Море хвилюється, а я все дивуюся.
Чом до мене ти прийшов.
Адже доля вирішила, щоб
Від мене ти пішов.
Пішов і з нею. В нову хату.
Там дитину свою колисати.
І вночі нову дружину зігрівати.
Не приходь до мене більше,
Колисай своє дитя.
Що було то минуло.
В долі так написано було.

Спориш запорошений вріс
У стежину, що бігла до хати,
Спотикалася нею від сліз,
Було боязно далі ступати.

Не поглядав вже
мальвами двір,
Не духм’янив бузок
біля хвіртки,
Все покинуте ще із тих пір
Помінялося зовсім, навіки.

Гуля вітер городом, в саду,
Де лиш яблуня дивом вціліла,
Чогось рідного ще не знайду,
Хата інша, немов постаріла.

Пустка віє по всьому двору,
Нема пса, а ні птиці, корови,
Не скриплять уже двері в хліву,
Замість нього руїни, мов гори.

Так хотілося в рідне зайти,
Ще з дороги очима обняти,
Не впізнати ніщо, не знайти,
Залишається тільки зітхати.

А чи розум тоді хтось приспав,
Нескінченна чи праця втомила..
Час минав, роками спливав,
Врешті совість заговорила.

Ганна Зубко
19.10.2024.

Спориш запорошений вріс
У стежину, що бігла до хати,
Спотикалася нею від сліз,
Було боязно далі ступати.

Не поглядав вже
мальвами двір,
Не духм’янив бузок
біля хвіртки,
Все покинуте ще із тих пір
Помінялося зовсім, навіки.

Гуля вітер городом, в саду,
Де лиш яблуня дивом вціліла,
Чогось рідного ще не знайду,
Хата інша, немов постаріла.

Пустка віє по всьому двору,
Нема пса, а ні птиці, корови,
Не скриплять уже двері в хліву,
Замість нього руїни, мов гори.

Так хотілося в рідне зайти,
Ще з дороги очима обняти,
Не впізнати ніщо, не знайти,
Залишається тільки зітхати.

А чи розум тоді хтось приспав,
Нескінченна чи праця втомила..
Час минав, роками спливав,
Врешті совість заговорила.

Ганна Зубко
19.10.2024.

Помінятися осінь спішить,
Морозець злегка
трави вкриває,
Не поблискує клен, не горить,
Зрідка листя додолу скидає.

Не угледіла в небі птахів,
Неуважність моя пропустила,
Торік бачила клен як горів,
Цьогоріч позолота не вкрила.

Не йду в гай до калини, верби,
Що заглядають в тихе озерце,
Розлетілись надії, втекли,
У неспокої знов моє серце.

Ганна Зубко
18.10.2024.

Відійшли мої мрії від мене,
Поховались, втекли почуття,
Мов барвінком,
байдужість вже стеле
По стежинах, дорогах життя.

Птахом спокій у двір залетів,
Тихо тішуся, щоб не злякати,
Світ душевний цього так хотів,
Своїм щастям став називати.

Ганна Зубко
18.10.2024.

Знову лавочка поряд алеї,
Біжить збоку дорога в машинах,
Всюди рух, з всіх сторін біля неї,
Я між ними в коротких хвилинах.

З прохолодою вечір заходить,
Стоїть жовтень —
черешня зелена…
Підганяє годинник, підводить,
Вільний час закінчився
для мене.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Вслід за вечором ніч підійшла,
Мов рядном усе чорним
накрила,
В її простір влетіла сова,
Про присутність свою заявила.

Прислухалася ніч і сади,
В травах коники, наче, дзвеніли,
В озерці гомоніли жаби,
Комарі підлітали, гуділи.

Під плечем моїм ясен дріма,
Позникали зірки, мов упали,
Ніч повільно світанок стира,
В те дивилися очі, не спали.

Ганна Зубко
13.10.2024.

Давно пішли із дому діти,
Як ті птахи з свого гнізда,
Не знаю смуток де подіти,
На склоні літ, мов, сирота.

Вже сьогодення не цікавить,
Нема майбутнього без мрій,
Життя крапки над “і”
все ставить,
А ні краплини в нім надій.

В навислих хмарах день сумує,
Десь хризантемами цвіте,
А осінь йде, те все цілує,
Мене в самотності краде.

Ганна Зубко
06.10.2024.

Не клянчу в долі ще років,
З минулого не прошу,
Бо час не весь мій відлетів,
У серці мрію ношу.

Нестерпно хочеться в село,
До хати і до ставу,
В горби, долини щоб вело,
І до криниці гляну.

А потім в берег, у луги,
У шепіт верб, до хвилі,
Знайти стежки усі, пройти,
Що досі рідні, милі.

Слідів багато там було,
Затоптані всі, стерті,
Прошу, назад прийми, село,
Дозволь в тобі померти.

Ганна Зубко
10.10.2024.

Дяка усьому, що було,
І за присутнє вдячна,
Що несподівано прийшло,
І бажане, і лячне.

У ньому сльози, біль і сміх,
Страх із великими очима,
Стежок немало і доріг
Проклала доля, звила.

Йду, озираючись назад,
За сонцем йду, у захід кличе,
Встеля дорогу листопад,
А тихий дощ вслід моче.

Ганна Зубко
07.10.2024.