‎Зрада – як спис, що пронизує тіло,
‎Вона наче тінь, що крадеться повільно.
‎Ти наче й смієшся і ніби все мило,
‎А серце у попіл, розірване тіло.
‎
‎Зрада коханої – мов ніж у спину,
‎Без крові, та рана болить дуже сильно.
‎Казатиме різні ,безглузді слова,
‎А в грудях зростає гнів і гіркота.
‎
‎Зрада у дружбі – ще більша біда,
‎Коли довіряв, а отримав меча.
‎Бо той хто з тобою свята святкував,
‎В хвилину тяжку, навіть трубку не брав.
‎
‎А є іще зрада – себе самого,
‎Коли мав кричати, та страшно було.
‎Коли робиш те, що сказали тобі,
‎А серце то в’яне, як лист восени.
‎
‎Та ти пам’ятай Всесвіт справжній суддя,
‎Нічого не пройде, на все є свій час.
‎Хто зрадив – відчує цей біль на собі,
‎Як лезо торкається нитки душі.
‎
‎Бо все повернеться і слово і діло,
‎І кожен обман, що закреслив надії.
‎Хай як би серденько від болю не нило,
‎Та правда воскресне, повернуться сили.
‎
‎І прийде та мить коли й тиша кричить,
‎І совість прокинеться, вийде з пітьми.
‎Та буде за пізно вже щось поміняти,
‎Бо зрада уміє лиш все убивати.
‎
‎Зрадник не бачить як світло згасає,
‎Бо очі в тумані і в серці вже бруд.
‎Дорога його то міраж, чи примара,
‎А потім питання, ” Для чого? Чому”?
‎
‎А той хто пробачить, отримає силу,
‎Бо в серці прощення розпалить вогонь.
‎Той хто все забуде отримає більше,
‎Бо зрадник не вартий ніяких думок.
‎
‎Отож не тримайте отруту у серці,
‎Хай біль відступає, час лікар для всіх.
‎Бо навіть і зрада – то шлях для навчання,
‎Що істина вічна, а зрадник слабкий.
‎

Кричать, мов блискавки, що рвуться крізь світанок,
Немов розбитий дзвін, загублений у ранах,
Немов вогонь у грудях, спалахом обманок,
Немов душа. Горить вона між гнівом і туманом.

Кричать — і думають, що силу показали,
Та крик — це тріщина, де мрії помирали,
Це шрам у небі, де слова згорали,
Та серце це не витримає. Знали.

Крик — то не буря, а безодня між думками,
То голос тьми, що грає з почуттями,
То крила, що згоріли під дощами,
То біль, що став мовчанням між людьми й снами.

А тиша — храм, де тліють всі образи,
Де тихо світ латає гніву фази
Де навіть страх, що виростав із фрази,
тепер мовчить і слухає…

Світанок зиркнув у вікно,
Десь скрикнула зозуля,
Ще добре сонце не зійшло —
Вже моляться бабуня.

Готують їжу, топлять піч,
Так-так, ні, не почулось,
Не тільки взимку — круглий рік
Усе в печі варилось.

Пеклося, смажилося там,
І хліб, звичайно ж, пікся,
Усе на світі я віддам,
Щоб час той повторився.

Не ради їжі, правда, ні,
Щоб всі живі, здорові,
І пасти гуси знов мені,
І табуном коро́ви.

Пасла б корову залюбки,
(А не завжди хотілось!)
Назад дорогу не знайти,
Хоч я́кби не кортіло.

27.10.2025.
Ганна Зубко

Горять вогні, осінній час на дворі,
‎Шепоче лист, мов прадідів слова.
‎У кожнім подиху у кожному корінні,
‎Живе твоя вся пам’ять родова.
‎
‎Ми кличемо Дідів, віддать їм шану,
‎Що крізь віки нас вчили й берегли.
‎Їх тіні лагідно до хати хай заходять,
‎Приносять спокій, правду в ці часи.
‎
‎Спасибі предки вам, за кров, за вашу волю,
‎За хліб духмяний, пісні, за мечі.
‎За мудрість – за уроки Долі,
‎За всі слова , за ночі без біди.
‎
‎Хай діти й внуки згадують коріння,
‎А пам’ять плине ніби водограй.
‎Бо Рід – то вогнище, що світить нам невпинно,
‎Якщо ти про свій Рід не забував.
‎
‎Ви наші витоки, ви наші ясні зорі,
‎Що світять нам із Вирію завжди.
‎Ви в нашій праці, в нашім кожнім слові,
‎Що з’єднує народи і світи.
‎
‎Хай слово “Рід лунає всюди, всюди,
‎Як пісня, що вдихає в нас життя.
‎У кожнім серці хай вогонь палає,
‎Щоб пам’ять Роду ясною була.
‎
‎Прийміть низький уклін і тепле слово,
‎Мед і кутю – запрошуємо в дім.
‎Онуки й діти стіл для вас накрили,
‎Щоб разом нам побути у ці дні.
‎
‎І хай колись ми будем разом з вами,
‎І нас запросять в гості, як ми зараз вас.
‎Хай Рід росте і сили набирає,
‎Дідів шануємо у цей святковий час.
‎
‎

Не ма́нить осені дорога,
Тримає сум і каяття,
І я звертаюся до Бога,
Щоб звеселив моє життя.

