Корми собаку три короткі дні —
і роки житимуть у її погляді.
Вона згадає крок, тепло руки,
навіть тоді, коли світ відвернеться.

Корми людину довгі три роки —
і пам’ять зітреться швидше, ніж хліб на столі.
Бо звичка вбиває вдячність,
а користь глушить серце.

Не в їжі справа — у присутності.
Не в часі — у правді.
Бо той, хто любить без умов,
пам’ятає довше за життя.

Чарувала колись мене веснонька,
Солодила медункою губи,
До любові ще кликало теж мене
Тепле літечко, наче до згуби.

Пані осінь з"явилася в золоті,
Прохолодою вже освіжала
Та лелечим крилом замахала
Так, наче літа мої прожиті.

Ой, життєва холодная зимонько
Із морозами, льодом й снігами,
Ти ще встигнеш до мене прилинути,
То ж прошу щоби не поспішала.

2018 р.

На дошці — чорно-білий світ,
де фігури вчаться руху,
але не вчаться питати — навіщо.
Пішак падає першим.
Завжди першим.
І це не називають зрадою —
лише стратегією.

Королі носять корони зі страху.
Офіцери моляться клітинкам.
А руки, що рухають смерть,
гріють долоні об чай
і говорять про погоду.
Тиша товстіша за правила.

Дошка пам’ятає кроки,
але не пам’ятає імен.
Та Соловей не знає клітин.
Його не ставлять —
він сідає сам.
Його не міняють —
він співає.

І коли партія доходить до мату,
він не падає.
Він залишає дошку.
Бо краще вийти з гри,
ніж виграти життя,
яке було
не твоїм ходом.

На дошці — чорно-білий світ,
де фігури вчаться руху,
але не вчаться питати — навіщо.
Пішак падає першим.
Завжди першим.
І це не називають зрадою —
лише стратегією.

Королі носять корони зі страху.
Офіцери моляться клітинкам.
А руки, що рухають смерть,
гріють долоні об чай
і говорять про погоду.
Тиша товстіша за правила.

Дошка пам’ятає кроки,
але не пам’ятає імен.
Та Соловей не знає клітин.
Його не ставлять —
він сідає сам.
Його не міняють —
він співає.

І коли партія доходить до мату,
він не падає.
Він залишає дошку.
Бо краще вийти з гри,
ніж виграти життя,
яке було
не твоїм ходом.

Не в книгах сховані ці дати і слова,
Не в зорях, що мовчать на небосхилі.
Пророцтво пишеться, допоки ми живі,
У кожнім подиху, у кожній нашій дії.
Впаде колос. Не від чужих мечів —
Він сам себе пожере зсередини.
Той морок, що століттями гарчав,
Розсиплеться на попіл і руїни.
І зникне страх. І висохне болото,
Що світ хотіло втягнути у тьму.
Там, де була в'язниця і ґрати,
Лиш вітер буде вити по холму.
А тут, де сльози падали в чорнозем,
Де шрами різали бетон і сталь,
Встане країна, сильна і твереза,
Що загартувала власну вертикаль.
Це не "прогноз". Це вирок і закон:
Брехня згниє, а правда — проросте.
Вже тріснув їхній глиняний трон.
Ми стоїмо. І це — понад усе.

​Не в книгах сховані ці дати і слова,
Не в зорях, що мовчать на небосхилі.
Пророцтво пишеться, допоки ми живі,
У кожнім подиху, у кожній нашій дії.
​Впаде колос. Не від чужих мечів —
Він сам себе пожере зсередини.
Той морок, що століттями гарчав,
Розсиплеться на попіл і руїни.
​І зникне страх. І висохне болото,
Що світ хотіло втягнути у тьму.
Там, де була в'язниця і ґрати,
Лиш вітер буде вити по холму.
​А тут, де сльози падали в чорнозем,
Де шрами різали бетон і сталь,
Встане країна, сильна і твереза,
Що загартувала власну вертикаль.
​Це не "прогноз". Це вирок і закон:
Брехня згниє, а правда — проросте.
Вже тріснув їхній глиняний трон.
Ми стоїмо. І це — понад усе.

Стояла матуся й виглядала
Дітей своїх біля воріт.
І капала, капала, капала
Солона сльоза по щоці.

Нема вже давно її донечки
Та й син чомусь не приїздить.
Онуки ж бо три її сонечка
Прийшли би її звеселить.

Нема кому в хату внести води,
Дровцяток би хтось нарубав.
Та не поспішають вони сюди,
В них безліч важливіших справ.

Покиньте усе, сини й донечки,
Прилиньте до неньки в село,
Поки ще жива, поки ходить ще,
Щоб пізно уже не було.

2017 р.

Чорною ниткою смутку,
Доленько не вишивай,
Радості білою, прошу
Наше життя прикрашай.

Нитку блакитну любові
Вплети у віночок життя
І на його рушникові
Хай буде твоє вишиття.

Рожевою ниткою щастя
Ти помереж всі стежки,
Червоною виший кохання,
Палає хай в серці завжди.

2019 р.

Моїй так холодно душі
І вона плаче, мов дитина.
Як заспокоїтися їй?
Війна турбує в Україні.
Із матерями ділить біль,
Яких сини пішли у вічність
За рідну землю та свій дім,
За те, щоб щастя було дітям.

Та прагне втішить вони тих,
Хто постраждав й здоров"я втратив,
Зате вернувся все ж живим
До рідних й батьківської хати.
У пісні тугу виливать
Й журитись доти вона буде,
Поки хтось хоче воювать
Та гинутимуть марно люди.

Ізаспокоїться вона,
Як сонце миру усміхнеться,
Забудеться слово " війна"
Та всім щасливо заживеться.

2018 р.

А жити хочеться усім,
Тим, хто в літах і тим, хто юний,
Хто хворий й хто здоровий, дужий.
Так, жити хочеться усім.

Та Бог дає кому сто літ,
Ну, а кому і значно більше.
Інший лиш починає жить
Та мусить йти – Господь покликав.

Довго чиясь свіча горить,
Інша ж згорає дуже швидко.
Це значить, що уже смерть близько,
Вона прийде уже за мить.

Та скільки би ти не прожив,
Чи зовсім мало, чи багато,
Як добрі справи залишив,
Про тебе будуть пам"ятати.

2016 р.