Вона сама собі усе придумала…
Поплакала, посихувала і прийшла,
Уже не та, а інша не надумана!
Вона сама всю відповідь знайшла…

Бо він вважав, що на краю стоїть…
І вже давно, все мовчки переносить!
І всім плювати, що йому болить…
Він – чоловік, все витримає І все зносить…

Так от, обоє все життя жили…
Вона – сама, так як і він – один…
А, епілог – вони лише БУЛИ…
Хоча, колись всі тисячі годин,

Хотіли і кохали напролом!
Жили і мріяли шаленими ночами…
Та, нагло так, в життя прийшло, воно…
Життєве горе, труднощі, печалі…

Коли прийшлося їй самій…
Вигадувати, що живе одна життєвий досвід…
А він, невмілий біль свій показати їй…
Продовжував лиш набувати ОДИНОКИЙ, досвід…

Смуток від болю і печалі на лиці
Вона ховала під вуаллю.
Своєю ходою по землі вона
Брела мов у пітьмі.
І очі лиш тоді до неба підіймала,
коли з молитвою до нього йшла.
І тихо так її уста молитвою горіли.
За сина, за чоловіка, за брата на війні.
І очі завжди в окулярах,
щоб світ не бачив туги в очах.
Їх образ в серці берегла і
З думкою про них лиш засинала.
А ранком почувши в телефоні голос їх,
Зробила каву, так на чотирьох.
Що ніби вони вдома і за столом сидять.
І ніби з ними говорила і плани
Будували на життя.
Та тільки у кімнаті тиша….
І кава не випита до дна.
З молитвою прокинулася я.
З молитвою і засинаю.

Десь загубитись — в лісі, в лузі,
Чи у снігу, чи поміж трав,
Сухій, слизькій нехай дорозі,
І щоби вітер пригортав.

Його свободою обвитись,
Спуститись пагорбом крутим,
В річкову далеч задивитись
Під чистим небом голубим.

Хай дощ бере в обійми мокрі,
Мороз пощипує, трясе…
В такі приємні миті, добрі,
Надіюсь, доля занесе.

27.12.2024.
Ганна Зубко

Помалу день іде, плететься,
Вітрець дворами гонить,
Тихо із комина дим в’ється, —
То хата люльку курить.

У білій шапці кущ край тину,
На сонце поглядає,
Стягнув поволі, шапку кинув
І плечі розправляє.

В’їжджа в упряжці
кінь в ворота,
Слід ззаду доганяє,
А двір роззявив свого рота
Та снігом позіхає.

Все хата вікнами дивилась,
Мов кліпала очима,
Повилась стежка й зупинилась
Під самими дверима.

Курила люльку, дим все вився,
Між теплих стін тулила…
Вже снилась хата,
двір той снився,
І совість там бродила.

25.12.2024.
Ганна Зубко

Хмари пливуть, мені б за ними,
Куди — байдуже, вийти б з стін,
Дні в них і ночі притомили,
Тягне до простору, до змін.

Вдихнути хочу вітру ласку,
Попасти погляд поміж трав,
Хочу в просту, природи казку,
Яка без назви і без глав.

Услід за хмарами податись,
Не відриваючись землі,
В приємній втомі повертатись
Знову у стіни, ночі, дні.

17.12.2024.
Ганна Зубко

Вже неважливо в яку пору
На кручу зійду і згори
Вестиму з хвилями розмову
Про всі минулі ті часи.

Як очі пестили, любили
І річку, берег, і луги,
Завжди думки туди летіли,
Коли на відстані були.

В весну ту, зиму, літо, осінь
Знов зазирнути б, ще зайти,
Перед очима вони досі,
Ті берег, річка і луги.

14.11.2024.
Ганна Зубко

День за днем все іде, пролітає,
В невідомість тривожну веде,
Клен вже листя поволі скидає,
Недозріле іще, сумне.

Пригріває знов сонце,
зник вітер,
Походжає все жовтень двором,
Як прогнати журбу, де подіти?
Наче тінь, усе ходить слідом.

Забреду десь,
в тумані сховаюсь,
Під покровом нічним, уві сні…
Непомітно думкам посміхаюсь,
Усміхається сонце мені.

22.10.2024.
Ганна Зубко

Дівчинка моя.
Вір в себе так,
щоб навіть зірки слухали мрії твої.
Дівчинка моя.
Кохай так,
Щоб навіть земля чула ритм серця твого
Дівчинка моя.
Посміхайся так,
щоб посмішка твоя зігріла навіть сонце.
Дівчинка моя.
Радій так,
щоб сльозам твоїм від щастя
Заздрило навіть море.
Дівчинко моя.
Дихай так,
Щоб навіть вітер не чув свого шелесту.
Дівчинко моя.
Повір, адже ти Всесвіту дитя.
І все природа до ніг твоїх принесла.
Дівчинка моя…

Всі чекають дива.
Всі чекають казку.
А зима, зимою і була.
Лиш домівки вогником зігріває.
Падають сніжинки і
Кружляють навкруги.
З білою стежиною морози
До нас прийшли.
Холодно зайчаті, холодно лисі.
Холодно зимою надворі.
Тепло лиш в хатині
З кавою біля печі.
Всі чекають дива.
Всі чекають казку.
Та її ти не чекай, а
Сама дивуй.
І чарівну казку на
Білім снігу намалюй.

Я дам тобі право сидіти
Зі мною за столом.
Я дам тобі право лежати
Зі мною в ліжку.
Тримати за руку
Теж дам право тобі.
Тоді! Коли побачу в очах
Любов і жагу.
Адже очі дзеркало душі.
Серце, віддам. Ось. Тримай.
Я стою біля дверей і стукаю. .
Якщо ти почуєш голос мій
То відчиняй, я зайду.
Але чуєш, ніколи . Ніколи!!!
Я не пробачу зраду твою.
Я дам тобі право йти.
Ні!
Я дам тобі право повзти і
Прихопити по шматоване серце моє.
На згадку! На все життя!
Але чуєш, ніколи. Ніколи!!!
Я не пробачу зраду твою.
Розтопчу.
І за столом сидітиму одна.
І з келихом червоного вина.
Але чуєш, ніколи. Ніколи!!!
Я не пробачу зраду твою…