День змучив втомою, іду,
Ховаюсь в темінь ночі,
Де відпочину, де посплю,
Перепочинуть очі.

І знову ранок збадьорИть,
День в клопоти загорне,
А час іде, а час не спить,
Все в ньому однотонне.

Чогось нового б, прагну змін,
Життя чимсь наситИти,
Що залишилися, ті дні
Для себе посвятити.

Щоб не було у них журби,
Щоб сонце посміхалось,
Щоб були сили десь іти,
Ногам щоб не спіткалось.

У різну пору щоб стежки
Звивалися, стелились,
В рожевість заходу зайти,
Де верби похилились…

Усе витаю поміж хмар,
Вже мушу опуститись,
Та знову братися до справ,
Щоб з втомою зустрітись.

20.03.2025.
Ганна Зубко

Сьогодні побачив тебе між юрби,
Пірсингом вкрите обличчя згори,
Очі, мов ніч, у вуалі туші,
Губи тремтять у безмовній душі.

Лахміття впало, мов тінь на плечі,
Образ зліпила у темній імлі.
Тільки волосся, мов хвилі струмка,
Чорним шовком торкалось тепла.

Душа… А чи є вона світла в тобі?
Чи не розбита в пітьмі боротьбі?
Може, сховалась за маску і страх,
Може, згоріла у власних вітрах.

Навіщо тобі ця фальш і стіна?
Краса, що холодом серце стиска.
А ти ж могла б бути світлом жива,
Без цієї облуди — така чарівна.

Кого ж покличеш у долю свою?
Хто розгледить у тьмі твою правду стару?
Якби ж тільки зняла ти цей тягар з лиця,
Може, знайшла б своє справжнє життя…

Мене знають усі, хто йде по життю,
Моя сила — в словах, у кроках і в погляді.
Я не шукаю шляхів, не біжу за натовпом,
Бо кожен мій крок — це відлуння в серцях людей.

Мене знають не за ім’ям, а за вчинками,
За тим, як я стою, коли всі падають.
Моя боротьба — це не просто слова,
Це кожен момент, кожен рух, кожна подія.

Я не чекаю похвали, не потребую свят,
Бо мене знають усі — я той, хто йде до кінця.
Моя слава — не в титулах і не в нагородах,
Вона в очах тих, хто бачив, як я не здавався.

Я сильніший, ніж ви разом усі,
Ви ховаєтесь у тіні, а я йду на світанку.
Мої кроки відлунюють, мов громи в небі,
Бо серце моє — вогонь, а не те, що ви носите у грудях.

Ваші сили — це страх, ваші мечі — пусті слова,
А моя сила — це міць, що зростає з кожним кроком.
Ви шукаєте сховку, я ж іду прямо в вогонь,
Моя воля, мов сталь, не зламається від жодної бурі.

Мої руки не знають поразок, мої очі — не бачать страху,
Я пройду крізь все, що ви збудуєте, мов стіни.
Ваша сила — це маска, ваша міць — це міраж,
А я — це громада, що не зупиниться навіть у найгіршу годину.

Я сильніший, ніж ви разом усі,
Бо у мене є те, що вам не дається: справжня воля.
Моя правда і мій шлях — це моя сила,
І я йду вперед, немов буря, що зруйнує будь-які перешкоди.

Не потрібні мені такі друзі, що вдають,
Немов важливі, але у серці порожні.
Вони будуть тебе підтримувати, поки не впадеш,
А потім тихо зникнуть, наче ніч, без слова, без діла.

Не потрібні мені ті, хто обіцяє, але не діє,
Хто забуває про тебе, коли ти у біді.
Я краще буду сам, ніж з такими людьми,
Бо вони лише маски, що ховають свої лицемірні риси.

Я шукаю тих, хто розуміє, хто не боїться падати,
Хто не зречеться, коли темрява настане.
Бо справжня дружба — не в словах, а в справах,
У тих, хто лишається, коли всі інші йдуть.

