Давно пішли із дому діти,
Як ті птахи з свого гнізда,
Не знаю смуток де подіти,
На склоні літ, мов, сирота.

Вже сьогодення не цікавить,
Нема майбутнього без мрій,
Життя крапки над “і”
все ставить,
А ні іскринки в нім надій.

В навислих хмарах день сумує,
Десь хризантемами цвіте,
А осінь йде, те все цілує,
Мене в самотності краде.

Ганна Зубко
06.10.2024.

Давно пішли із дому діти,
Як ті птахи з свого гнізда,
Не знаю смуток де подіти,
На склоні літ, мов сирота.

Вже сьогодення не цікавить,
Нема майбутнього без мрій,
Життя крапки над “і”
все ставить,
А ні іскринки в нім надій.

В навислих хмарах день сумує,
Десь хризантемами цвіте,
А осінь йде, те все цілує,
Мене в самотності краде.

Ганна Зубко
06.10.2024.

Пішло сонце на захід, у вечір,
Стихли шелест, птахів голоси,
Вже ляга прохолода на плечі,
Густі сутінки заповзли.

Спокійнішають вулиці, сквери,
Метушня вся зникає з дворів,
Усе рідше поскрипують двері,
Немовляти плач долетів.

Дзвін ключів —
і поріг вже позаду,
Привіталася — звичка стара,
Зайшли сутінки в дім і до саду,
Що притих біля мого вікна.

Ганна Зубко
04.10.2024.

Я зламаю собі ребра
Щоб серця мого ти не дістав.
Щоб твої руки й слова.
Застрягли в уламках моїх ребер.
Але цілим зосталось серце моє.

Адже колись я по шматках
Зібрала його.
Зашила білими нитками
І добром освятила.

А ти зродився із попелу зла.
По іншому ніяк.
Той зродився із попелу добра
Ніж в спину не встромить
І серце не вириватиме з грудей.

А посіє в ньому кохання.
Стане садівником для рози
З чарівного саду життя…

Тихий берег яскраво-зелений…
Приласкалися хвилі рукою…
Світлий день,
похоже, червневий…
Бинда, вплетена поміж косою…

Котить хвиля до зілля,
між верби…
Під ногами пісок розстелився…
Нема вітру, сни, наче, стерли,
Не відчула, щоки не тулився.

Та продовження сну виглядаю,
У такому ж, у юному віці,
В ньому вітер зустріну-спіймаю
Десь за бродом, чи біля криниці

Обійме, знов дихне в мої коси,
В дві щоки, як завжди, поцілує,
З квітів, трав сипне до ніг роси,
Свою ніжність мені подарує.

Ганна Зубко
01.10.2024.

Край дороги
спориш розстелився,
У насінні довбуться пташки,
В пам’ять сон,
ще із ночі, вселився,
Повернув у минуле думки.

В ніжну юність, де очі горіли,
Молодечий де дух веселив,
В випускний,
де світанок зустріли
Й світлу пам’ять
назавжди лишив.

Веде стежка, вітрець повіває,
Підкрадається втома до ніг,
Все той сон доганяє, вертає
У минуле далеких доріг.

Ганна Зубко
29.09.2024.

Знову броджу по лісу стежками,
Щось шукаю, немов загубила,
Була молодість тут
колись з нами,
Поміж трав вона слід залишила

Та ж галявина,зелень розкішна,
Всі дуби підросли, потовстіли…
Відкувала зозуля, аж смішно,
Що так швидко роки відлетіли.

Не попрошу їх більше, не треба,
Знаю, пізно життя оцінила,
Пора прийде —
злетить душа в небо,
В нім розправить
свої слабкі крила.

Ганна Зубко
26.09.2024.

Стихли вулиці, місто дрімає,
Сон про мене, здається, забув,
Та не ніч — у вікно заглядає,
Проганяю як можу свій сум.

Знов рядки,
їх рука швидко пише,
А не встигне — назад не верне,
Поміж стін чотирьох я і тиша,
І ще кіт край подушки сопе.

Ганна Зубко
24.09.2024.

Перших кроків в уяві не маю,
Не згадати мені перших слів,
Вчилась жати —таке пам’ятаю,
Поміж стебел як мак червонів.

Колосився город густим житом,
Налилась десь
пшениця зерном,
Вже в полях взявсь
комбайн молотити,
Ми ж, з бабунею, жали серпом.

Вміло вчили бабуня, охоче,
Подружилася швидко з серпом,
Хоч стерня дерла ноги болюче–
Не одним її вкрила снопом.

Пішло сонце, уже звечоріло,
В напівкопах лежали снопи,
Дерті ноги, у спині боліло,
Мозолі на долонях пекли.

Пікся хліб у печі, на черені,
Запах в хаті, надворі стояв…
Давно зникли
жнива ті серпневі,
Також смак хліб давно поміняв.

Ганна Зубко
13.09.2024.

Кожного ранку прокидаюся для кави.
Кожного ранку схід сонця зустрічаю я.
Ковток нового подиху ловлю,
і в небо посмішку свою я посилаю.

З новим початком нового дня,
Подякую, що розбудив ти мене Боже.
Що бачать очі небо голубе
І світить сонце у моє віконце.

Я дякую, що чую спів пташок
І як мур лика на подвір’ї котик.
І песик гавкає у дворі.
Це все життя таке просте і водночас
Таке дорогоцінне.