потяги знають усі дороги.
пам’ятають переживання, тривоги.
лишаються сльози, балачки і думки.
відстані, відстані, відстані..
так тяжко і важко віднайти той
маршрут,
ти втрачаєш свій сенс і буття саме тут.
знов лячно, самотньо.
стук колій шалений.
вокзали чекають на тебе даремно.
ці люди, це місто, країна – чужі.
ти мандруєш – шукаєш свій спокій душі.
блукаєш на станціях, де холод й
туман.
та потяги не знають усіх твоїх ран.
ankxhfgd

так хочеться почути теплих слів.
так хочеться лишитись у весні.
коли все мертве враз стає живим.
коли у світі цьом зникає пекло.
я хочу так відчути спокій.
я хочу знову бути ким булось.
майбутнє – втрачена надія.
майбутнє врятувати не вдалось.

ankxhfgd

дурно, страшно.
серце не бʼється.
холодно, лячно.
кров швидше ллється.

дУмки зникають.
зівʼяли всі квіти.
у мені не лишилось того,
що не давало тобі тліти.

я гублюсь,
я зникаю з мереж.
моя душа чорна –
з нею я теж.

важче стає,
знов дурно і страшно.
моє серце холодне,
моєму серцю теж важко.

майбутнє загинуло.
все, що було – загуло.
сили покинули.
може це сон?
ankxhfgd

мій дім, мій спокій.
ти – моє натхнення.
ти – сонце, гори, не земля.
ти створене щось для спасення.
моя тиша, моя мука.
ти – моє прощення.
ти – зорі, небо і любов.
ти – благословення.

ankxhfgd

чому я утопаю в блакитних очах?
куди у цей час тікає мій страх?
зникають спроби невдалі піти
на пошуки власної долі.
я бʼюсь у постійних знущаннях життя.
витримка волі – вона є така.
але поглинають мене ці моря,
глибокі такі ж, як небуття.
ховаються тихі, слабкі мої мрії
вони переплітаються із смАком надії.
та вмру я у цих клятих муках буття,
які розповіли мені про кохання.

ankxhfgd

холод, морози,
виплакані всі мої сльози.
дороги ведуть в невідомі краї.
довгі, широкі, та такі вже чужі.
«швидше, вперед, ти досяг же свого»,
але думки й досі просіваєш через жорстке решетО.
маєш палку ти віру в майбутнє,
проте усілякі сподівання на щастя відсутні.
кажеш це скрізь: збудуєш-зруйнуєш,
але таким чином тільки час свій марнуєш.
і все так вбили тебе холод й морози,
і не знаєш ти найближчі життєві прогнози.
ankxhfgd

вона любить сонце,
тепленький ласкавий штиль.
блищать її очі крізь сльози,
коли море вливають в бурштин.
зівʼялі барвисті квіти
зберігають таємниці ночей.
ти не знаєш куди подіти
біль з її прекрасних очей.
ти вдивляєшся в сірі тумани.
минає останній день.
її поглинає ненависть.
тебе – чорний попіл легень.
ankxhfgd

боюсь втратити совість,
і тебе забути також боюсь.
я роблю свій останній подих,
тепер у коханні я не клянусь.
тихенько плачу в куточку.
гріють лиш твОї пісні.
пишеш ти свої строчки,
але знову присвячені не мені.
так ніжно ще ніхто не брехав,
я не кохала так сильно людей.
ти женеш мене серед ночі,
ти чекаєш, коли настане день.
та можливо все буде ще добре,
полюбиш мій колір очей.
руки будуть найдорожчі,
вони стануть частиною пісень
ankxhfgd

твої очі – огні-
я згораю.
тиша і ти-
я тону в глибині,
у вустах ідеальних.
не вистачить сили
і не вистачить шуму
описати вроду-
неймовірність твою.
слів забракує,
я знову мовчу-
що це за хімія?
може, в тобі тону?
поруч все важче,
поодинці – смертельно.
моє серце підкорене твОїм дощем.
ти буря, ти злива.
я – сонце тепленьке
нам добре, якщо змити все вщент.

ankxhfgd

я не знаю про що писати,
мої думки згоріли в огні.
сльози вливаються в море,
наші почуття вже не ті.

я не знаю про що казати,
моє серце голодне в пітьмі.
може колись і багаття
навічно згасне й в мені.

холодні слова убивають,
вони прориваються крізь вітри.
може судилося в темному світі
не стати більше за мрії.

і все ж таки я не знаю,
скільки чекати ще обіцянь,
можливо довгії далі
вкрадуть мене без спонукань.
ankxhfgd