Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Споришевих стежок,
що край хати,
До доріг їм кортить,
що в болоті, пройти
По кривих тих дорогах,
горбатих.

Зняти куряви стовп,
чи залишити слід
В тому справжньому,
у болоті,
Дратував він колись
той щоденний похід,
Забруднитись тепер вже
не проти.

Стомив ноги асфальт,
землі просять, трави,
Зайду в берег, до самої хвилі,
Поміж верб, осоки
заспокою думки,
У калюжі потраплю в долині.

Бачу — все це не те,
знаю — я вже не та,
Справжній слід свій
в селі залишила,
Не ступає давно
в тих дорогах нога,
Усі давність собою покрила.

10.09.2024.

Не дійшли мої мрії до мене,
Поховались, втекли почуття,
Мов барвінком,
самотність скрізь стеле,
Поглядає байдужість здаля.

День і сонцем, і вітром вітає,
Шелестить ще зелена верба,
Осінь в очі мої заглядає,
Загадкова і трохи сумна.

Огортає в свою прохолоду,
Бадьорить — і самотність пішла,
Вечір хвилю приспав біля броду,
Обізвалась у тиші сова.

Ураз спокій плеча
доторкнувся —
Головніша із мрій підійшла,
Понад стежкою вечір стелився,
Умивалась росою трава.

08.09.2024.

Бійся, коли мовчать її уста.
Коли не чуєш голос її, водночас
Ніби то простого.
Але до болю такого знайомого тобі.
Бійся, коли почуєш, як лунає її сміх.
Бо ти не знаєш, що за ним вона ховає.
Лиш погляд дзеркало душі, але
І його вона ховає під вуаллю.
Загадкою її зробив,
коли постукав зрадою у двері.

Бачу сон, а у нім береги,
Бігла хвиля, до мене спішила,
Босих ніг доганяли сліди,
Та віталась верба, шелестіла…

Ненадовго б туди, якусь мить,
Де давно вже, давно не ходила,
Все кортить мені і болить,
Так болить, що терпіти несила.

Знов зайти, упірнути в те все,
Подих вітру на собі спіймати,
Зазирнути в старе джерельце,
Поміж трав лугом, гаєм блукати

У минулому броджу щодня,
Там ніколи не томляться ноги,
Дивовижна частина життя —
Та природа, стежки ті, дороги.

01.09.2024.

Я хочу стати їжачком.
І мати колючки як в нього.
Щоб всі проблеми були ні до чого.
Щоб при зустрічі зі мною,
кололо очі вам.
А якщо ти гарна я людина,
то Пузіка свого підставлю я.
Адже там немає колючок,
там є лагідний їжачок.

А що далі?…
А, далі осінні дощі,
мов сльози з небес омивають тебе.
А в лісі грибочки, як осінні квіточки.
На деревах листочки, як сонечко сяють
На згадку про літне тепло.
Від тріскоту дров у печі,
будинок вдягається в осіннє тепло.
І ковдрою огортаєш свою душу.
Аромат осіннього дня пахне за вікном.

Все не вірю, що я вже зима,
Все здається — далеке ще літо,
Їх не стало, років тих, нема,
До години, хвилини прожито.

Душа рветься до літа доріг,
В порошнечі, в’язкому болоті,
У хатину сільську — оберіг,
В щебіт ластівок, що на дроті.

До світанків всіх тих, вечорів,
В ті стежки споришеві у росах,
В мамин двір,
що весь мальвами цвів,
Де ступали мої ноги босі.

Так, шкодую, що я вже зима,
Що не бути вже літом —
це знаю,
Доказ того — моя сивина,
Як не дивно, її не ховаю.

28.08.2024.

В тишині блукав цигарки дим.
І в голові блукали думки.
Це все вона! Ні!
Це все він!
І думки розривали душу на шматки.
А, може, винні ми удвох,
що щастя зґавили на двох.

Йшла до моря ґаздиня.
Славна дівчина Дарина.
Любила з морем розмовляти.
Свої думки розповідати.

І ненароком від плачу.
Свою сльозу до моря проронила.
І покотилася сльоза із морем
У безодню.

А дівчина все говорила
Всі ті образи вилила йому.
Ти не печалься і не плач, дитя.
Зі штормом твою бурю заберу.
І вгамується твоя душа.
І перетвориться на радість.

Додому дівчина пішла,
а море в слід їй шепотіло :
,, Бурю заберу собі,
а з радістю тебе я відпускаю “

Так швидко плине час.
І нам його не зупинити.
Лиш маємо великий шанс.
Щасливо час ми цей прожити.

А ти, щасливий? У свій
Життєвий шлях. Не знаю…
Що маєш щастям на уяві ти?
Чи зможеш дати відповідь мені.

А відповідь моя проста.
Щаслива, коли душа смутком не скута.
Щаслива, бо бачу всі дари природи я.
Щаслива, бо маю кого обіймати.

Щаслива, бо маю ноги, щоб
Твердо на землі стояти.
Щаслива, бо на устах є посмішка моя.
Щаслива, бо поруч ті, кого
Люблю на цьому світі.
Щаслива, бо маю щастя я.
Ось тобі відповідь моя.
Та не тобі мене судити.
Для міри щастя,
У кожного ложка своя.