З-за обрію залізна птаха прилетіла,
Над містом кружляла та в тім’я влупила,
І так вдало била, що іскри летіли,
Світло враз пропало, тепла не стало.

Три дні бились, бились, очі розтулили,
Тільки тепла в тілі ще не наробили.
Отака та пташка, не дай їй літати,
Краще збити зразу, не будеш горя знати.

Із-за моря сунуть, із країни дикої,
Птахи ті залізні з гучними криками,
Там люди існують, в дурмані всі ходять,
Самі не живуть і сусідам лиш шкодять.

Так що не сидимо, арбалет ладнаємо,
Стрілами залізними їх зупиняємо,
Хай тут не літають, ціль не виглядають,
Наші влучні стріли їх наздоганяють.

Ото і розвага, і вправа для тіла,
Поки тепло зробимо, буде нам діло.
26.11.2025 Війна

У «Танго Смерті» Вагнера шукаю я розраду,
Як відгукнеться танець на сум’яття душі,
Чи може зачарує своїм музичним струмом,
Чи може роздратує свідомість до межі.

Де в цьому дійстві віднайти той стрижень,
Щоб втриматись у безумстві світових подій,
Де все руйнує карлик у хворій уяві,
Де рудий Дон торгує на крові людській.

Ціна життя, – це музика, де виграють монети,
Де на вагах найнижча нам ціна,
Де продається все – дорослі, жінки, діти,
Щоб скрині золотом наповнились сповна.

І що їм заповіді та Божі настанови,
А що їм совісті сум’яття, те облиш,
Один живе в лабетах жили золотої,
А інший — у в’язниці спогадів старих.

Колись ми «Танго Смерті» Адольфу вже зіграли,
Хай «Танго Смерті» в кремлі своїх знайде,
І я не проти того, щоб під цей чудовий танець,
На цій планеті станцював би хто іще.
22.11.25 Війна

Приморський лиман. Тиша б’є по вухах,
Серед гільз і пилу тримаєм рубіж.
Степ занімів у тривожних передрухах,
Ніч розрізає теплак, ніби ніж.

​Старий цей погріб — вівтар нашої битви,
Код серед гільз, мов причастя німе.
Ми тут утрьох. Замість слів і молитви —
Скрегіт металу, що втому візьме.

​Теплак на очах. Кожен шерех — під мушку,
Вода у лимані застигла, як скло.
Ми тут, на межі, де за кожну калюжку
Плачено кров’ю, щоб сонце зійшло.

​Степ дихає пусткою, пилом і смертю,
Але ми стоїмо — троє душ, один гарт.
І тиша лиманська затятою чвертю
Пише історію наших незламних варт.

Тут тиша б’є по вухах, як приліт,
І степ Приморський дихає полином.
Ми тут втрьох тримаємо свій світ,
Зарившись в землю, ставшу нам тилом.

​Погріб старий — наш штаб і наш алтар,
Тут кожен сантиметр — життя ціна.
Дрон у небі, ніби той поштар,
Несе воду й хліб, де панує війна.

​А зранку — звичний ритм, як автомат:
Відтиснув сто, від підлоги піднявся.
Бо щоб виживати, ти мусиш, мій брат,
Щоб дух твій ні разу ще не коливався.

​Еспандер у пальцях, теплак на очах,
Ми бачимо все, що ховає пітьма.
Немає в нас місця на втому чи страх,
Бо за спиною в нас — Україна сама.

​Ми пишем цей код серед гільз і пилу,
У віршах і м’язах гартуєм свій план.
Тримаєм позицію, маєм ми силу,
Поки стоїть цей приморський лиман.

Там, де степ затихає, вгрузаючи в сиву воду,
Де солоний туман роз’їдає залізо й час,
Ми тримаємо небо, ми вирвали власну свободу,
І за нами прибій відбиває гарматний вальс.

