Я навколішки…
Тиша, шелест трав і тінь.
Серце в п’ятах і ком у горлі.
Переживши сотні падінь,
Я вже звикла до фізичної болі,
Але ранять смішки.
Я поранена…
Заховалася б десь у куток,
Заповнила би душу спогадом,
Хоч на мить, на один разок.
Потім мучила б вічним допитом,
У руках з оберемком різок.
Ще жива…
Поки віра у серці з крилами,
І довіра в людей ще є.
Я на захист в руках із вилами,
Хоч нічого це не дає.
Вірю досі в дива.

День дуже спекою втомив,
Ніч не давала спати,
З грозою вітер говорив,
Крутився біля хати.

У вікна стукав, плакав дощ,
А гілка слід стирала,
Хотілось плакати також,
Ніч зжалилась, приспала.

04.06.2025.
Ганна Зубко

Щебет із берега долинув,
У ранок вісточку приніс,
Покликав вкотре у долину,
Поміж розлогий верболіз.

Хруснув пісок уже в уяві,
З травою ноги обнялись,
Біляві гОлуби, чорняві
У небо зграєю знялИсь.

В реальність знову повертає
Гірка буденність , як полин,
Проміння птахом підлітає
До вікон, вишитих картин.

23.05.2025.
Ганна Зубко

Вона любила сині очі,
Він карі полюбляв,
Забрав і дні її, і ночі,
Та щастя в них не дав.

Із сумом в небо заглядала,
Погляд між хмар летів,
У незабутню синь пірнала,
У зграю голубів.

19.05.2025.
Ганна Зубко

Щокою вітер трав тулився
І на коліна припадав,
День то всміхався, то журився,
І крав мій настрій, і вертав.

У сад поніс і до дороги,
Між лип квітучих, поміж трав,
Не доганяли його ноги,
Погнався погляд — не піймав.

Спіймало сонце, що поволі,
До мене зиркало з-за хмар,
Всміхалось, гріло стіни голі,
Всміхався настрій… і зітхав.

13.05.2025.
Ганна Зубко

Замість того, щоб дати пораду,
Як людині прожити життя.
Ти емоціям дай своїм раду.
Бо слова не знайдуть вороття.

Не осуджуй у гніві нікого.
Кожен хрест свій несе на плечах.
Промовчи і ні слова лихого,
Прояви краще ласку в очах.

Нам усмішка доречна й привітна,
Розм’якшить на секунду тягар.
Доброта твоя вічна безслівна,
Це великий Божествений дар.

Мабуть ввічливість нам допоможе
Віднайтися в людській простоті.
А манери нестримно хороші
Всім полегшать життя на землі.

Минуле славне, правда, маю,
Окраса — річка, береги,
В думках, у снах його шукаю,
Душею прагнучи зайти.

В обнімку з вітром по пісочку,
Під шелест верб і осоки,
В старий садок, що на горбочку,
Між хвилі, пройдені роки.

В ті спориші,
що вздовж до броду,
Сивий полин і будяки,
Де гнуться верби понад воду,
Та заворожують пташки.

У ті луги, що біля гаю,
Де пахнуть трави, як ніде…
Надіюсь, мрію, обіцяю —
Моя душа туди зайде!

11.05.2025.
Ганна Зубко

я не можу забути,
але можу простити,
і так мало вже бути,
і так мала прожити.

я не можу сльозити,
але можу сміятись,
і вовчицею вити,
і як кішка загратись…

я не можу здаватись,
але можу встояти.
нема права ховатись,
тай не хочу ховати.

не могла, та забула.
що могла, те простила.
я нарешті відчула –
що живу, що ожи́ла…

01:24, 16/01/2020 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

“одружуйся швидше, бо потім запізно” —
так вчили мене в моїх двадцять три.
не знала кордонів, не була я грізна;
стоптали мене – “сільські кирзаки”.

весілля, надії — і я міс наївність,
кудись всі мчимо, не знаю чому.
і як наречена, що вірить у вірність,
летіла я вітром з любов’ю йому.

та камінь у спúну! і я прогинаюсь,
каміння в бокú — я впала як крах.
коліна побиті гоїти стараюсь
і сльози солоні творили мій страх.

куди ж я спішила? коли зрозуміла?
що янгол, якому співала пісні,
якому роки я свої присвятила,
під маскою монстром явився мені.

він крав мої мрії, ламав мої крила,
а я все прощала — «бо ж треба любити».
та щастя — не там, де себе загубила,
а там, де як сонце ти хочеш світити.

я більше не вірю у «вічнеє разом»,
я вірю у себе, у день без образ.
мій шлях не зумів зупинити ні разу
ні підлий удар, ані зрадницький час.

я більше не прагну комусь догодити,
не граю у ролі, не тисну сльозу.
я вчуся себе — щиро, справді любити.
І я вже нікуди “в любов” не спішу.

00:25, 24/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)

я пізнала уже стільки болю —
хоч немає іще тридцяти.
дарували троянди з любов’ю,
а в долонях кровили шипи.

я шепочу собі все забути, загоїти дарунків сліди.
не чекати, що хтось та й полюбить,
за нарцизами в поле не йти.

не шукатиму більше я винних —
все, що сталось, летить хай увись.
бо нічого я їм не повинна
і не скажу я їм: “повернись”.

моє серце — не поле осіннє,
воно сповнене злив весняних.
я сміятимусь, я буду вільна –
без кайданів, без слів мовчазних.

21:41, 21/11/2019 (м. Тернопіль, вул. Бордуляка)