Хочу п’яні літні ночі,
Де твій голос забринів.
Я погляну в твої очі –
Збірка квітів та шипів.

Серпень лине невблаганно
Нанівець, до нових днів.
Він вернеться, хай і плавно,
А ось наша юність – ні.

Згадався сад, у зелень манить,
Городом стежка вздовж веде…
Тривожить душу, зір туманить
Моє минуле гомінке.

На весен цвіт все озираюсь,
Зимові дні поміж снігів,
У літі теплому купаюсь,
В осіннім золоті садів.

Ще б ніжність вітру упіймати
І ласку теплих промінців,
У річки синь позаглядати,
У щебіт тихих берегів.

Стежки відчути під ногами,
Пісками слід щоб в далеч вів,
Тими лугами, берегами,
Туди, де захід рожевів.

18.01.2025.
Ганна Зубко

А ви знали, що тато вміє теж любити.?
А ви знали, що тато теж ,
хвилюється за вас.
Хоча він не зграбно вміє то робити.
Але він теж любить вас.
А ви знали скільки в тата ?
Ніжності й любові.
А скільки теплих слів,
Не сказаних щодня.?
Його любов не звична, друга.
Його любов роботою покрита.
Щоб мале його дитя жило
В домівці теплій, щоб мало
Гарний одяг, а на сніданок
Мав смачний пиріг.
Щоб на свята твої щасливі оченята
Від подарунків в захваті були.
То вся любов є тата,
щоб вся домівка сповнена
добробутом була.
А ви знали, як в тата плаче
серце уночі, бо поряд він
Не може бути з вами.?
А, ви знали , що тато вміє теж любити?
І хоче тих обіймів, так само , як і ти…
Для сім’ї він, як сталь і
для мами – опора…

Я танцювала в Бога на руках
Від щастя у житті своєму.
Я плакала в обіймах Бога
Від болю і печалі в серці.
Він поруч йде зі мною.
І кожний ранок будить.
Я засинаю під шепіт
Моїх слів до нього.
Він сон мій стереже,
Як великий Тато для
Своєї доні…

Я пам’ятаю ,
вітер віяв, буря була.
Вибачайте , далі я забула…

А я нагадаю тобі,
як зорі влітку тебе любили.
Як вітер колихав твоє волосся вночі,
а вуста шепотіли : Кохаю,кохаю.
Як влітку босоніж – роса,
лоскотала й умивала ноги твої.

Навіть , коли вітер віяв і буря була.
Я впевнений – ти, то не ЗАБУЛА!!!

Я тебе створила
Бо цього не хотіла
Радій. Пожаліла

Ременем затягує
Прутом погрожує
Той, хто тебе породжує

Страх у темнім погляді
Виявиш – божеств моли
Може й руку дасть тобі
Єдине. І небачене

Синці вже, наче, вроджені
“Швидко подорослішав”
Твердив так чужий пан
Весь такий усміхнений
Вусатий й наполегливий

Вчили: “не ходи за ним”,
“будеш ти і тут любим”
Силою погрожуючи

Тілесна біль буденність вже
Сльози роблять гірше все
Вже не розумієш всі
Ті кляті почуття

Злишся – хочеш на горох
Плачеш – швидко йди в куток
Знаєш це все назубок
На повторі шов урок

Вагаєшся, а пан стоїть
Знає щось, чекає мить
Де у темнім погляді проснеться
Крапка, що надією порветься

Дитя іде шукать любові
Там
Де розірвуть до крові

Піду під тихою грозою,
Поза містком, де камінь вріс,
Де гнеться жовтою лозою
Густий, зелений верболіз.

Та краєм ока в двір погляну,
Мельком по вікнах пробіжу,
Торкнуся хвіртки, поряд стану,
Очима хату обійму.

Дух перехопить біль з сльозою,
Врятує стежка, відведе
За брід із кладкою старою,
До гаю лугом побреде.

Де круча горда над рікою,
Розкішні хвилі, як ніде,
Не стане болю із сльозою,
В забуту радість перейде.

18.01.2025.
Ганна Зубко

Піду під тихою грозою,
Поза містком, де камінь вріс,
Де гнеться жовтою лозою
Густий, зелений верболіз.

Та краєм ока в двір погляну,
Мельком по вікнах пробіжу,
Торкнуся хвіртки, поряд стану,
Очима хату обійму.

Дух перехопить біль з сльозою,
Врятує стежка, відведе
За брід із кладкою старою,
До гаю лугом побреде.

Де круча горда над рікою,
Розкішні хвилі, як ніде,
Там біль пропаде із сльозою,
В забуту радість перейде.

18.01.2025.
Ганна Зубко

Згадався сад, у зелень манить,
Городом стежка вздовж веде…
Тривожить душу, зір туманить
Моє минуле гомінке.

На зелень весен озираюсь,
Зимові дні поміж снігів,
У літі теплому купаюсь,
В осіннім золоті садів.

Ще б ніжність вітру упіймати,
І ласку теплих промінців,
У річки синь позаглядати,
У щебіт тихих берегів.

Стежки відчути під ногами,
Пісками слід щоб в далеч вів,
Тими лугами, берегами,
Туди, де захід рожевів.

18.01.2025.
Г. Зубко

Ось світанковий раночок настав ,
І соловейко весело защебетав.
І квітоньки синьо-жовті розквітають,
І щирі серця у моїй душі панують.

Вийшов , я з хатинки , наче своєї ,
В українському костюмі , як патріот рідної землі.
В саду великому , наче чарівному ,
Збирав я овочі свої.

І , якось , раптом , зайшов я у хатинку ,
Свого котика та кішку , наче ніжнесенько зігрів.
Та з овочів своїх прекрасних ,
Приготував , наче борщ свій смачний.

І з селянцями , я весело спілкуюсь ,
На мові , наче мелодійній .
І пес мій , з котиком та кішкою ,
Наче разом товаришують.

І душа моя розквітає ,
Наче з синьо-жовтими кольорами.
Сонечко ласкаво сміється ,
І вода тече , наче річками стрункими.

Ось , темний вечір , вже настав,
І у домівку я пішов .
І лягаю , я у ліжко ,
І засинаю , як великий господар .