Хоча би трішки, якусь жменю,
Згори для мене щоб сипнув,
Зайшла би радість та у двері,
До стелі настрій би стрибнув.

Молитву Господу шепочу,
Іконостасу все молю́сь,
Буде, упевнена, як хочу,
Після молитви я зцілю́сь.

20.10.2025.
Ганна Зубко

‎Пробудись Людино, скинь важкі кайдани,
‎Що тобі століттями кували обмани.
‎Думати не бійся,не бійсь відчувати,
‎Твоя душа – це воля, а не якісь печаті.
‎
‎Відкинь усі образи, жени і темний морок,
‎Бо можна загасити, в душі життєвий вогник.
‎Щоб замість люті злої і заздрості сліпої,
‎У серці проростали, лиш пагони любові.
‎
‎Любов візьми у серце, як сонце у долоні,
‎Вона є суть усього,що нам створили Боги.
‎Бо лиш коли душа, звільниться від полону,
‎То стане світлим світ,з піснями без жалоби.
‎
‎Шануй свій Рід могутній – від діда до малого,
‎У кожного тут місце і в кожного дорога.
‎Але хто корінь знає – той не впаде ніколи,
‎Бо предків дух тримає,веде крізь перепони.
‎
‎Історію вивчайте не у чужинській книзі,
‎А з пам’яті черпайте, яку нам залишили.
‎Відчуй у серці пісню,вірша, а може казку,
‎В них істина народна, зумій лиш прочитати.
‎
‎Згадай Богів могутніх,не тих що в страх ховають,
‎А тих що світ і правду, онукам дарували.
‎Вогонь, повітря, воду і сонце із землею,
‎Стихії пізнавайте, ніж слово Іудеїв.
‎
‎Ходіть гулять до річки і ліс не забувайте,
‎З природою спілкуйтесь, та не тягніть останнє.
‎Бо не слуга природа,в ніжна,добра мати,
‎До неї йдуть з любов’ю – а не грабувати.
‎
‎Забудь про слово “гріх”, бо то лише омана,
‎Щоб за рахунок страху, рабом людина стала.
‎По совісті живи, то справжніх дій мірило,
‎І в кожного своя,вирішує людина.
‎
‎Живи як хочеш ти, не вір в чужі закони,
‎І не іди за тим, хто зломить твою волю.
‎Живи радій життю,в гармонії й любові,
‎Бо в серці ти творець, коваль своєї долі.
‎
‎Цінуйте кожен день, коли як сонце встали,
‎Бо мить життя – це дар,щоб краще пам’ятали.
‎Роби завжди добро, з любов’ю,без користі,
‎І стане світ кругом, барвистим,світлим, чистим.
‎
‎Очисти розум свій, всі переглянь бажання,
‎Не бійся бути світлом, що у пітьмі палає.
‎З тобою сила Роду, твій світ веде в майбутнє,
‎Вогонь твого тепла,зігріє ближню душу.
‎
‎І на останок хочу, одне я лиш сказати,
‎Хто віри не зганьбив,той вільний і зостався.
‎Той гідно йде вперед,несе любов і слово,
‎Для того Рід закон, природа то основа.
‎
‎
‎

‎У лазні старій, там де пара густа,
‎Живе собі дух – тінь гаряча й німа.
‎Він любить коли пар висить у горі,
‎Та ллють по маленьку води на камін.
‎
‎Він знає хто з наміром чистим прийшов,
‎А хто приніс злобу – той гнів тут знайшов.
‎Його не обдуриш ні словом, ні знаком,
‎Бо бачить він душу,під шкірою й паром.
‎
‎Віники в’яже з берези і липи,
‎В воді їх замочить, щоб гарно прогріти.
‎Як добре його вшанувати в мовчанні,
‎То вийдеш із лазні, як новий світанок.
‎
‎І правила треба його поважати,
‎Не можна вночі у лазню ступати.
‎Бо той хто порушить його спочивання,
‎Почути від Банника може бурчання.
‎
‎Той шепіт почувши,піде прохолода,
‎Від п’ят до і тім’я відчуєш ти холод.
‎Тож краще з повагою духа вітай,
‎Коли паром тіло змиваєш – згадай.
‎
‎У лазні він сторож – не води,а душі,
‎Що в грудях у кожного тихо сидить.
‎І поки шануєш ти духів старих,
‎Банник дарує здоров’я тобі.
‎
‎Бо пар то не просто волога і жар,
‎То дихання предків,що в нас не вщуха.
‎І в кожній краплині,що з тіла сплива,
‎Радіє старий дух і все пам’ята.