Не потрібні мені ці фальшиві усмішки,
Не потрібні мені слова, що не мають ваги.
Я вибираю ту силу, що йде з глибини,
Тих, хто стоїть поряд, не дивлячись на труднощі.

Я сам вибрав свій шлях, не оглядаючись назад,
Хоча стояли переді мною темні і страшні хвилі.
Не шукати легких доріг, не ловити чужих мрій,
Я йду своїм шляхом, навіть коли шлях той тяжкий.

Я бачив зламані мрії, я бачив впалих героїв,
Але не став я їхнім — я залишився живим.
Відчував кожен крок, не боявся падати,
Бо тільки той, хто зламається, перестає жити.

Сили не завжди даються без боротьби,
Я сам обрав, бо знаю: немає нічого без ціни.
І всі перешкоди, що мене лякають,
Лиш відшліфують мій дух, допоможуть йти далі.

Не зламають мене вітри чи темні часи,
Бо я вибрав цей шлях, і він є моєю метою.
Я йду вперед, і хоч би що було —
Я не здамся, бо це мій шлях, моя воля, моя правда!

Неприступні мої мури, як камінь і метал,
Вони не дають прориву, не бояться жодних змін.
Вітер не зламає, не зруйнує грозовий шал,
Бо в мене є стіна, що не паде, не буде зламана тінь.

За ними — моя воля, моя сила, мій страх,
Мої думки — як мечі, вони гострі і чисті.
Я не дозволю ніде прорости хибним шляхом,
Мої мури — це моє серце, це моя непокірна міць.

Вони не видно, але вони тут, як стійка фортеця,
Ніщо не проникне, ані зрада, ані біль.
Я збудував їх сам, своєю кров’ю й працею,
І вони стоять міцно, як небо, безмежне й живе.

Нехай бурі ревуть, нехай змії повзають,
Мої мури не дадуть їм жодного шансу.
Бо я не здамся, я не буду просити прощення,
Мої стіни — це моє ім’я, і вони будуть стояти завжди.

І хоч світ навколо руйнується в вогні,
Мої мури непохитні, як скелі на березі.
Я зберігаю свою правду, свою міць і свою віру,
Бо неприступними є мої мури, і вони захищають мене.

Не йди за всіма, не ставай у їх коло,
Не гнися під тими, хто зраджує слово.
Йди там, де дорога камінням встелилась,
Де вітер кричить, де загартувалась.

За всіма — це значить забути, хто є ти,
Залишити правду в болоті брехні.
Свобода не там, де всі кроки однакові,
А там, де ти сам за себе стоїш.

Хай зграя реве, хай кличе за собою,
Але в їхніх очах — порожнеча без бою.
Ти знаєш свій шлях, ти знаєш, що вартий,
Не згасне твій вогонь, не впадеш у темряву.

Не йди за всіма, будь гострим, як лезо,
Хоч шлях цей тернистий, хоч буде нелегко.
Але краще стояти одному в вогні,
Ніж втратити себе в чужій тишині.

Вже днем своїм весна вітає,
У нім помріяти б — так ні,
В життєвім списку мрій немає,
Дні, мов, проспівані пісні.

Хоча б одну знайти, спіймати,
Та ні, вже мрія — дивина,
Я — сторінки перегортати,
Є мрія-зАкладка одна!

Дорога дальня повз тополі,
Місцями курява стовпом…
Я дуже вдячна буду долі,
Якщо зустрінуся з селом.

12.03.2025.
Ганна Зубко

Вже днем своїм весна вітає,
У нім помріяти б — так ні,
В життєвім списку мрій немає,
Дні, мов, проспівані пісні.

Хоча б одну знайти, спіймати,
Та ні, вже мрія — дивина,
Я — сторінки перегортати,
Є мрія закладка-одна!

Дорога дальня повз тополі,
Місцями курява стовпом…
Я дуже вдячна буду долі,
Якщо зустрінуся з селом.

12.03.2025.
Ганна Зубко