Тут немає дрібниць. Кожен погляд і кожен рух —
Це запечена в пилі, мовчазна і тонка межа.
Приморський вітер гартує і тіло, і дух,
І в кишені від втоми не гнеться стальна душа.

Нехай море шумить, нехай обрій горить у вогні,
Ми — мовчазні скелі, що стали на цій полосі.
Бережи нас, удачо, у кожному завтрашнім дні,
Щоб повернулись додому. Рідні. Живі. Усі.

Ви вийдете до нас у білих сорочках,
Коли затихне останній розрив.
Зі словами про «єдність» у ситих очах,
Забувши про тих, хто у полі спочив.

​Ви будете пити за нашу побіду,
Хоч пальця об палець для неї не бив.
І знову закрутите владну бесіду,
Мовляв, «кожен на фронті по-своєму жив».

​Та ми не забудем. Ми бачили спини,
Що бігли в кордони в тривожний той час.
Ми бачили буси, що крали людину,
Поки ваш синок розважався на «клас».

​Не треба нам подяки, не треба медалі
З рук тих, хто закон свій на паузу поставив.
Ми бачили більше у димній дальні,
Ніж ви у кабінетах, де совість — дефіс.

​Ми прийдемо з тиші. Ми прийдемо з болю.
І глянемо прямо у ваші зіниці.
Ми вибороли цю обпалену волю,
Щоб ви не сховали свої таємниці.

​Не вийде вдягнути маску героя,
Якщо ти в підвалі від долі ховався.
Бо армія — це не лише твоя зброя,
А честь, що нікому із вас не продався.

​За дітей, дружину батьків, за дім, за країну —
Ми вистоїм тут, до останнього дня.
А потім спитаєм за кожну хвилину,
Бо ми — це і є справжня українська сім’я.

Закон на паузі. Совість — у шухляді.
А в запорізьких степах — полин і дим.
Ми тут тримаємо небо в залізній облозі,
Поки хтось у тилу став «недоторканним» і «святим».

Ви кажете: «черга», ви кажете: «треба»,
А самі пакуєте в буси, мов лютих звірів.
Але чому ж ваш син не бачить цього неба?
Чому він у списках «броні» та «ефірів»?

Якби ТЦК та поліції зняти кашкети,
Та в наші окопи — де піт, де метал, де розрив.
Ми б їх зустрівши, всміхнулись: «Ну що, комітети?
Тепер покажіть, як тримати свій власний порив».

Ми б їм пояснили — красиво, і чітко, і влучно,
Як пахне земля, коли в неї вгризаєшся в ніч.
Тут закон не на паузі. Тут він звучить нерозлучно
З кожним пострілом, з кожним життям пліч-о-пліч.

Та еліта в саунах малює нові кордони,
Для них ми — статистика, цифри у звітах сухих.
Вони не почують, як плачуть вночі батальйони,
Бо правда для них — це розкіш лише для дурних.

Та ми стоїмо. Не за крісла, не за депутатів,
А за доньок усмішку, за рідний поріг і світанок.
Бо справжня держава — це ми в лабіринтах влади,
А їхня система — то лише дешевий паркан.

Ми вистоїм тут. А коли повернемось додому,
Запитаємо кожного: «Де ти у лютому був?»
І тоді жодна ксива, жодна «броня» чи втома
Не сховає того, хто про совість свою забув

Було найважче — сумку збирати,
В одну валізу все життя впакувати.
Дитячі куртки, фото і ліки,
І сльози тихо складати навіки.
Домівка німа… ще пахне кавою,
На кухні чашки стоять, як залишені спогади.
А я по кімнатах ходила востаннє,
Ніби прощалась не з домом — з собою.

Взяти дітей… вести за руку
Кудись у ніч, у холодну чужину.
Де нас ніхто не чекав і не знав,
Де навіть Бог ніби мовчки мовчав.
І син запитав:
“Мамо, ми скоро додому?”
А я захлиналась словами у горлі,
Бо дім за спиною палав у тривозі,
А попереду — тільки вокзали й чужі дороги.

