Спіймаю дощ в сухі долоні,
До щік вологу прикладу,
Підставлю вітру свої скроні,
Тоді з полегшенням зітхну.

В похмурість неба заглядаю,
По дню липневому бреду,
Неначе поряд, відчуваю Громоголосу десь грозу.

29.07.2025.
Ганна Зубко

ПИТАЮ, МАЛЮЮ, НЕ ЗНАЮ

(Відповідь С. Терпеливець на коментар до вірша «ЯК МОЖНА ЖИТИ ТАМ…»)

Як можна жити там – цього́ не знаю,
Не довело́сь мені таке пізнать,
Але молю́ і Господа благаю,
Аби в житті цього́ не скуштувать.

Як можна жити там – себе питаю,
Та відповідь не можу я знайти,
Минає час й до цьо́го повертаю…
Щоб я… життя й… далекії світи…

Як можна жити там – питання вічне,
Але, напевно, кожному своє́,
Та точно це не є ніщо́ трагічне,
Та вічне відчуття, що не своє́.

Як можна жити там – не уявляю,
Бо доля не закинула туди,
Але в думках я це перебираю:
Щоб я й чужі далекії світи…

Як можна жити там – в думках малюю,
Картини постають,та… не моє…
Думки́ про це гаптую і гаптую,
І кожна з них снує́, снує́, й снує́.

Як можна жити там – не розумію,
Щоб не прийшлось покинуть рідний край,
Який, немов коханого, лелію,
Який для мене – незбагненний рай.

25.01.2025 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2025
ID: 1044912

ФЕЙСБУЧНА ЛЮБОВ

Любов фейсбучна особлива:
Неначе дощ, неначе злива,
Неначе смерчі й буревії,
І має ще й брудні затії.

Неначе сильні снігопади,
А іноді – і грози, й гради.
А ще бува, як заметілі,
Немов працюють всі артілі.

Бувають також і заме́ти,
Вона вбива й без кулемета,
Переміта усі дороги,
Й боротись з цим немає змоги.

Ні коментар, ні вподобайку,
Та й нецензурне слово-лайку
Не можна навіть розмістити…
Це ж треба так мене любити?

Та й часто дописи блокує,
Зробивши це – щось метикує,
І пише все щось про спільноту…
Й бере щоразу вищу ноту.

А ще й частенько видаляє,
Й погрозами все дошкуляє,
І про стандарти щось торочить…
То ж голову ось так морочить.

То як з цим нелюбом боротись?
Йому і в жорні не змолотись,
Та дописи робить я буду
Й любов фейсбучну не забуду.

Бо ця любов є особлива:
Брудна вона, несправедлива,
Мене так любить вже роками,
Й такі брудні провадить справи.

Ось я й таку любов пізнала,
Її, звичайно, не чекала.
Любов-війна роки триває
І все нове́ щось викидає.

19.01.2024 р.

©Королева Гір Клавдія Дмитрів,2024
ID: 1044911

В мені ростуть незнані квіти,
Їх пелюстки — мов світлий сон.
Вони навчили мене жити,
Вбачати сенс, плести з думок.

Вони росли крізь шум і втому,
Та шепотіли в тиші днів:
«Ми — не для страху, ми — для дому,
Щоб ти відчула світ простим».

Вони світилися у ночі,
Коли тривожив кожен звук.
І кожен лист — мов знак пророчий,
Що в серці бережеться вдруг.

Я вірила. Вони — як очі,
В яких спокійно й тепло стало.
І навіть біль здавався точним —
Не злим, а необхідним станом.

Але з роками щось змінилось —
Хтось підмінив джерельну воду.
В них темная отрута влилась,
Прийшла іззовні, без погоди.

І квіти ті, що світ творили,
Почали рвати корінь мій.
Їх пахощі вже не цілили —
Лише палили в грудях вій.

Зелений стебель став металом,
А пелюстки — мов колючки.
Вони вже не були причалом—
Перетворились на гачки.

Вони росли й несли тривогу,
Що душить все, що в серці є.
Не вчать — лякають, не рятують,
А лиш ведуть в безодню, де…

…де дихати — як крізь тернину,
І світ — розмитий, як туман.
Усе, що мало суть і силу,
Тепер — мов іржа на мечах.

Та я згадала перший запах,
Той колір, що в мені живе.
Не хочу жити у відчаї й страхах —
Я вірю: чисте ще прийде.

Бо тривога — не отрута
Вона — сигнал, вона — жива.
Як без упину будеш пити,
Вона стає, як трута, зла.

