Те, що було, ніколи не вернеться.
Те, що буде, без просу прийде.
Що сьогодні насадим, те й прийметься.
Що насіяно було, однозначно зійде.

Не обтяжуй життєву дорогу.
Не пускай в своє серце печаль.
Не зрости там ненависть і злобу.
Жени смуток і тугу вдаль…!

Все, що було, без просу минулося.
Все, що буде, залежить від нас.
І як би кому, що не хотілося
Нас розсудять. Суддя буде Час.

Вік мій порою молодою
Мрії віночком, наче, плів,
Якась була із гіркотою,
Якась, мов, пахощі хлібів.

Одна тягнулася до сонця,
Інша ховалася у тінь,
Котрась поглядала з віконця,
Немов заплуталась у лінь.

Здійснитись жодна не зуміла,
Бажання вогник догорів,
Не відросли у мрій тих крила,
І вік віночок той розплів.

05.04.2025.
Ганна Зубко

Шум дощу… шепіт хвиль…
і осОки…
Одиноко лелека бродив…
А здається минуло сто років,
Як мій погляд між ними блудив.

Зашумів дощ,
вернув в те далеке,
Незрівняне, що стало чужим,
Є тут хвилі, і бродять лелеки,
Не таке все, не стане таким.

Дощ стукоче, мов кличе, гукає,
Кида краплі в прозоре вікно,
Уже й вітер сильніш завиває,
А мені всеодно… всеодно.

05.04.2025.
Ганна Зубко

Шум дощу… шепіт верб…
і осОки…
Одиноко лелека бродив…
А здається минуло сто років,
Як мій погляд між ними блудив.

Зашумів дощ,
вернув в те далеке,
Незрівняне, що стало чужим,
Є тут хвилі, і бродять лелеки,
Не таке все, не стане таким.

Дощ стукоче, мов кличе, гукає,
Кида краплі в прозоре вікно,
Уже й вітер сильніш завиває,
А мені всеодно… всеодно.

05.04.2025.
Ганна Зубко

Вже черемуха знов відцвіла,
Поспадало все листя із клена,
Вслід пора за порою пішла,
Як дитинство і юність “зелена”.

Посміхалася цвітом весна,
Позолотою осінь сміється,
Зникла молодість, як не була,
Лише спогадом десь озоветься

Ще приходить
з цвітінням весна,
Прихорошує осінь ще клена,
ЗасніжИть ще зимова пора
І повториться знову зелена.

24.03.2025.
Ганна Зубко

День змучив втомою, іду,
Ховаюсь в темінь ночі,
Де відпочину, де посплю,
Перепочинуть очі.

І знову ранок збадьорИть,
День в клопоти загорне,
А час іде, а час не спить,
Все в ньому однотонне.

Чогось нового б, прагну змін,
Життя чимсь наситИти,
Що залишилися, ті дні
Для себе посвятити.

Щоб не було у них журби,
Щоб сонце посміхалось,
Щоб були сили десь іти,
Ногам щоб не спіткалось.

У різну пору щоб стежки
Звивалися, стелились,
В рожевість заходу зайти,
Де верби похилились…

Усе витаю поміж хмар,
Вже мушу опуститись,
Та знову братися до справ,
Щоб з втомою зустрітись.

20.03.2025.
Ганна Зубко

Сьогодні побачив тебе між юрби,
Пірсингом вкрите обличчя згори,
Очі, мов ніч, у вуалі туші,
Губи тремтять у безмовній душі.

Лахміття впало, мов тінь на плечі,
Образ зліпила у темній імлі.
Тільки волосся, мов хвилі струмка,
Чорним шовком торкалось тепла.

Душа… А чи є вона світла в тобі?
Чи не розбита в пітьмі боротьбі?
Може, сховалась за маску і страх,
Може, згоріла у власних вітрах.

Навіщо тобі ця фальш і стіна?
Краса, що холодом серце стиска.
А ти ж могла б бути світлом жива,
Без цієї облуди — така чарівна.

Кого ж покличеш у долю свою?
Хто розгледить у тьмі твою правду стару?
Якби ж тільки зняла ти цей тягар з лиця,
Може, знайшла б своє справжнє життя…

Мене знають усі, хто йде по життю,
Моя сила — в словах, у кроках і в погляді.
Я не шукаю шляхів, не біжу за натовпом,
Бо кожен мій крок — це відлуння в серцях людей.

Мене знають не за ім’ям, а за вчинками,
За тим, як я стою, коли всі падають.
Моя боротьба — це не просто слова,
Це кожен момент, кожен рух, кожна подія.

Я не чекаю похвали, не потребую свят,
Бо мене знають усі — я той, хто йде до кінця.
Моя слава — не в титулах і не в нагородах,
Вона в очах тих, хто бачив, як я не здавався.

Я сильніший, ніж ви разом усі,
Ви ховаєтесь у тіні, а я йду на світанку.
Мої кроки відлунюють, мов громи в небі,
Бо серце моє — вогонь, а не те, що ви носите у грудях.

Ваші сили — це страх, ваші мечі — пусті слова,
А моя сила — це міць, що зростає з кожним кроком.
Ви шукаєте сховку, я ж іду прямо в вогонь,
Моя воля, мов сталь, не зламається від жодної бурі.

Мої руки не знають поразок, мої очі — не бачать страху,
Я пройду крізь все, що ви збудуєте, мов стіни.
Ваша сила — це маска, ваша міць — це міраж,
А я — це громада, що не зупиниться навіть у найгіршу годину.

Я сильніший, ніж ви разом усі,
Бо у мене є те, що вам не дається: справжня воля.
Моя правда і мій шлях — це моя сила,
І я йду вперед, немов буря, що зруйнує будь-які перешкоди.

Не потрібні мені такі друзі, що вдають,
Немов важливі, але у серці порожні.
Вони будуть тебе підтримувати, поки не впадеш,
А потім тихо зникнуть, наче ніч, без слова, без діла.

Не потрібні мені ті, хто обіцяє, але не діє,
Хто забуває про тебе, коли ти у біді.
Я краще буду сам, ніж з такими людьми,
Бо вони лише маски, що ховають свої лицемірні риси.

Я шукаю тих, хто розуміє, хто не боїться падати,
Хто не зречеться, коли темрява настане.
Бо справжня дружба — не в словах, а в справах,
У тих, хто лишається, коли всі інші йдуть.

Не потрібні мені ці фальшиві усмішки,
Не потрібні мені слова, що не мають ваги.
Я вибираю ту силу, що йде з глибини,
Тих, хто стоїть поряд, не дивлячись на труднощі.