Лягає день, надії віддає він ночі,
Птахи летять, Мадяра діти, мов стрижі,
Вам не сховатись, все бачать пильні очі,
Що креслять смерті вогняні межі.

Ховайтеся в нори, у багно,
Де є потреба, то стрибайте,
Танцюй, крутись як дзиґа та у віражі.
Надію вижити свою тут залишайте.

Незримі очі танець твій спостерігають,
Завзяті хлопці, недобирають слів.
Непроханим гостям містечко підбирають,
Лягай в земельку, їж її, ти ж це хотів?

Землі своєї не дамо, бо любимо,
Це наша неня, дім наш і рідня.
Ми нею ворога назавжди нагодуємо,
Хай родить мати, наче молода.

Своєї землі тобі замало?
Ти ще хробак моєї захотів?
Щоб вас від неї всіх порозривало,
То буде наш по вам відспів.

Навік вона з тобою залишиться,
Їж, обіймай, як зможеш, то цілуй.
Немає часу з тобою тут возитись,
Ти на табло з найменням «Підрахуй».
02.11.2025

Крізь гуркіт куль і попіл сірих днів,
Крізь біль розлук, що серце крає стиха,
Ідемо впевнено по власній стороні,
Долаючи вогонь і люте лихо.

Бо наша віра в перемогу — це не гра:
Вона гартується в вогні і в кожнім слові.
І хоч навколо свище ще війна стара,
Ми не втрачаємо ні сили, ні любові.

Бо правда наша — світло у пітьмі,
Вона зростає в кожному колоссі.
Немов на кожному вкраїнському щиті
Карбуємо: «Ми стоїмо ще й досі».

Вона прийде — і в кожному вікні
Розквітне світло й потече містами.
Полине річкою у мирні дні,
Щоб небо тихо сяяло над нами.

Затихне грім. Повернеться життя.
Настане день — величний і яскравий.
Ми рушимо у мирне вільне майбуття.
Війна – загине! Перемога — з нами!

10 травня 2026 р.

На покуті свічка сльозою стікає,
В порожній кімнаті — німий супокій.
А мати все кроки його виглядає,
Та не повернути синочка вже їй.

В молитві шепоче: «Пречиста Маріє,
Ти ж бачила сина Свого на хресті…
Чому ж моє серце від болю чорніє?
Чому зачиняються двері святі?»

А потім зривається крик у прокляття,
Що палить вуста, як вогонь ворогів:
«Бодай би вам, вбивці, пізнати багаття,
Що вічно горітиме в вашій душі!..

Нехай ваші ниви полином зростають,
Нехай ваші діти не знають тепла!
За кожну сльозину, що з нашого краю,
Вас доля прокляла і в пекло вела!»

Вона б’є поклони об холод підлоги,
У чорній хустині — мов згусток пітьми.
Між «Боже, помилуй» і «кари для нього»
Згорають останні надії псалми.

А зболені очі — мов висохлі ріки,
Лиш вітер у полі колише траву…
Син спить під хрестом — молодий і навіки,
А матері нести ще долю тяжку…

10 травня 2026 р.

На площі, де совість давно не бувала,
Карбує крок вбивця під гуркіт фанфар.
І ті, що «фашизм стерти геть» обіцяли,
Самі принесли найчорніший пожар.

Блищить на мундирах забруднена пам’ять,
Кричать про «дідів», що в могилах тремтять,
Бо те, що під прапором кроки чеканять —
Це звірства, які навіть пекло страшать.

Вони марширують по спалених селах,
По стертих із мапи, живих ще містах.
У їхніх промовах, пустих і веселих —
Лише геноцид і засіяний страх.

«Звільнити» хотіли — від дому і світу,
Від мови, від роду, від права на вдих.
Та кожна сльоза українського літа —
Це вирок для звірів, убивць навісних.

«Парад» — не тріумф, а колони безчестя,
Де смертю отруєна кожна сурма.
Хто націю нищить — в полоні нечестя,
Слуга того звіра, чий дім — це пітьма.

Та нація встоїть, попри маскаради,
Розвіє війни попіл в пам’яті літ…
Бо не переможуть криваві паради
Того, хто тримає собою цей світ.

10 травня 2026 р.

На площі, де совість давно не бувала,
Карбує крок вбивця під гуркіт фанфар.
І ті, що «фашизм стерти геть» обіцяли,
Самі принесли найчорніший пожар.

Блищить на мундирах забруднена пам’ять,
Кричать про «дідів», що в могилах тремтять.
Бо те, що під прапором кроки чеканять —
Це звірства, які навіть пекло страшать.

Вони марширують по спалених селах,
По стертих із мапи, живих ще містах.
У їхніх промовах, пустих і веселих —
Лише геноцид і засіяний страх.

«Звільнити» хотіли — від дому і світу,
Від мови, від роду, від права на вдих.
Та кожна сльоза українського літа —
Це вирок для звірів, убивць навісних.

«Парад» — не тріумф, а колони безчестя,
Де дихає смертю там кожна струна.
Хто націю нищить — той раб у нечестя,
У того, кого всі зовуть сатана.

Та нація встоїть, попри маскаради,
Розвіє війни попіл в пам’яті літ…
Бо не переможуть криваві паради
Того, хто тримає собою цей світ.

10 травня 2026 р.

