Там, де більше нема дому,
Де усе згоріло вмить,
Сниться мати на порозі —
І дитинство ще дзвенить.

Де вікно у світ розбите,
Де мовчить старий поріг,
Там колись пісні співали,
А тепер — вогонь і крик.

Там, де хата була біла,
Де бузок цвісти любив,
Залишилась лиш руїна —
Біль, як попіл, в груди влив.

Там, де серце ще блукає
Поміж згарищ і хрестів,
Вітер тихо наспіває:
— Тут жили… і тут згорів.

Порожнє серце мого сина —
Не б’ється так, як билось вчора.
У ньому – вибухи і міни,
І зірвана дитяча школа.

Його душа – мов сіре поле,
Де сніг упав на слід солдата.
Він повернувсь… У нього горе,
І тінь, з якою важко стати.

Він не кричить — лише мовчання,
І погляд тягне в темну хмару.
У ньому згасло сподівання,
І біль мовчить крізь втому й кару.

Колись малював, світ у кольорі,
Тепер — вогонь, уламки, кров…
Війна спалила всі узори,
Залишив тільки… «гору дров».

Порожнє серце мого сина,
Та б’ється десь — в мені, у мріях.
Я буду світлом для дитини,
Я стану серцем, що зігріє.

У бурі, в грозі, крізь полум’я й дим,
Несемо ми правду — у серці, живим.
На землі, де стоїть кожен метр — як сталь,
Ми — незламні, ми — віра, ми — крила й кришталь.

Молитва у шепоті, постріл — у відповідь злом,
Та не згасне віра під надійним крилом.
Кожен крок — як удар, кожне слово — мов грім,
Та ми встанем знову, навіть впавши у тінь.

Нас не зломлять ні танки, ні крики ночей,
Ми — українці, в нас багато надійних плечей.
Ми — діти свободи, ми — воїни світла в пітьмі,
Непереможні серця, у цій жорстокій війні.

Хай лунає наш голос в століттях прийдешніх,
Про народ, що не впав — а став ще сильнішим!
Бо де правда — там ми, де любов — там наш дім,
Ми — непереможні навіки. Ми — вільні. Ми — в строю своїм.

Стоїмо, наче скелі у морі,
Нас не зламає ні шторм, ні вогонь.
Ми не зрадим в важкій цій порі,
Тих, хто впав за свободу — за сон.

Стоїмо, бо у серці — країна,
Материнська любов і поля.
І допоки живе Україна —
Не схилиться наша земля.

Стоїмо — навіть сльози мовчать,
Але в погляді — віра і клятва.
Ми втомились… Та мусимо ждать,
Бо за нами — надія і правда.

Стоїмо, як ніколи міцні,
Пліч-о-пліч, немов у молитві.
Ми пройдемо крізь темні вогні —
І воскреснемо в світлі й блакиті.

Серед гуркоту, що рве думки,
Я йду крізь грім у пошуках тиші.
Не кулі, не вибухи , не крики людські,
Ті що у серці мене не залишать.

Мовчання — мій щит і мій гріх,
Його я тримаю, як зброю.
Бо в тиші — слова, що не зміг,
Сказати у час буревію.

Бій за тишу — не з ворогом бій,
А з шепотом страху всередині.
Коли світ мовчить — я стаю живий,
Крізь тишу іду, мов по льодині.

Вона — не втеча, не любов що п’янить,
А вибір душі у знемозі.
Я б’юся за спокій, за кожну мить,
Що серце тримає в тривозі.

Коли замовкне грім на цій війні,
І небо привітає з перемогою,
Ми вийдемо — у сонці, осяйні,
І кожен вирушить своєю дорогою.

Коли затихне дзвін важких гармат,
І тиша стане більше, ніж мовчання,
В очах солдат засвітиться заклад
Надії — як любов після страждання.

Коли замовкне залп ракет, і знов
Зазеленіє поле, не згоріле,
Ми заспіваєм пісню — не про кров,
А про кохання що війна не вбила.

Бо перемога — в серці, не в мечах,
Вона росте, як колос на руїні.
Коли замовкне грім в наших руках
Залишиться безсмертна Україна.

У тиші часів, де мовчать небеса,
Летять наші мрії, як світла роса.
І в серці Всесвіту, в зорянім листі —
Імена вирізьблені у вічності.

Не стерти їх вітром, ні плином доби,
Вони — як вогонь у глибокій журбі.
Живуть поміж зір, у легендах, піснях,
У пам’яті в серці в душі у словах.

Тут кожна сльоза — мов підпис душі,
На мармурі доль, на землі і в тиші.
І навіть коли відійдуть голоси —
Їх шепче світанок крізь сни і часи.

Це більше, ніж слово, ніж спомин чи звук —
Це слід золотий від незгаслих рук.
Бо ті, хто любив, хто стояв до кінця —
Живуть у світанках людського серця.

І хоч промайне ще не раз віків шлейф —
Імена ті палають, як вічний рельєф.
Бо в кожному подиху, в подиху дійсності —
Горять ці імена, вирізьблені у вічності.

Горить свіча в окопі серед ночі,
Тремтить вогонь, мов серце під вогнем.
В солдата — сльози, втомленії очі,
А за плечима — дим і смерть, і щем.

Горить свіча… мов пам’ять про дитинство,
Про дім, де мати жде його щодня.
Вона — як світло віри і проротства,
Як спогад чистий, що в душі сія.

Вогонь не гріє — лиш надію тішить,
Що виживе, і пройде зима.
А перемога крізь вогонь напише
Нову главу, де мир — не лиш слова.

Свічки не гасять в темряві окопу,
Вона мов крик у тиші бойовій.
І кожен бій, і кожна капля поту —
То плата за свободу на землі.

Весна прийде — не просто цвіт,
А голос правди серед битви.
Вона несе священний світ
Туди, де вибухи й молитви.

Засніжений окоп — мов дім,
У серці — фото, лист від мами…
А за плечем — любов і гнів,
І Україна вся за нами.

Весна прийде — з її теплом
Розтане темінь ворожнечі,
І кожен воїн за шолом
Сховає сльози — ще доречні.

Весна прийде — мов перемога,
На землю впаде, наче сніг.
І стане тиша, і дорога
Поверне воїна, на свій поріг.

Весна прийде… Крізь дим і страх,
Через окопи і тривоги.
В душі загиблих — в вічних снах —
Весна прийде… Як Перемога.

Українське сонце зійшло над полями,
Освітило землю, скроплену сльозами.
Кров і сталь — в окопах дим,
Але світло ллється крізь морок густим.

Воно — не зрадило, не згасло в журбі,
Світить героям у кожній добі.
Там, де піднявся солдат із землі,
Сонце торкнулося ран на чолі.

У чорній хустині мати стоїть,
Та серце її — як те сонце, горить.
Бо навіть у горі, у втраті, в сльозі
Ми залишились на нашій землі.

Сонце встає, несе нам надію,
Свободу, правду і вічну мрію.
І доки воно світить нам з висоти —
Ми будемо жити, боротись, рости.