Фальшива незграбність
Всіх вабить вороже
Ідеальною зброєю
Бути не зможе

Передаси їй все листя
Засохле зв’язком
Пройденим страхом
Минувшим з часом

Відсутність фільмовки
Починає втішати
Більше не зможемо все пригадати

Фальшива незграбність
Вкотре спіткнеться
По третьому колу
Та шлях не зіб’ється

Будь ближче до Бога.
Тебе я прошу, не тільки
Молитвою, а й серцем.
З любов’ю до нього
Лиш ти говори й вірою
У світле буття.
Звертайся до нього щодня,
будь вдячним за сьогодення.
Крила ламають тобі на землі,
а Бог тобі нові змайструє.

Сьогодні вранці з праці йшла.
Та проводжав мене додому,
Чудовий спів пташок.
Так голосно співали у ранковій тиші.
Від співу того, так стало тепло на душі.
Якби могли їх спів зрозуміти?
Про що та пісня їх була.
Про що вони так голосно співали?
Напевно зранку привіталися вони.
Напевно сни свої розповідали.
Або ж новинами ділилися вони.
Хоч і від втоми було тяжко йти.
Та моя душа із ними співала.

Я сховаю тебе від дощу.
У своєму куточку серця.
Зігрію теплом своїм.
І тишу подарую одразу.
Приготую чаю собі,
зроблю ковток і ти
Його відчуєш. Від
Теплоти його з довірою
До мене ти озвешся.
А аромат пробудить ніжність і тепло.
Від мого подиху твоє серце заб’ється.
І змиє дощ смуток з душі.
І ясне сонечко до тебе посміхнеться

Зазирає тихо річка
Порожнечею лікує
Через станцію забудуть
Через станцію забудуть її
Живі люди

Заміняються пейзажі
Фільм у фоторепортажі
До скандалу все добили
Надто вражених – звільнили

Струмоприємник
Який він приємний
Бо додав сили
Бо додав волі
Гучній залізяці
З колесами в пряжі

“Будь ласка.
Відійдіть
від краю платформи”,

– сьогодні ж не казали!

Люди на колії
Всі збожеволіють
Тіло на колії
Прудко до болі

Летить перед волею

Силою ролі

Зіграй, божеволіє
Рейхи
Та колія

На пляшці літри
Води не має
Стаєш на скло
Воно не б’ється
А холод тільки обіймає

Зрадій мені, бо відчуваєш
Хоча би щось
За ці роки

А сміх свій точно пам’ятаєш?
У той останній день, коли його і не чекала
Отримавши – ну дуже міцно обіймала

Дурниці коїла такі
Що мозок вже на самоті

Не хоче спілкуватися з тобою
Такою злою
До власного життя

Якщо те скло не розіб’єш
Літри в себе не віллєш –
Помреш така красива
І будеш геть не сива

На пляшці літри
Води не має
Стаєш на скло
Воно не б’ється
А холод тільки обіймає

Зрадій мені, бо відчуваєш
Хоча би щось
За ці роки

А сміх свій точно пам’ятаєш?
У той останній день, коли його і не чекала
Отримавши – ну дуже міцно обіймала

Дурниці коїла такі
Що мозок вже на самоті

Не хоче спілкуватися з тобою
Такою злою
До власного життя

Якщо те скло не розіб’єш
Літри в себе не віллєш –
Помреш така красива
І будеш геть не сива

Всесвітом блукає
І знає, знає, знає

Всюди двері замикає
Незабаром пропадає

Де вона?
Ніхто не знає

Пам’ять так її вбиває
Почуття
Яких немає

Одна всесвітом блукає
І знає, знає, знає

Коли лід в потоці грає
Хто наступить – покарає

Набуття, здобутки права
Неможлива є уява

Блукає
Знає, знає, знає

В самоті, мабуть, страждає

Як так можна?
Я не знаю

Чи так можна?
Обіймаю

Подивися
Бо страждаю

Ти не віриш
І не дивно

Почуття мої невільні
Всі заковані у рамки
Де ці кляті діри й ранки?!

Пролізти хочу я до них

Повнота у шлунку
Порожнеча на душі

Отакі дарунки
Хвороба надає тобі

Прорахунки
Твої кляті прорахунки

Не обіцяй
Воно не вийде

Не сій надію марно
Її і так
У дефіциті

До якого прагне тіло
Голова ж мовчить

Розуму відбита

Мною ж і побита

Мрію я:
Що порожнеча в тілі,
повнота в душі

І коли ж це стане знову?

У житті
Де найстрашніший ворог і тиран
Цілився на себе
Сам