На покуті свічка сльозою стікає,
В порожній кімнаті — німий супокій.
А мати все кроки його виглядає,
Та не повернути синочка вже їй.

В молитві шепоче: «Пречиста Маріє,
Ти ж бачила сина Свого на хресті…
Чому ж моє серце від болю чорніє?
Чому зачиняються двері святі?»

А потім зривається крик у прокляття,
Що палить вуста, як вогонь ворогів:
«Бодай би вам, вбивці, не знати багаття,
Крім того, що люто горить у душі!

Нехай ваші ниви полином зростають,
Нехай ваші діти не знають тепла!
За кожну сльозину, що з нашого краю,
Вас доля прокляла і в пекло вела!»

Вона б’є поклони об холод підлоги,
У чорній хустині — мов згусток пітьми.
Між «Боже, помилуй» і «кари для нього»
Згорають останні надії псалми.

А зболені очі — мов висохлі ріки,
Лиш вітер у полі колише траву…
Син спить під хрестом — молодий і навіки,
А матері нести ще долю тяжку…

10 травня 2026 р.

Для когось осінь — справді золота,
Додолу тихо падає яскраве листя,
Для когось затишна й м’яка,
І душі в них від спокою аж чисті.

А я сиджу у бліндажі, берці в багні,
А руки чистять своє улюблене звірятко,
Мій милий, щирий автомат,
Мов те улюблене ягнятко.

Не радує мене і те,
що із дерев все листя впало.
Все видно добре в далечінь,
І дрон шугає із краю в край.

І падаєш обличчям у багно,
Бо надто сильн хочеться пожити.
Вгорі кружляє те чуже лайно —
Вишукує, кого би вбити.

Ти кажеш, то така краса,
І з кішкою на сонечку погрітись,
У нас мишей тут ціла мережа,
Порозважають так, що ніде дітись.

У вас асфальт, бруківка, ліхтарі,
А тут дороги розвезло усюди,
Ні підвезти, ні їжу, ні бк..,
І кожен день тут гинуть люди.

А ці кацапи пруть, і пруть, і пруть,
Не знаю, що у них в дурній макітрі,
Горілку п’ють, на смерть ідуть,
І трупом тхне від них в повітрі.

Ну що, вже якось осінь перейде,
А там і взимку не замерзну.
Краса для нас — не головне,
Тут головне — себе не загубити.
30.10.2025 Війна

Прийшли війна, її зіниці кровоточять,
Машина, яка вбиває.
Вона дань страшну збирає
Найцінніше в нас вириває,
Долю кожного на попіл розтирає
Не запитує – потрібно чи ні?
Виправлюся тут я відразу
Її до нас привели,
Їй зняли всі кайдани,
Їй кровавий алтарь возвели
Та збирати дозволили:
Наших людей молодих,
Дітей та зовсім старих
Хто ще і пожити не встиг…
Немає гніву, люті – їй ми байдужі
Глуха, сліпа, налагоджена вбивця,
Що сіє попіл, множить все на нуль…
Найгірше те, що в неї серця немає,
То немає навіть краплі жалю.
Ми для неї — цифри в списку,
Суха статистика без крові та без сліз.
Машині, яка вбиває без кінця
Немає діла, кого воно переломає
Скільки душ загубить
Та скільки сльоз проллється
Головне, що її п'єдестал
Який в крові потонув
Кроваву жертву прийняв,
Та попіл у небо зметнув.
Вона все жере і не сита,
Ця машина іржава й німа,
Де кожна душа недопита —
То в серці глибока клейма.
Але серед того розлому,
Де смерть розправляє крило,
Ми попри і всупереч всьому
Тримаємо наше тепло.
Бо п’єдестал той — із пилу,
І кров його колись розмиє.
А ми… ми знайдемо силу,
Бо навіть у пеклі — ми живі.

Бійці проходять крізь пекла вогонь,
де кожен крок — це остання межа,
де час вмістився у лунці долонь,
і кожне рішення — дотик ножа.

Там небо тисне на плечі вогнем,
повітря рветься гарячим свинцем,
і кожна битва стає крайнім днем,
що може стати для когось кінцем.

Війна крокує у темному тлі,
у сукні, зшитій із диму й пітьми,
і вслід за нею повзе по землі
поділ вбрання, мов породження тьми.

Бійці тримають війну за поділ —
тривожний крик, мов останній сигнал,
вогнем палає гвинтівки приціл
там, де вже зяє у вічність портал…

03 травня 2026 р.

Там, де дрони в небі тримають «очі»,
Де від вибухів рвуться і дні, і ночі,
Де техніка в грузлій землі пасує —
Там піхотинець долю гартує.

​Не дрон тримає посадку місяці й дні,
А той, хто вгризається в корінь в огні,
Хто в зоні смертельній, крізь пекло і втому,
Не дає просунутись звіру чужому.

​Бо поки на позицію не ступить нога,
Не згине в посадці проклята орда.
Лише піхота — це сталь і основа,
Це сила народу, гартована знову.

​За кожен ваш крок, за втриманий край,
За те, що для ворога ви — моноліт,
Що б’є невблаганно, стоїть до кінця —
Хай слава летить і гартує серця.

​Живими вертайте з пекельних доріг,
Хай янгол боронить рідний поріг.
Ви — щит і хребет, ви — незламна стіна.
З Днем піхоти! За вами — свята сторона!