Пробач мені, море,
що я не збагнула,
як глибоко в тобі
мовчання бринить.
Я думала завжди,
що ти — лише хвиля,
та в серці твоєму —
мовчазна блакить.

Пробач мені, море,
що не розуміла,
наскільки ми схожі
були в тую мить.
Тоді, коли поруч
я була з тобою,
тоді, як до тиші
ховалась від слів.

Як шепіт твій тихо
звучав під водою
і хвилями стер
мій зайвий порив…
А зараз… відчуй
моє справжнє бажання —
побути… там… поруч…
почути подих твій.

Пробач мені, море…
Давай поговорим…
Ти знаєш, наскільки
ми схожі з тобою?
Я чула про страх,
про любов і про втрати,
а ти — кожен спалах
і погляд живий.

Ми вміємо просто
мовчати й приймати…
Та зберігати —
без слів, без вини…
Ось бачиш..? Ми двоє…
Я присвячую вірші
тобі! Пробач, море…
Я скоро…
буду поруч…
поруч з тобою.
Діана Герасименко

Моє ім’я звучить як ехо помилок —
Ніхто не відгукнеться, лиш крок —
І тиша ріже спогади, як скло,
А серце — тінь, що в темнім колі в’ється.

Я вчуся жити, неначе йду
Тонкою кригою між «що було» і «ким я можу бути».
Мій страх — не смерть, не ніч, не вогкий дим,
Мій страх — помилка. Її не обминути.

Я знаю — стерти неможливо,
Втекти не можна, забути — совість не дає…
Мій страх — не впасти, а не так зробити,
Поставити кому не там, не той знак…

Совість в мені — не суддя, а вогонь,
Що палить за кожну дрібну перепонь.
Як знов помилюсь — не пробачу собі,
Знов кару й страждання приймаю свої.

За ту неуважність, за погляд не той…
Карати я буду себе знов і знов.
А страху… треба в очі дивитись,
Не можна так жити… не вистою я.

Та як зазирну на секунду — осліпну,
Осліпну й впаду без жодних думок…
Колись я помру від своєї ж помилки,
Колись я піду — не від втоми чи сліз,

А щоб не тягти цей внутрішній тиск.
Не хочу щоночі знов бачити снів,
Де совість шепоче: «не варта зусиль».
Заберу з собою цю тінь за спиною.

Я б з радістю стерла себе
Й нашу долю…
Діана Герасименко

Кожен мій крок — як молитва,
Щоб не зникнути в її очах.
Тихо боюся — розтануть в думках,
Слово незриме на серці пече…

Страхом дорогу до тебе плете.
Чую я біль і провину повсюди…
Боюся підвести, боюся забути…
Прошу, подивися в очі мої.

Відлуння молитви своєї шукала в тобі,
Готова молитись, ламати себе,
Щоб знати, що ти помічаєш мене…
Щоб хоч раз погляд теплом обійняв,

Щоб мій страх у надію тебе обертав.
Віддам усі ночі й світанки
За порух руки, за усмішку зранку.
Не знаєш, що мрія моя — обійняти…

Та руки трясуться, як бачу тебе,
Знов страх і провина хапають мене…
Я часом не знаю, що відчуваю…
З-за цього мовчу та міцно тримаю…

Держу я любов болючу до тебе
І в серці ношу. А ніжність німу —
Дарую тобі, навіть якщо твою
Не візьму…
Діана Герасименко

Пишу, коли плачу. Не в силах мовчати —
Цей вірш мені ближчий за подих живий.
Сльоза — не для світу, сльоза — щоб зізнатись,
Як тяжко в мені уживається біль.

Коли не лишилось ні слів, ні надії,
Я сідаю в темряві, мов у сповідь.
І кожна рядкова розбита повія —
Це тихе прохання у когось, до слів.

Коли моє серце тріщить на шматочки,
Коли дихання рве на вологі листи —
Я пишу… і чорнило пливе по сорочці,
А сльози у рими встигають вплести.

Ти не побачиш цей вірш, не прочитаєш.
Він живе між рядками, мов сповідь дитинна,
У ніч, де всі двері давно зачинили.

Я плачу — і кожна солона краплина
Стає наче нота у струнній тиші.
Це болем зіткана моя половина,
Це кров моя в буквах. Це — я у вірші.

Пишу, не ховаючись більше за маску,
Не граю у сильну, не брешу собі.
Бо сльози — це чесно. Бо сльози — це ласка,
Якої бракує мені у журбі.

І, може, колись ти цей вірш відчитаєш,
Мов пальцями серце моє проживеш.
І в тиші своєї душі впізнаєш
Як плаче той, хто віршем живе.

Діана Герасименко

Я втомлена бути живою для всіх.
І що, тепер скажеш, що маю я гріх?
Гординя, лінощі чи гнів?
Душа твоя — глиба, застигла в мені…

Я вчуся вмирати — щоб тобі не боліти,
Навчилась тримати — щоб тебе не пустити.
Я падаю в прірву, у спогад гіркий,
У твОї безформенні, сірі думки.