‎

‎По темних дорогах, глибоких долинах,
‎Де місяць блідий і холодний висить.
‎Там Лихо старе по стежинах блукає,
‎Шукає він душу, щоб занапастить.
‎
‎У оці його завжди зимно й самотньо,
‎А пальці – мов гілля сухе й без життя.
‎Воно не кричить – лиш тихенько шепоче ,
‎”Прийми мене швидше, я доля твоя”.
‎
‎І сяде на серці, як тінь на віконце,
‎Не гріє теплом,в лиш холодом з дна.
‎Не хоче ні щастя, добра, ні достатку,
‎Лиш голод і біль, щоб просвіту не знав.
‎
‎Та є і у Лиха своя таємниця,
‎Воно колись теж було світле й живе.
‎Та людська жорстокість, брехня і байдужість,
‎Зробили з добра йому темне лице.
‎
‎І ходить воно по дорогах гуляє,
‎Несе на собі тіні людських провин.
‎І плаче коли хтось у пісні згадає,
‎Вже й хоче спочити, та мусить іти.
‎
‎Не згадуйте Лихо коли ніч на дворі,
‎Бо прийде у гості – не схоче піти.
‎Але в кого в серці ще іскра палає,
‎Не зможе до того воно підійти.
‎

‎У хащах темних, де вітер гуляє,
‎На курячих ніжках хатинка стоїть.
‎І вдень і вночі, тиша там аж лякає,
‎Межа між світами мерців і живих.
‎
‎Сидить там бабуся з сумними очима,
‎У них і вогонь і тиша віків.
‎Вона розуміє природу і духів
‎Завжди на сторожі, не пройде лихий.
‎
‎Не просто то відьма, а знань охоронець,
‎Вона пам’ятає як світ утворивсь,
‎Іще береже дуже давні закони,
‎Коли навіть світ і не знав про папір.
‎
‎До неї ідуть – ті що долі шукають,
‎Хто правди шукає, чи зцілення сил.
‎І кожен їй платить – бо Яга знає,
‎Що без оплати не буде і крил.
‎
‎Сміється Яга коли буря находить,
‎Ночами в котлі трави варить вона.
‎Там слово її то могутнє закляття,
‎І плине по лісу смачний аромат.
‎
‎Та хоч і бояться її по всіх селах,
‎Але володіння в повазі завжди.
‎Тому що Яга береже ліс і землі,
‎Які давно предки їй заповіли.
‎
‎Яга не лиха – вона лиш рівновага,
‎Що межі тримає на лезі тонкім.
‎І хто серцем чистий – тим допомагає,
‎Та смерть буде тим що з брехнею прийшли.
‎
‎Отак і живе стара, мудра бабуся,
‎Межу стереже і прадавній закон.
‎Бо Баба Яга то і смерть і підтримка,
‎Залежно з яким ти проханням прийшов.
‎

‎Жив він колись серед люду, як всі,
‎Та темрява в серці зростала в тіні.
‎Забув він про світло, забув про життя,
‎І смерть не прийняла його до кінця.
‎
‎Під місяцем ходить, у тиші гуде,
‎Там холод і страх, ще й повітря гірке.
‎І кров його манить, та сила людська,
‎Що тягне до світла, де квітне життя.
‎
‎Він чує серця, що б’ються вночі,
‎І шепіт душі, то для нього як спів.
‎Але не завжди зло в очах Упиря,
‎Він іноді плаче згадавши життя.
‎
‎Колись був він воїном, сином села,
‎Та стежка проклята його повела.
‎Забув як сміявсь, як любив і як жив,
‎І став між світами ходити як тінь.
‎
‎Старі люди кажуть: мовчи у пітьмі,
‎Не грайся із ніччю, не жартуй в темноті.
‎Бо там де Упир ступає на шлях,
‎Вмирають всі квіти, вмирає і птах.
‎
‎Та може Упир став такий із-за болю,
‎Що ходить вночі і не має спокою.
‎І тільки світанок, мов чиста ріка,
‎Зітре його тінь, не залишить сліда.
‎