Небо тремтить, бо не хоче триматись,
Хоче упасти, забутись, зірватись.
В ньому зникають безкрайні висоти.
У снах воно бачить мій світ і негоди.
Шепче до мене: «Я хочу упасти,
В травах зелених навік розпластатись.
Лежати у росах, торкатись землі,
Відчути свободу у тиші й імлі».
До мене воно схиляється тихо:
«Ти маєш зміни, що не зупинити.
Там, де я втратив — ти можеш знайти,
Там, де я згаснув — ти вмієш цвісти».
А я у відповідь серцем горю,
Його безмежність в собі я ловлю.
Хочу дороги, що вітром кружля,
Хочу відчути, як хмара жива.
Я хочу барви міняти щомиті,
А в серці громи й дощі розпалити,
Сонцем і місяцем в небі світить,
Зможу упасти й знову летіть.
Ми — дві душі, що у снах зустрілись,
Ми — два бажання, що разом здійснились.
Я — його серце, воно ж — мої сни,
Разом ми творимо нові світи.
І вже не прагне упасти без краю,
Бо у мені своє місце впізнає.
А я не прагну до неба втекти —
Воно назавжди оселилось в мені.