Ти кинеш каміння в мою порожнечу,
Та скажеш: «ти тінь», прошепочеш: «ти нечисть».
Я знаю — промовиш: «ти заслужила»,
Ти кинеш словами та вдариш ночами.

І хай мої тіні блукають,
І хай моя нечисть згорає.
Зітреш мої крила та серце не вбʼєш.

В ту ніч, коли прикрість твоя оніміє,
Тягар відпущу та жити тільки для себе почну….
Діана Герасименко

Я мислю не так, як вчили й чекали,
А звідки я знаю? Бо це відчуваю…
Йшла думка моя, мандрувала,
Кричала вона, розуміння шукала…

Щось… голос згодом зірвала,
З кожним подихом сяйво втрачала.
Очима я чую, а думка — мовчить, не говорить…
Щось коїться дивне, міркування в негоді!

Тиша. Ні слова… та досі блукає,
Гармонії світла, певно, шукає…
Дійшла. Зупинилась. Бачить когось…
Інші вони, не такі!

Та я не здивуюсь… це думи темних створінь,
Створіння ці — люди, не чують, не бачать думок своїх.
Осліпли й оруть, хочуть світло моє,
Мою думку рідну зігнуть…

І так кожен раз…
«Не хочу! Не буду це слухать!
Зітріть мені пам’ять та вирвіть душу мою, негайно!!» —
У сумну цю мить знов верещить думка моя…

Та вже звикла я… прийшла назад вона, до мене,
Чорним словом скалічена вся.
Зігріла її, зрозуміла та для себе повторила:
«Я не така».

Діана Герасименко

Не хочу я знати… я хочу забути
Роки ці безглузді зі свого буття.
Для чого старання? Навіщо той успіх,
Як щастя нема..?

А де ж теє щастя, коли ти чужа?
Тут кожная вулиця — вітер порожній.
Місто це тисне, мов камінь живий,
А люди… так само для мене — створіння…

Створіння, що темні й серед своїх.
А я — не своя, я з іншого сну.
Та може прокинусь вже в цю добу?
Розплющу вже очі та посміхнусь.

Знов жахи наснились… та я не боюсь!
Заплющую знов і розумію:
Цей жах не наснився, це дійсність моя!
Те чорне, тривожне, нестерпне життя…

Роки ті минають… а я… не своя.
Та в серці ще тліє маленьке бажання:
Що десь є куточок мого існування.

Діана Герасименко

Минуле — це дим, що не зловиш руками,
Танцює у пам’яті, кличе назад.
З облич і подій цих лишаються плями,
Як попіл на серці — мов давній парад.

Ми ходимо колом — шукати й не знати,
Чи є сенс в дорозі, де цілі нема.
Мовчання в очах — то найбільша цитата,
Що каже про втому, де слів вже нема.

Надія втомилась, а віра — тоненька,
Шепоче, як лист у холодній траві.
І десь у глибинах душа ще дитинна
Шепоче: “Живи. Навіть у темряві — світи.”

Діана Герасименко

Яким шляхом підеш ти? А почнеш звідкіля?
Питає мене знов доля моя…
А я, не розуміючи, кажу: навіщо ж ти питаєш мене, доле?
Якщо сама мінлива є, як море…

Чому вирішувать повинна я?
Бо кажуть… не залежне від мене буття.
Говорять навкруги про тебе…
Що ти — господарка життя, не я…

Чи вірить тим, хто так говорить..?
Чи справджуються їхні відчуття?
Не знаю… не маю й гадки я!

Навіщо ж ти тоді, очільнице моя…
Блукаєш по країнах, по містах?
Так вільно… хоч мені не відповідно…

О, доле! Прошу, не дорікай…
Не буду слухати тебе… нехай!
Ти море, океан? Нехай штормить, нехай реве
Образа твОя…

Та не дослухаюсь ніколи порадам твОїм, що болять…
Як схочеш — затОпить душу мОю солоність сліз твоїх морських.
Та не погоджусь я ніколи на рішення, які приймаєш ти.

Тут я господарюю: справляю, скаржуся, будую…
А ти, доле… всього лише мінливе море…
Діана Герасименко

Втомилась тонути в чорнилі думок,
Де кожен мій подих — це болю ковток.
Чорнило я краще проллю на вірші,
Щоб хоч клаптик зцілити своєї душі.

Довкола… так багато тривог,
І тому у віршах знайшла я свій крок.
В момент, коли реальність стискає в тісні,
Нехай мої рими запалять вогні.

Нехай вони створять щирий цей світ!
У вірші, я вільна, бо я зможу все!
Я всесвіт новий створю…
І хоч на папері — собі я прощу.
Діана Герасименко