Життя змінило свої темп і ритм,
Природа вносить певні корективи,
Лише кохання має свій незмінний алгоритм:
Завжди шалене та сміливе.

Не того кольору дощі ідуть,
Морози в квітні нормою вважаються,
Хиткими нерви кожну мить стають,
Та віра кам’яною залишається.

Все написане одним почерком,
Все будується за стандартами,
те, чого не зовсім хочеться,
завжди чогось дійсно вартісне.

Дресируються непокірливі,
Приручаються неприборкані,
Хтось зависнув над прірвою,
Когось – досі щось то́ркає.

Все мальоване тільки лівою,
Все написане – оприлюдниться,
Маєш бути надто сміливою,
Страх тренований згодом губиться.

У болю та жалю немає шансів,
За темрявою – світло настає,
Отримують завжди своє поганці,
Говорячи: «Це точно не моє!»

Скарби знайдуть – настирно їх шукаючи,
Хто крав – втрачатиме постійно,
Хто вчасно схаменеться і покається,
Той, майже, спатиме спокійно.

Прості, здається, принципи, закони,
Та тільки люди їх забули вже давно,
У кожного свої крихкі кордони,
У кожного своє німе кіно.

Розтікається світло по твоїх артеріях,
Зевс могутній піклується разом із Деметрою,
Там, де дух – неодмінно прибуде матерія,
Тільки цього, на жаль, не всі допетрують.

Де молитва існує – присутні янголи,
Нерухомість не має ніяких проявів,
Тебе не спинятимуть навіть гантелі зі штангами,
Тебе не злякати жодною зброєю.

Немає доріг, якими не йтимеш ти,
І мрій не існує, які на поразку приречені,
Вірші твої не закріплені римою,
Слова не будують фундамент для речення.

Ти ступаєш спокійно, неквапно торкаєшся краю,
Залишивши позаду всю тугу й їдкий тютюновий дим,
Чим здивує життя – і досі не знаєш,
Просто тішишся станом мінливим своїм.

Просто мружишся від того світла, що дно пробиває,
Відпускаєш гріхи, обростаєш новими знову,
Спопеляєш майбутнє, минуле ж за нитку тримаєш,
Бо ти знаєш: усе це не є випадковим.

Повертаєш туди, де джерела б’ють струмом цілющим,
Де не знайдеться місця пустим нісенітним пліткам,
Де тебе від чужої брехні вже не буде плющити,
Де й собі вже не будеш брехати сам.

На два чорно білі полотна поділений світ.
І кожен своє полотно по життю оберає.
Нитками подій розшиваєм собі полотно,
І вузлики ниток розлючено розтягаєм.
Полотна в нас різні по розміру і довжені,
Відтінки у кожного також свої особисті.
І люди мов нитки то завжди одні,
То в купку побраті,мов буси в намисті.

Затягнуло небо в хмари.
Такі сурові й сині.
Ще трохи і піде дощ.
Він змиє те, що смутком зветься.
Засяє веселка така сяюча і безкінечна,
бо дощ змив весь смуток
з твоєї душі.
Цей дощ діамантовою краплиною на землі зостався.
Наповнив цілющою водою кожну квіточку, кожну травинку і тебе.
Радій сонцю, радій і дощу.
Вдихай ковток повітря жадібно,
ніби це останній подих твій.
Дихай на повні груди , підкорюй світ.
Адже ти дитя всесвіту,
мрій і живи…

Звичайний ранок, сонце в небі,
Звичайні люди у домах…
Для переміни є потреби,
В одноманітних все тонах.

Щось поміняти, чи відкрити,
Подивувати всіх, себе,
У Бога соромно просити,
І так багато нам дає.

Ще поміркую й заспокоюсь,
Вже сонце в півдні виграє’,
Зайде у захід — в ніч загорнусь,
Нехай у сни свої візьме.

08.04.2024.

Жбурнули ляльку, кинули в сміття.
Так необачно й безпощадно.
Лежить собі, а погляд безпорадний
Блаженно просить, як мале дитя:

-«Не кидайте мене! Не треба, люди!
Була ж весь час я поруч і повсюди.
Я ж стільки років з вами провела…
Втішала вас я як могла.

А скільки сліз дитячих я всмоктала?
Не раз дітей я ваших утішала.
А ви…Ось так, в смітник мене…
Невже не йойкне серце кам’яне?»

Ось так і у житті:
Ми – ляльки, ми – забави.
Тоді потрібні, коли ми цікаві.
А згодом пропадає інтерес до нас.
І нас до смітнику. Всьому свій час.

Мов перемкнуло, так буває,
Не в’ється думка, не летить,
Емоцій “нуль”, весна буяє,
В її простори не кортить.

Ні іскри радості, ні смутку,
А поряд спокій, тиша з тиш,
Хоча би раз влетіла хутко,
Разок шкрябнулася, як миш.

У павутину заплітає
Німа байдужість, пустота,
Не в’ється думка, не злітає,
Не зачаровує весна.

30.03.2024.