І я трималась… чуєш? трималась…
Хоч всередині все розривалось.
Усмішка дітям — а серце у попіл,
Бо дім залишився у кожному подиху.
І кожна ніч — ніби постріл у тишу,
Де я по пам’яті рідними вулицями йду.
Я все віддала б за один тільки ранок,
Щоб знову прокинутись вдома…
У своєму дому.

Чужі міста не лікують рани,
Вони просто вчать мовчати.
Тут люди живуть, поспішають, сміються,
А ти кожен день вчишся не зламатися.
І ніби сильна… і ніби жива…
Та інколи падаєш нишком вночі.
Бо так болить бути “тимчасово”,
Коли не знаєш, де твоє завтра.

Я не хотіла чужого щастя,
Я просто хотіла дітей врятувати.
І якщо треба — я знову пройду
Через цей страх… через цю темряву…
Але одного не пробачу ніколи —
Що нас змусили дім покидати.

Було найважче — двері закрити…та з рідними прощатись
І зрозуміти, що більше не буде “як раніше”.
Та поки дитяча рука в моїй руці —
Я витримаю.
Навіть якщо серце залишилось вдома.

Я пам’ятаю смак твого пайка,
І пальці, що у попіл та в мастило,
Твоя велика і важка рука
Мене від грому кожного закрила.
Ти кажеш — «звір», а я лише малий,
Шукав тепла під ковдрою старою,
Я чув, як серце б’ється: «Бій… не мій…»,
Коли ти засинав на мить зі мною.
Я не навчився мові, друже мій,
Не розкажу нікому про надії,
Але я чув у кожній тій весні,
Як в тебе під футболкою мрія виє.
Ти не загинеш. Я в кожушку твоїм
Скручусь клубком і вимуркаю долю,
Бо цей бліндаж — наш спільний, рідний дім,
Де ми навпіл ділили страх і волю.
Нехай «фенюша» спить у кулаці,
Я притулюся вусом до долоні…
Ти — добрий. Сльози на твоїм лиці
Я витру шерстю в нашому схроні.
09.04.2026

Ну що, мій друже, йди до мене грітись,
Клята війна й тобі спокою не дає,
Перепочинемо з тобою, поки є можливість,
Поки кацапи знов не взялись за своє.

Іди поїж зі мною, звір вусатий,
Тут в тормозку лишилося на двох,
Та не нявчи, не треба тишу полохати,
Нам треба відпочити, дай нам Бог.

Всі побратими полягли навічно спати,
Тишком поїж та лізь за пазуху мою,
А поки я цигарку засмалю, мій друже,
З тобою боронити землю нам свою.

Ти чуєш, брате, певно я загину,
Візьми собі мій кожух для тепла,
Хай пам’ять по мені у тебе буде,
Щоб іскра спогаду в душі твоїй жила.

Що на землі лишились добрі люди,
Що ми з тобою розділили цю біду,
А наші як прийдуть — згадай, що було,
Розкажеш їм усе, як я піду.

Шкода, що розмовляти ти не вмієш,
І розумієш, друже мій, не все…
Я б розповів тобі свої надії,
Та війна мрії сміттям рознесе.

Он лізе вже русня, проклята,
Нумо, вусатий, швидко у бліндаж!
Тобі лишитись треба, мій кудлатий,
Бо автомат тримаю тільки я.

Я їм віддам борги за наших побратимів,
Я їм віддам життя своє за рідний край,
Від стрілкотні ховайся краще нині,
Ми ж домовлялись, цей рубіж тримаю я.

О кляті орки, скільки тут їх лізе,
Все пруть і пруть, немає їм кінця,
Ну все, кудлатий, вже закінчились набої,
Одну фенюшу¹ залишив для себе я.

Ти знаєш, мій вусатий друже,
Я все життя любив котів,
Спасибі, що знайшов мене,
Спасибі, що розрадив,
Спасибі, друже, що зі мною говорив.

Ну прощавай…
14.11.2025 Війна