Збиті коліна, синці і рани.
Це все дитинство і на
них подує мама.
Доросле життя – друге.
Не збиті коліна , немає синців.
Лиш тільки на сердці рани.

Дівчина з книжкою в руках.
Читає нині свої вірші.
Шукає душу ту в рядках.
І з кожним віршем все
знов і знов щось нове відчуває.
Там затамує подих ніжності й тепла,
там люттю кров нальється.
У кожного вірша історія своя,
яка до твого сердця доторкнеться.

Пташка співає за вікном.
І кіт муркоче, бо знов до кішки хоче.
Жаби квакають в болоті
І танки ще гремлять на сході.
І сум бере за плечі.
І спів пташок лунає через кулі,
нагадуючи нам ,що ще життя вирує.

У вазоні стоять квіти.
Біла скатертина на столі.
За вікном лунає спів пташок,
добре пахне так селом.
Свіжо скошеною травою.
Жаби квакають в болоті,
кіт до кішки знов муркоче.
Пес шарко забіг до будки,
бо на подвір’я прийшов
гусак – хвалько.
Що коли шарко був малим
то той його ганяв.
На подівір’ї – гомін, сміх.
До баби й діда приїхала їх дітвора,
що цілий рік у місті прожила.
Знов завирувало тут життя.
До діда й баби молодість прийшла

Найпопулярнішим сьогодні стало
Своє кохання в інтернеті шукать.
А раніше молоді гуляли, на танці
в клуби ходили.
І хлопці на лавочку звали .
Квіти – польові дарували,
і за руку бережно тримали.
Говорили : ,, Голубонька моя ,
твої уста немов оті червоні маки ”
Ходили пішки по селу, до річки чи озер.
Лунали пісні звідусіль і вирувало
в небі чисте кохання до
самого рання.
Питали хлопці боячись :
,, Чи можно я тебе додому проведу?”
І червоніли щоки від шаленого
того кохання…

Навчилась я із тишиною в парі жити.
Вставати на світанку і каву міцну пити.
Навчилась слухати її і навіть
встигла по любити.
Навчилась з тишою я розмовляти.
Вечеряти із нею в парі,
а не самій.
Навчилась спати і гуляти,
навчилась тільки тиші довіряти.

Не полишай все у минулому:
палкі цілунки й ніжні дотики;
якщо від них літати хочеться, якщо вони тобі – наркотики.
Якщо в душі смутки і розпачі –
вдихни по-новому свій світ,
розправивши широко плечі,
змахнувши крилами – в політ.
Та не зрікайся тихих роздумів
про неминучість майбуття.
У теплу літню сутінкову
ніч починається життя.

2018 р.

Люблю життя за майбуття,
За добрий погляд, за тривогу
Знайомих і близьких.
Люблю життя недовгої дороги,
Удач мінливих і крихких.
А ще люблю за дощ нежданий,
За шелест листя чарівний,
Люблю за те, що так жаданий
Сюжет казковий, непростий.
Люблю життя я за розлуку,
Люблю його я за кохання,
Люблю за горе і за муку,
Люблю за радість й розставання.
Люблю життя за Україну,
За те, що серцем ми багаті,
І дякую я за родину,
І за добро у нашій хаті.
За те, що маю свою долю,
Свою, чужої і не треба,
І за свободу, і за волю,
За щойно впавшу зірку з неба.
Люблю життя за захід сонця,
За розквіт, неминучий, днів,
За те, що бачила з віконця,
Як в небі журавель летів.
Я щиро дякую йому
За те, що в серці маю мрію,
За те, що маю змогу дарувать її тому,
Хто загубив свою і віру, і надію…

Ти написав такі слова прекрасні,
Що як читаю їх, то поринаю
У вирій тих подій… Які ж вони пристрасні,
А скільки в них думок, ідей!
Я знову й знову перечитую рядки,
Та їх немов би проживаю,
Гортаю з насолодою сторінки,
Читаю кожне слово, нічого не минаю.
Виписую цитати знову й знову.
Я відкриваю щось для себе нове,
І поринаючи у твір, в його основу,
Захоплююсь звучанням твого слова.
Обожнюю портрет твого героя,
Хоч він і викликає осуд
Своєю пафосною грою,
І той його байдужий розсуд…
О, які ж ті рими мелодійні,
Западають в душу і постійно
Їх в пам’яті перебираю –
Ціную, люблю і пам’ятаю.

До 2008 р.

Улюблена справа це
написання вірша?
Ти; напевно жартуєш.?!
Та ні! В кожному вірші ,
в кожному рядку , там моя душа.
І яка ж винагорода?
Багато вже грошей заробила,
на писанині своїм?
А, може збудувала вже свій дім?!
Та ні, знаєш мою винагороду
розумом не поняти.
Для цього треба сердце добре мати.
Шкода мені тебе.
Що лиш матеріальне в тобі живе