Весна несе з собою мрії,
Тепло і успіх без вагань.
Дає маленьку, все ж надію,
Надію в полі сподівань.

Природа знову оживає,
В душі, наснагою сповна.
Тепло у жили проникає.
Така жадана всім, весна.

Вона дає нам нові мрії,
Віру в добро і у дива.
Такі малесенькі надії,
Несе розстріляна весна.

Таке близьке усе до болю,
Вевсяним цвітом зацвіло.
Хай зникне зовсім поле бою,
А в серці править лиш добро!

Коли в очі дивилась барвистого неба,
І як сон ті думки, що палають в мені.
Обережно пускаю всі згадки про тебе,
Що старанно лікують всі рани в тілі.

І в момент я мов птаха пірхаю на волю,
І той вибір, що вже змінює шлях,
Карбував моє серце іскрами болю,
Мов маяк, що освітлює чи майбутнє чи крах.

Коли в очі дивилась барвистого неба,
І як сон ті думки, що палають в мені.
Обережно пускаю всі згадки про тебе,
Що старанно лікують всі рани в тілі.

І в момент я мов птаха пірхаю на волю,
І той вибір, що вже змінює шлях,
Карбував моє серце іскрами болю,
Мов маяк, що освітлює чи майбутнє чи крах.

Коли в очі дивилась барвистого неба,
І як сон ті думки, що палають в мені.
Обережно пускаю всі згадки про тебе,
Що старанно лікують всі рани в тілі.

І в момент я мов птаха пірхаю на волю,
І той вибір, що вже змінює шлях,
Карбував моє серце іскрами болю,
Мов маяк, що освітлює чи майбутнє чи крах.

Коли в очі дивилась барвистого неба,
І як сон ті думки, що палають в мені.
Обережно пускаю всі згадки про тебе,
Що старанно лікують всі рани в тілі.

І в момент я мов птаха пірхаю на волю,
І той вибір, що вже змінює шлях,
Карбував моє серце іскрами болю,
Мов маяк, що освітлює чи майбутнє чи крах.

Він один залишився, лелека,
Поміж холоду хвиль та боліт,
Десь у небі вся зграя, далеко,
Поряд тихий, між вербами, брід.

Уже листя злетіло у воду,
Десь покрило траву і пісок,
А лелека все там, біля броду,
Одинокий, неначе, листок.

15.04.2025.
Ганна Зубко

Народилась в найкращій країні.
В мальовничім і райськім селі.
Там сторічні дуби і по нині,
Нам співають гілками пісні.

Солов’ї там кохаються в співі…
Дзвін зозулі на краю села.
Там трава на весні зеленіє.
Все цвіте, як приходить весна.

Що не двір, то розлога калина,
Чорнобривців міцний аромат.
Люблять також в селі і жоржини.
Річка Збруч у Дністровський лиман.

Там ліси неймовірно красиві
Наповняють і шепчуть казки.
Верби також ростуть плаксиві,
Розлітаються вітром гілки.

На горі височіє фортеця.
Історичний міцний оберіг.
А на схилі гори суниці
Плодоносять і тішать щорік.

Добувати там можна мрамур,
Бо багата Вкраїнська земля.
Передав нам бегатства ці пращур,
Чорноземи, ліси і поля!

Вона була неймовірно вродлива.
Неабиякий мала шарм…
Одягалась порядно, не хтиво.
На плечах був прозорий шарф.

Шовковисте по пояс волосся.
Чобітки до колін з каблуком.
Помічали завжди її хлопці.
Не один вже пішов з гарбузом…

Її розум, мов космосу сила,
Розмова, як спів солов’я.
Давно вже себе оцінила,
Точно знала, що хоче в життя.

Дітей жінка сильно любила,
Та тримала собаку й кота.
Але вірила спрагло, щосили,
Ще зустріне свого короля.

Вона була неймовірно вродлива.
Їй ніколи не сумно одній.
Жінка, що себе полюбила,
Мов цінний музейний сувій…

Через пальці на вихідки всі,

Через жалюзі на вікнах…

Ми знайомі і ми чужі.

Я для тебе чергова примха.

Втеча зранку і ліжко пусте,

І заплакані чиїсь очі.

Ти не поруч, а де ти є?

Знати водночас і хочу, й не хочу.

Через терни разом до зірок,

Не про наші з тобою пригоди.

Ти неначе самотній вовк,

Ти втікаєш у непогоду.

Я знову там, де колись почала,
Вітер надій роздмухав прах.
І те, що подумки кричала
Я передам у трьох словах.

От ця гнітюча, ворожа сила,
Коли довіра розбилась в щент,
Моя броня мене воскресила,
А от печаль спалить в момент.

І що б не думав, вже не цікаво,
Я знаю, засудить хтось мене.
І ви були б напевно праві,
Та все це вітер часу змете.

А вперше я пишу про спокій,
Про той момент, що не було.
Коли ти не чекаєш кроків,
Бо почуття з душі змело.

Я не пручаюсь, я радію,
Минуле – то тягар, залиш собі.
Ти зрозумієш як я прозріла,
Коли побачиш світло у пітьмі.