Тож я навчуся знову чути,
І відрізняти квіт від шип.
Не все, що проросло у грудях,
Варте, щоб берегти в собі.

В мені ростуть незнані квіти,
Їх пелюстки — мов світлий сон.
Вони навчили мене жити,
Вбачати сенс, плести з думок.

Вони росли крізь шум і втому,
Та шепотіли в тиші днів:
«Ми — не для страху, ми — для дому,
Щоб ти відчула світ простим».

Вони світилися у ночі,
Коли тривожив кожен звук.
І кожен лист — мов знак пророчий,
Що в серці бережеться вдруг.

Я вірила. Вони — як очі,
В яких спокійно й тепло стало.
І навіть біль здавався точним —
Не злим, а просто необхідним станом.

Але з роками щось змінилось —
Хтось підмінив джерельну воду.
В них темная отрута влилась,
Прийшла іззовні, без погоди.

І квіти ті, що світ творили,
Почали рвати корінь мій.
Їх пахощі вже не цілили —
Лише палили в грудях вій.

Зелений стебель став металом,
А пелюстки — мов колючки.
Вони вже не були причалом—
Перетворились на гачки.

Вони росли й несли тривогу,
Що душить все, що в серці є.
Не вчать — лякають, не рятують,
А лиш ведуть в безодню, де…

…де дихати — як крізь тернину,
І світ — розмитий, як туман.
Усе, що мало суть і силу,
Тепер — мов іржа на мечах.

Та я згадала перший запах,
Той колір, що в мені живе.
Не хочу жити у відчаї й страхах —
Я вірю: чисте ще прийде.

Бо тривога — не отрута
Вона — сигнал, вона — жива.
Як без упину будеш пити,
Вона стає, як трута, зла.

Тож я навчуся знову чути,
І відрізняти квіт від шип.
Не все, що проросло у грудях,
Варте, щоб берегти в собі.

Сонечко моє кохане,
Усміхнись хоч раз… єдиний.
Щастя моє довгождане
Завітало в гості нині.

А у мене ні краплини
Усміху, одне тужіння.
Не залишиться й годинки,
Відлетить солодка мрія.

Засвітилося, кохане!
Та вже пізно, щастя лине,
Не до мене, довгождане,
А до іншої людини.
20.01.1993 ©Ірина Вірна

Шумна вулиця поряд,
тьма машин і людей,
Перестигла черешня спадає,
З-попід гілля її сумна пара очей
Суматоху ту переглядає.

Сонця блиск по траві,
шелест листя вгорі
І пташки в полі зору. Так мило!
Та ті очі такі ж,
в слідах втоми, сумні,
У них радість ніщо не вселило.

А ні вітер-дружок,
так приємний в цю мить,
Ні земля, що у міру нагріта,
Погляд вкопаний, мов,
вже не йде, не біжить,
Розгубився в яскравості літа.

Поряд сіно п’янке,
відростає трава,
І беззвучно метелик літає,
Шумить вулиця ще,
все така гомінка,
Хоч за обрій вже сонце сідає.

13.07.2025.
Ганна Зубко

Ти читаєш
чужі вірші
і співаєш
чиїсь пісні.

Де твої особливі,
незвичайні та мінливі?

Прилетить колись і до тебе
нестримних рим віршований легіт.

Ти чекай
на свої пісні,
а поки що
читай
чужі вірші.

11.11.2023 ©Ірина Вірна

Я все чекаю на твоє розуміння.
Чекаю на просте – людське – співчуття.
Я – жінка, сучасної України,
Яка за війни проживає життя.

Для когось воно фальшиво-мирне,
бо треба триматись перед дітьми:
Не можна показувать слабкість надмірну,
Бо мама вміє своїх берегти.

А ти? чоловік, мужчина,
Той, що покинув дітей і дружину…
Де ж твоє розуміння,
Підтримка в важку хвилину?

Знайшов для себе відраду:
“Вона не така, як ти!”
Так, розлучення бувають
І за часів війни.

14.08.23 ©Ірина Вірна

Та не потрібен ти мені…

На щастя… чи на жаль?

Вже квіти всі зронили пелюстки.

Муркоче котиком печаль.

Я більш не прагну вороття,

Ні теплих поглядів, ні мрій.

Хоча й згадати не змогла б,

Яким ти був…. моїм?

Так ніжно-лагідно-ласкаво

Зів’яли почуття…

Думки-пелюстки закружляли

І склали слово “забуття”.

26.07.23 ©Ірина Вірна