Заходить вечір у квартали,
Моєю вулицею йде,
А досі очі обіймали
Безмежне небо голубе.

В вечірні сутінки спустились,
У його постаті хмурні,
На трави, росами що вкрились,
Стежки, дороги не чіткі.

Поглянув вечір в вікна, в очі,
Поміж дерева і стіну
Побрів назустріч чорній ночі,
І я назустріч сну піду.

29.06.2024.

Пробігся вітер,
хвиля покотилась
В грайливі промені,
у лагідність ріки,
Ідучи берегом,
стежина вгору звилась
Й спустилась в тінь
осики і верби.

Пісок вологий
жменя затискає,
Спіймає інша
хвилю, зачерпне…
Таке минуле
птахом залітає,
Про себе знати,
інколи, дає.

29.06.2024.

Вони всі кажуть: – Ти доросла!
Вони так впевнені, що сильна.
А я би по лісам і боса,
Побігла б наче сарна вільна.

Вони всі знають все про мене,
Лиш я у роздумах і марах
Текла би річкою по нивах,
Летіла б птахом вище хмари.

Вони оцінюють по кроку,
А я боюся, що не зможу
Поплити китом синьобоким
І врятувати світ цей, може.

Вони мені кажуть: – Змирися!
Ти лиш життя із сотні інших.
А я б сказала їм: Молися!
Молися, щоб осягнуть більше…

Ой, не легко на чужині доленьки шукати,
Та не має мого дому,ніде й померти.
Ніде душу прихилити,ніде одпочити,
У чужому краї рабом у панів служити.
Дім мій ділить і шматує влада на кусочки,
Рве, мов пес лютий,скажений, землі по шматочку.
Пхає,тикає де може, гроші все ховає.
Люд звичайний в нашім краї спокою немає.
Що не слово л’є,мов медом хоче помастити
Але з рота лиш утруту може свого лити.
Скільки люду осудило мої заробітки,а у мене дома жінка, в мене дома дітки.
Як їм в очі бду дивитись,як не буде їсти,
Не буду могти ні впасти,ні лягти,ні сісти.
Всі рахують мої гроші,бо я заробляю.
Знали б ви,сердешні люди, як їх получаю.
З всіх боків болить й коле,руки трусить втома.
Й мрія є лише одна, опинитись вдома.
Не потрібні ні фортеці, ні повні кишені,
я б хотів землі милої набрати у жмені,
Удихнути рідний вітер на повнії груди,
і дивитись аж до країв на свої бермуди.
Бо нема рідніше краю ніж там де родився,
де ти бігав босим – голим, де ти оженився.
Де тебе сім’я чекає і батько і мати.
Ось де справжня,люди цінність, не гроші і злато.

Ой кувала зозулечка,
в лісі темному.
Зазивала дівчиноньку
в лісі погулять.
Ходи мила, ходи люба,
щастя тобі на кую.
Галасливо їй співала зозулечка,
пісеньку свою.
І повірила ,дівчина, в
темний ліс пішла.
Забрела в чужу хатину ,
там лежало немовля.
А , зозулечка, все кувала і
співала люлі – люлі -лю.
Нагодуй дівчино немовля,
бо його матуся знов десь забрела.
І дівчина до зозулечки тихо промовля
: ,,Де, те щастя? Що обіцяла на кувать?”
І зозуля заспівала пісеньку свою
,, Щастя спить у ліжечку,
ти його люби.”
Цілуй ніжно його щічки
і до сердця пригорни.
Цілуй ніжно його ручки
і любов свою йому подаруй”
І взяла дівчина немовля собі,
притиснула до сердця і
любов всю віддала.
Дякую зозулечка за пісеньку свою.
Дякую, зозуле, що на кувала
щастя ти мені.
Зросте малеча у любові .
Обіцяю я тобі.
Так і не зрозуміла дівчина , що
зозулечка, то мати немовля.
І що скоро вона у вирій до
батька -дитини відліта…

Гойдалка моїх почуттів,
від злетів до точки падіння.
Інколи колискова, гойдалка моя.
Ніби готує до нового старту.
Інколи мов орел, гойдалка моя,гойдає
в останній твій виліт.
Гойдалка, качалка,люля,орель.
І так по життю, ніби ти в казці.
Гойдають тебе почуття,
готують до нового фарту.
Інколи сльози рікою біжать,
і біль не вщухає.
Інколи радість на устах,
посмішкою сяє.
Все це треба сердцю пережить.
Адже тілько воно нас розуміє.

Поглянув захід,
сонцем подививсь,
Засяяв в вікнах,
мить… і вже не стало,
Лише рум’янець
ніжний залишивсь,
Все в сутінках
зникало, затихало.

Спустились роси,
травами пройшлись,
Перегукнулись сови, закричали…
Знов відізвались,
в спогадах знайшлись
Життя події,
що колись втішали.

У річці цій
не видно мені хвиль,
А та ріка
в вікно мене вітала,
Вона далеко,
за багато миль,
Я пестила ті хвилі,
рахувала.

Схід піднімав,
а захід спати клав,
Удень дивився
південь мені в очі,
А вітер з півночі
все хвилі підганяв,
У них дитиною
так хлюпалось охоче.

Тепер з вікна
стрічаю сонця схід,
Лиш зрідка бачу,
як воно сідає,
Там, у селі,
ховалося за брід,
Тут ліс густий
собою закриває.

23.06.2024.

Яскраве сонце світить в очі,
Зірвався погляд, полетів
З швидкою легкістю, охоче
До неба синього, птахів.

А вітер звивсь над головою,
Крутивсь, увагу привертав,
Залюбувався сивиною,
Скоріше, колір дратував.

Єдине, чим не переймаюсь,
То ж не ховаю сивину,
Буду відвертою, зізнаюсь —
Її ще змолоду люблю.

21.06.2024.

На берег сутінки спустились,
В верби похилені, густі,
У гострий камінь хвилі бились,
Та лише боляче мені.

І за минуле, за майбутнє,
І за теперішнє болить,
За все загублене й присутнє,
Біль не стихає ні на мить.

Хвилі жене ріка, кидає,
Час непоміченим летить,
А ніч вже росами ступає,
Страх поза спиною стоїть.

У темних хвилях біль покину
Та до воріт, повз верб, піду,
У тайни ночі, в сни порину,
В них біля річки посиджу.

18.06.2024.

Крута дорога, берег, хвилі,
По правий бік лиш камінці,
Зір напрягається щосили,
Блудить, шукає чебреці.

Дорога вниз з горба сповзає,
Каміння мохом поросло,
А чебреців й стебла немає,
Наче й ніколи не було.

Були, цвіли, втішали очі,
І пахнув вітер чебрецем,
Росою вмиті після ночі,
Сонцем ціловані, дощем.

Берег все хвилями стелився,
З всіх боків вітер заглядав,
Погляд не вірив, не змирився,
Сліди минулого шукав.

15.06.2024.