мені снилась сьогодні
твоя́ самота
на краю нашого міста
я бачив, як вона танцювала
під сяйвом місяця
на повному видиху
і так до знемоги
до глибокої темряви
мені снилась сьогодні
твоя самота
я знаю, то була вона
я вже її бачив
я голос її не забув
я її обіймав
мені снилась
твоя́ самота
я сьогодні тримався
на відстані…

проросту Любов’ю
в тобі́
корінням залишусь
на просторах твоєї душі
проросту
в тобі́ Вірою
глибоко, під шкірою
проросту
в тобі́ Силою
буде тобі другим диханням
проросту
в тобі́ Волею
стане тобі зброєю
проросту любов’ю
в тобі́
стане твоєю сутністю…

Мов сніг акація цвіте,
Злітає погляд вгору,
Ніхто не прийде і не жде,
Подальше йду із двору.

Ховає стежка в тінь густу,
Шум вулиці йде поряд,
Тихше між щебетом пройду,
Нехай птахи говорять.

Вітер у листі, у косах,
Спіймали пасмо брови,
Троянди квітнуть у дворах
І липи біля школи.

Дорога, стежка,вздовж паркан,
Ще вулицю долаю,
Назад не хочеться в капкан —
Так дім свій називаю.

08.06.2024.

Вже день пройшов і ніч пройде,
Наступить ранок в росах,
Травою ніжно сколихне,
В нім не пройдуся боса.

Так, як колись —
і сонцем, в дощ,
Болотом і росою,
В холод — охоплювала дрож,
Кидало в піт жарою.

Щоб знов босоніж по землі
Пройтись, дощем умитись,
Треба на день всього мені
В дитинство повернутись.

А ні на день, а ні на мить…
Слід пам’ять не стирає,
Десь ностальгією болить,
Десь тішить, надихає.

07.06.2024.

Вона подарувала йому своє життя,
а він безжалісно гвалтував його.
Вона готувала йому борщ,
а він зраджував їй навіть в дощ.
Вона пекла йому пиріжки,
а він лупцював її.
Вона для нього діток народила,
та він для них так батьком і не став.
Нажаль себе не обирала, та
дякую за діток, що мені подарував.

Не така.
Не така , як всі.
Не така, як ти, він, вона.
Одна серед мільйонів.
Одна у своєму житті.
Не така. Одна.
Із смутком і печаллю –
на самоті.
Із посмішкою і радістю –
в тишині.
Не така. Одна.
Із викарбованими ранами на сердці.
Одна.
Бо не така , як всі.
Не така , як ти , він, вона.
Не така, але хочу жити.
Не така, але хочу любити.
Не така, але хочу плакати й радіти.
Не така, але хочу обіймати.
Не така, як всі.
Одна…

До бабусиного саду
по ранішній росі прийду.
Сяду я під яблуню і вірш їй напишу.
Про любов її безмежну.
Про печені пиріжки і котлетки на столі.
Про стакан теплого молока.
І бабусина любов тебе
в обійми огортає.
Чую на подвір’ї гомін встав.
То дідусеві качки бабусині
квітки всі потовкли.
Гей, Настуню, ходь сюди! –
кличе дід мене скоріш.
Треба тут зайча впіймати,
бо воно тіка від мати.
Добре бути там, бо саме тут,
маленькою дитиною зростав.

Поклич і будем довго говорить.
Адже нам час прийшов ,
зустрітися знову.
У очі зазирнути ті,
що колись були дуже знайомі.
Стільки часу пройшло
знаєм ми, тільки двоє.
І через , що розлучилися ми.
Так судилося долі.
Тепер у кожного своє життя.
Свої тривоги , радості й печалі.
І ділим їх на двох , але ,
не між собою.

Колись з тобою рідними
хотіли стати ми.
Але можливо лиш мені це
так хотілось.
І одружились і діток маєм двох,
та рідними не стали ми з тобою.
Лиш з часом зрозуміла я , що
користався ти мною.
Коли колишнім став для мене ти,
тоді життя моє було в спокою.
Хоть тяжко як було мені і
дітям тата ,мати так хотілось.!
Та ми жили щасливо,
маленькою сім’єю.

Я марити тобою більше не буду .
Не бачу сенсу я цьому.
Сказало сердце пошепки мені.
Всі спогади з тобою ,в скриню,
на старість відкладу.
А зараз поки є ще молодою,
на літаку я в мандри полечу.
Зустріну Всесвіту красу.
Я буду насолоджуватись кожною
миттю , що життя мені дало.