Я тебе створила
Бо цього не хотіла
Радій. Пожаліла

Ременем затягує
Прутом погрожує
Той, хто тебе породжує

Страх у темнім погляді
Виявиш – божеств моли
Може й руку дасть тобі
Єдине. І небачене

Синці вже, наче, вроджені
“Швидко подорослішав”
Твердив так чужий пан
Весь такий усміхнений
Вусатий й наполегливий

Вчили: “не ходи за ним”,
“будеш ти і тут любим”
Силою погрожуючи

Тілесна біль буденність вже
Сльози роблять гірше все
Вже не розумієш всі
Ті кляті почуття

Злишся – хочеш на горох
Плачеш – швидко йди в куток
Знаєш це все назубок
На повторі шов урок

Вагаєшся, а пан стоїть
Знає щось, чекає мить
Де у темнім погляді проснеться
Крапка, що надією порветься

Дитя іде шукать любові
Там
Де розірвуть до крові

Піду під тихою грозою,
Поза містком, де камінь вріс,
Де гнеться жовтою лозою
Густий, зелений верболіз.

Та краєм ока в двір погляну,
Мельком по вікнах пробіжу,
Торкнуся хвіртки, поряд стану,
Очима хату обійму.

Дух перехопить біль з сльозою,
Врятує стежка, відведе
За брід із кладкою старою,
До гаю лугом побреде.

Де круча горда над рікою,
Розкішні хвилі, як ніде,
Не стане болю із сльозою,
В забуту радість перейде.

18.01.2025.
Ганна Зубко

Піду під тихою грозою,
Поза містком, де камінь вріс,
Де гнеться жовтою лозою
Густий, зелений верболіз.

Та краєм ока в двір погляну,
Мельком по вікнах пробіжу,
Торкнуся хвіртки, поряд стану,
Очима хату обійму.

Дух перехопить біль з сльозою,
Врятує стежка, відведе
За брід із кладкою старою,
До гаю лугом побреде.

Де круча горда над рікою,
Розкішні хвилі, як ніде,
Там біль пропаде із сльозою,
В забуту радість перейде.

18.01.2025.
Ганна Зубко

Згадався сад, у зелень манить,
Городом стежка вздовж веде…
Тривожить душу, зір туманить
Моє минуле гомінке.

На зелень весен озираюсь,
Зимові дні поміж снігів,
У літі теплому купаюсь,
В осіннім золоті садів.

Ще б ніжність вітру упіймати,
І ласку теплих промінців,
У річки синь позаглядати,
У щебіт тихих берегів.

Стежки відчути під ногами,
Пісками слід щоб в далеч вів,
Тими лугами, берегами,
Туди, де захід рожевів.

18.01.2025.
Г. Зубко

Ось світанковий раночок настав ,
І соловейко весело защебетав.
І квітоньки синьо-жовті розквітають,
І щирі серця у моїй душі панують.

Вийшов , я з хатинки , наче своєї ,
В українському костюмі , як патріот рідної землі.
В саду великому , наче чарівному ,
Збирав я овочі свої.

І , якось , раптом , зайшов я у хатинку ,
Свого котика та кішку , наче ніжнесенько зігрів.
Та з овочів своїх прекрасних ,
Приготував , наче борщ свій смачний.

І з селянцями , я весело спілкуюсь ,
На мові , наче мелодійній .
І пес мій , з котиком та кішкою ,
Наче разом товаришують.

І душа моя розквітає ,
Наче з синьо-жовтими кольорами.
Сонечко ласкаво сміється ,
І вода тече , наче річками стрункими.

Ось , темний вечір , вже настав,
І у домівку я пішов .
І лягаю , я у ліжко ,
І засинаю , як великий господар .

Вона сама собі усе придумала…
Поплакала, посихувала і прийшла,
Уже не та, а інша не надумана!
Вона сама всю відповідь знайшла…

Бо він вважав, що на краю стоїть…
І вже давно, все мовчки переносить!
І всім плювати, що йому болить…
Він – чоловік, все витримає І все зносить…

Так от, обоє все життя жили…
Вона – сама, так як і він – один…
А, епілог – вони лише БУЛИ…
Хоча, колись всі тисячі годин,

Хотіли і кохали напролом!
Жили і мріяли шаленими ночами…
Та, нагло так, в життя прийшло, воно…
Життєве горе, труднощі, печалі…

Коли прийшлося їй самій…
Вигадувати, що живе одна життєвий досвід…
А він, невмілий біль свій показати їй…
Продовжував лиш набувати ОДИНОКИЙ, досвід…

Смуток від болю і печалі на лиці
Вона ховала під вуаллю.
Своєю ходою по землі вона
Брела мов у пітьмі.
І очі лиш тоді до неба підіймала,
коли з молитвою до нього йшла.
І тихо так її уста молитвою горіли.
За сина, за чоловіка, за брата на війні.
І очі завжди в окулярах,
щоб світ не бачив туги в очах.
Їх образ в серці берегла і
З думкою про них лиш засинала.
А ранком почувши в телефоні голос їх,
Зробила каву, так на чотирьох.
Що ніби вони вдома і за столом сидять.
І ніби з ними говорила і плани
Будували на життя.
Та тільки у кімнаті тиша….
І кава не випита до дна.
З молитвою прокинулася я.
З молитвою і засинаю.

Десь загубитись — в лісі, в лузі,
Чи у снігу, чи поміж трав,
Сухій, слизькій нехай дорозі,
І щоби вітер пригортав.

Його свободою обвитись,
Спуститись пагорбом крутим,
В річкову далеч задивитись
Під чистим небом голубим.

Хай дощ бере в обійми мокрі,
Мороз пощипує, трясе…
В такі приємні миті, добрі,
Надіюсь, доля занесе.

27.12.2024.
Ганна Зубко

Помалу день іде, плететься,
Вітрець дворами гонить,
Тихо із комина дим в’ється, —
То хата люльку курить.

У білій шапці кущ край тину,
На сонце поглядає,
Стягнув поволі, шапку кинув
І плечі розправляє.

В’їжджа в упряжці
кінь в ворота,
Слід ззаду доганяє,
А двір роззявив свого рота
Та снігом позіхає.

Все хата вікнами дивилась,
Мов кліпала очима,
Повилась стежка й зупинилась
Під самими дверима.

Курила люльку, дим все вився,
Між теплих стін тулила…
Вже снилась хата,
двір той снився,
І совість там бродила.

25.12.2024.
Ганна Зубко

Хмари пливуть, мені б за ними,
Куди — байдуже, вийти б з стін,
Дні в них і ночі притомили,
Тягне до простору, до змін.

Вдихнути хочу вітру ласку,
Попасти погляд поміж трав,
Хочу в просту, природи казку,
Яка без назви і без глав.

Услід за хмарами податись,
Не відриваючись землі,
В приємній втомі повертатись
Знову у стіни, ночі, дні.

17.12.2024.
Ганна Зубко