суспільство
безтурботне –
табун однакових думок.
воно не має гідності
і чесності власних сторінОк.
воно забуло, де живе,
а де – здолАне.
що значить «щирість»
і важкА реальність.
у нього розум зник десь
усередині пітьми,
яка убила всі мої надії
на щось прекрасне,
світле і казкове.
коли ж у світі стане все настільки добре?
коли я стану чимось більшим,
ніж ця гордість?
куди поділась ваша совість-
ця клята непотрібна річ, вона зникає потайбіч.
але ж суспільство є синонімом
«мОрок»
воно, на жаль, розвіється мов порох.
ankxhfgd

я знову відчуваю голод-
темні і страшні думки.
коли слова гарячі змінюють на холод,
я відчуваю той нестерпний біль.
я бачу кожну ранку, всі твої синці,
криваві сльози під піано уночі.
ти мученик своїх страждань навІки,
у твоєму серці протікають крижанії ріки.
минуть години, дні, рОки, ніщо не зміниться,
навіть усі твої дурні думки.
вони лишАться у печальних темних гІлках,
проросших на твоїх повіках.
вони хранителі твого «покою»
нестерпного, сумного,аж до болю.
минуть й усі слова красиві щоранкові,
вони втечуть в країни мрій загадкових.
ankxhfgd

в твоїх очах печаль,
ти сповнений безмежним смутком.
забув вже теплі спогади сімʼї,
яка згубилась в сірих цих малюнках.
вона залишилась на морі,
там, де степи й палюче сонце,
де рідні, друзі і любов,
яких бажаєш ти в новому році.
ти лИшив все:
життя, майбутнє, мрії.
забув і те,
що дарувало всі надії.
ті люди вкрали, вбили це живе,
щось світле й нездоланне.
думки заповнені правдою гіркОю
твоє серце зламане.
ти вистояв усі по черзі кола пекла,
ти став сильнішим,
хоч і шлях складався твій до неба.
ankxhfgd

як довго триває вічність?
як довго люблю я тебе?
скільки слів гарячих почула,
скільки відчую ще?
кохати – це є мистецтво,
кохати – природа твоя.
палають блакитнії очі,
палають й твої почуття.
як сонця ранкове проміння,
як сонця гарячі сліди,
торкають ніжнії пальці,
торкають мене вуста твої.
але ж як довго триватиме вічність?
як довго любитиму тебе?
ти – зорі яскраві вечірні
я – темне марево твоє.

ankxhfgd

тендітних рук маленькі пальці,
глибокії очі твої голубі
лишились навічно на літній станції
разом з душею – заклякли навікИ.
чарівна усмішкА, різнобарвні акорди,
тепленькі обійми, що гріють у сні-
це все є про тебе, чарівна людино,
ти стала сенсом моїм назавждИ.
ти у дУмках, у серці, у сльОзах печальних,
у квітах весняних також є ти,
залишена музика грає востаннє,
вона убиває мене скрізь вітрИ.
навколо усе повʼязалось з тобою:
люди, піснІ, мальовничі краї.
і навіть оті, зеленії балки, містять тебе у собі.

ankxhfgd

я гублю свою молодість у сірих панельках,
в розбитій дорозі,
що на край світу веде.
я втрачаю всі сили,
сподівання, майбутнє,
які це місто у мене відбере.
заплутає, знищить,
заведе у ліси.
розбудить ненАвисть
до своєї душі,
міцно придушить амбіції,
гордість
для сучасного світу –
я втратила совість.
похмурі заводи назавжди в мені,
вони живуть без упину
поглинаючи мріі.
поступово зжирають
усе що навколо,
і від цього стає іще більше кволо.

ankxhfgd

тихо, сумно, знову плач –
тебе не вистачає.
я вимикаю радіоприймач,
з якого музика лунає.

бʼється скло, страждають люди,
всесвіт став безумним.
куди поділись наші плани,
що будував ти юним?

ми кохали, ми жилИ
творили, сподівались,
що світ почує голоси,
які давно вже відірвались.

загубились в просторі світів,
які злякались вічних цих катІв.
без болі, сліз, образ і мрій,
кохай, живи і не втрачай надій.

люби «летючу мить життя» –
це сонце Ясне, нездоланне.
наповнюй своє серце світлом,
що ніколи не згасає.
ankxhfgd

обірвалася струна,
ти більше не ти, а я – не я.
і все погане знову змиє дощем,
увесь непотріб, змиє все вщент.
зникнуть і голосу приємні баси,
загубляться ноти в мої голові.
забудеш ти колір та глибину моїх глаз
не памʼятатимеш, коли був такий останній раз.
змиє дощем і теплі сади,
не буде більше там наших я+ти.
розгубляться навіки усі ці слова
ти вже не ти, а я – вже не я.

ankxhfgd

Хочеш бути зіркою — сяй.
Світло душі своє не ховай.
Палай уночі для далеких очей,
Витримуй самотність, мов вічність мечей.

Зірка — це голос, що рве тишину,
Це крик у пітьму, що прорізує сну.
Це серце, що б’ється для інших вгорі,
Хоч знає: кінець буде тільки в жарі.

Її не торкнешся, не втримають руки.
Вона — не людина. Вона — навпаки.
І всі, хто дивився на неї здаля,
Не бачили болю, що їй — як петля.

Зірка ніколи не просить про день,
Її доля — вгорі, до знемоги, щодень.
Але навіть коли не згасає зовсім —
Її світло йде крізь холодні часи.

Вона знає: блиск — це й дар, і хрест,
Бо сяйво тягне за собою жест —
Згоріти до тла, не лишивши сліду,
І впасти мовчки. Без слави. Без виду.

Тож хочеш світитись? Готуйся палати.
Це не просто злетіти — ще треба вмирати.
Зірка ніколи не знає меж,
Але кожна, що сяє — зрештою згорить теж.
Діана Герасименко

Ти мене не зламаєш, як би сильно не рвалась.
Я живу, бо назло тобі дихаю злісно,
І стою, хоч у серці давно вже не тісно.

Ти, напевно, хотіла згасити мене,
Та я — не твоя. Я — вода крізь вогне.
Не забуду ніколи, як замість ласки
Ти підносиш до мене удари й штики.

Я ж чекала тепла, а зустріла вогонь,
Я хотіла любові — а ти дала тронь.
Не колиска, а клітка — твій дім, твоя суть.
Де слова, як ножі, що крізь душу ідуть.

«Ти мені не дитина», — гукала щодня.
Ну й не треба. Я — з попелу. Я не твоя.
Ти мене породила — та серце чуже,
І любов, що шукала, померла вже.

Не бажай мені смерті — я знаю цей хід.
Та не стану ні тінню, ні криком у слід.
Буду жити наперекір злій твоїй волі,
Навіть з ранами в серці й у власному колі.

Не чекай моїх сліз — я не маю жалю.
Не прошу пробачення — я не люблю.
Я жива — і це більше, ніж ти мені дала.
Я зростаю з тієї, що світла не знала.

Діана Герасименко