє під розбитим небом.

Усе життя — у пластик, у вузли,
Усе, що будували ми роками.
Тікаєм в ніч від попелу і мли
В чужі краї, під іншими зірками.

В старій валізі — фотографій щем,
Там ті, кого забрали вже могили.
Сльоза стікає під сумним дощем
За тими, кого втримати не вміли.

Дорога в нікуди. Чужі міста.
Чужі обличчя і чужі розмови.
І німота затиснула вуста —
Одна лиш ніч зламала всі основи.

А на столі лишилася кутя,
Дитяча іграшка в кутку, в пилюці.
Обірване, розтрощене життя…
Без дому. Без душі. В німій розлуці.

15 травня 2026 р.

У телефоні — стисле «всі цілі»,
Ніч під обстрілом, порох і дим.
Страх відступив, розвіявся як дим.
А під під’їздом — квіти розцвіли,
Й татусь заклопотаний, молодий.
Він важно пакує візок у багажник,
Готує малечу до перших пригод.

Там — бій за майбутнє, запеклий і мужній,
А тут — підростає майбутній народ.
Наче в іншому світі… А світ лише один,
Розтягнутий болем від краю до краю.
Поки там відбивають ворожий прилив-
Матуся колише малечу свою.

Поки вони воюють там, у пеклі,
Де кожен метр — ціна життя й крові,
Тут дні минають мирні та легкі,
Наповнені буденної любові.

Запищав «Сігнал» — хлопці всі живі,
Встояли ніч під вогнем у степу.
А тут на дитячій м’якій голові
Проміння малює доріжку золоту.

Виявляється, діти народжуються тут,
Поки там розривається небо навпіл.
Вони — цей єдиний, живий абсолют,
Заради якого долається біль.

Між багажником автівки і бліндажем
Пролягла невидима, тонка межа.
Там ранок дихає гострим ножем,
А тут — дитяча всміхається душа.

Один пакує візок під вікном,
Інший — патрони у стрічку кладе.
Різні реальності спаяні сном
Про завтра, що врешті для всіх надійде.

Це дивне безсмертя: в розпал війни,
Коли смерть рахує години й хвилини,
З’являються нові доньки і сини —
Найвищий сенс кожної нині людини.

На берцях пил, а фліска в синім димі,

Ми в землю цю по лікті вросли в бліндажі.

Тут не до слів — ми в кожнім міліметрі,

На цій останній, випаленій межі.

Все на собі: БК, калаш, рукзак, каністра,

Бензин дотяг, щоб гув той генератор.

Але погода вмить змінилась — свистом

Вітер піднявся… Все. Завмер оператор.

Затихли «пташки». Хмара небо тисне,

При сильнім вітрі «мавік» не злетить.

І тиша ця — липка, тяжка і злісна,

Бо знаєш: ворог вилізе в цю мить.

Після дощів, немов гнилі гриби,

Вони попруть крізь мокру сіру кашу.

Але ми тут — без страху й боротьби

За кожен метр, за землю тільки нашу.

А як притисне міномет чи КАБ —

Старий підвал здригається до крові.

Земля трясеться, і стіна — мов раб,

Що гнеться під ударом на розломі.

Та ранок встане в сизому тумані,

«Пташки» не бачать — пильність на нулі.

Ми ждемо їх, втомлених і наляканих,

Що йдуть в полон по цій чужій землі.

Бо ми — вдома. В нас сила під шкірою,

В нас кожен погріб — фортеця і тил.

І тиша стає нашою вірою,

Доки за стінами в’ється цей пил.

А ось так я бачу сучасного козака

У тиші чути, як гуде генератор,

Як десь над посадкою висить «крило».

І як у темряві втомлений оператор

Стискає рацію, мов батькове тепло.

Здається, завмерло навколо все живе,

Лише «мавік» у небі тихенько дзижчить.

І «кажан» над степом невидимо пливе,

Вишукуючи рух у холодну цю мить.

А потім — удар. І земля затремтіла,

Старий розбитий будинок здригнувсь.

У погребі хвиля по вухах вдарила,

І пил зі стелі на плечі осів.

Це тиша під КАБом, під свистом міномета,

Коли кожен подих — немов через сталь.

Вона не з книжок, не з рядків поетів —

В ній стиснута воля і втомлений жаль.

І навіть коли під ногами хитається,

І стіни підвалу беруться у тріск —

У тиші всередині сила збирається,

Міцніша за будь-який ворожий тиск.

Бо серце тримає, хоч стіни тріщали,

І хтось мав стояти тут до зорі.

І тиша навколо народжується знову,

Щоб дати наснагу прийдешній порі.

Я одна, я у полі воїн,
Я одна на пагорбі стою,
По два боки від мене окопи —
Я тримаюсь за землю свою.

Полягли вже волошки сині,
І голівки будяк погубив,
А ромашки — тендітні, білі —
Вкрили землю, мов білий пил.

Я одна, я у полі воїн,
Свистять кулі та рве снаряд,
Цвіт зелений рознесло по полю,
Де трава ще росла до стократ.

Я тримаюсь, я ще стою,
Я тут сіялася, моє тут коріння,
Я тут виросла, моє тут життя,
Я — землі цієї творіння.

Хай реве, хай стогне земля,
Я засію своє насіння,
Звідси я не піду в небуття,
Залишу по собі коріння.

Я одна, я у полі стою,
Не питайте, що я за квітка,
Не питайте, яка зовні я —
Я у полі стою, тендітна.

Чужий погляд крізь мене пройшов,
Обпалив він своєю байдужістю,
Рідний погляд мене віднайшов,
Приголубив, мов рідну душу.

Я одна, я у полі стою,
Я і воїн, і квітка Надії,
Рідний погляд мене віднайшов —
Може, я збережу його мрії.
02.12.2025 Війна