‎Стою на горі,де світло й простори,
‎Де гори цілують небесні хмарки.
‎Звертаюсь до вітру, до вільного брата,
‎Щоб те що цікавить мені розповів.
‎
‎Скажи мені вітре – питаю я щиро,
‎”Чому у життя така стежка мінлива”.
‎”То сонце сміється,то хмара гримить,
‎І серце не знає, де правда, де ні” ?
‎
‎А вітер зітхає – життя й є дорога,
‎Де вчишся любити, дружити, зростать.
‎Не бійся ти бурі – вона не ворожа,
‎Вона тебе вчить, як сильнішим ставать.
‎
‎А як же любов – спитав вітра несміло,
‎Вона ж як вогонь , і гріє й пече.
‎Любов – мовив вітер, то диво безцінне ,
‎Вона живе в тому, хто любов’ю живе.
‎
‎А люди? – питаю, чому так буває,
‎Не бачать ,як іншій людині болить.
‎Бо серце закуте у тишу і заздрість,
‎Той лід лиш розтопить сльоза доброти.
‎
‎Я довго мовчав і дивився у небо,
‎А вітер кружляв і неначе навчав.
‎Сказав він мені, ти в собі не копайся,
‎Бо сенс – у дорозі, в сім’ї, у роках.
‎
‎І він обійняв мене, до прохолоди,
‎Та тихо сказав – ти живи і палай.
‎Я поруч завжди, коли втомишся, свисни,
‎Тебе підхоплю я,про це пам’ятай.
‎

Не знаю як — розцілувала б,
Піймавши вітер тих доріг,
Очима все би обіймала,
Міцніше батьківський поріг.

Душею, серцем говорила б,
Щоб посторонній слів не чув,
Сльозами б стежку поросила,
Щоб двір солоність їх відчув.

Одне лиш знаю — не піймаю
Нічий вже погляд, в тім біда,
Усе ж ті двері відчиняю,
До них все тягнеться рука.

11.10.2025.
Ганна Зубко

Не знаю як — розцілувала б,
Піймавши вітер тих доріг,
Очима все би обіймала,
Міцніше батьківський поріг.

Душею, серцем говорила б,
Щоб посторонній слів не чув,
Сльозами б стежку поросила,
Щоб двір солоність їх відчув.

Одне лиш знаю — не піймаю
Нічий вже погляд, в тім біда,
Усе ж ті двері відкриваю,
До них все тягнеться рука.

11.10.2025.
Ганна Зубко

Все плаче небо й плачу я,
Душею, не очима,
Дощем впивається земля,
Знов спогад за плечима.

Поміж двох меж город уздовж,
Впирається в садочок,
Звисає яблуко, також
Однесенький листочок.

І хата зиркає вікном,
А потім другим збоку,
Сиджу у ній вже за столом,
Іще батьки нівроку.

Живі ще погляди у всіх,
Слова з розмов згадались,
Вкривав їх голови вже сніг,
Такими і зостались.

09.10.2025.
Ганна Зубко

На роздоріжжі, де туман сідає,
‎Стояли дві сестри – мов день і ніч.
‎Одна – в вінку,що вплетене зірками,
‎Друга – у хустці як холодний лід.
‎
‎Доля тихенько шепче, ” Йди не бійся”,
‎Твоя стежина , буде світлий шлях.
‎Хто серцем вірить, той не заблукає,
‎Хай навіть буря реве по горах.
‎
‎Недоля поряд гучно засміється,
‎”Куди підеш ти, буде вир і страх”.
‎Хто сильно мріє – той живе в примарі,
‎Хто надто любить – буде у сльозах.
‎
‎Так ходять разом подруги, сестриці,
‎Одна дає, а інша все бере.
‎І лиш людина завжди метушаться,
‎Не може вибрати до кого з них піде.
‎
‎Буває в сутінках гуляють по дорозі,
‎Переплітаються весь час у них сліди.
‎Аби людина серцем відчувала,
‎Яким шляхом, й куди їй краще йти.
‎
‎Бо Доля і Недоля рідні сестри,
‎Вони як день і ніч, вони не вороги.
‎Без темряви не зрозумієш світла,
‎Без втрат не знайдеш щастя у собі.

‎

Своє минуле вже втомила,
Вертаюсь часто, більше там,
Знаходжу щось, що залишила,
Також завдячуючи снам.

Дні не цікавлять, дуже схожі,
Одноманітність б’є ключем,
Але з життя вони, всі Божі!
Мудрію й тішусь кожним днем.

01.10.2025.
Ганна Зубко

Своє минуле вже втомила,
Вертаюсь часто, більше там,
Знаходжу щось, що залишила,
Також завдячуючи снам.

Дні не цікавлять дуже схожі,
Одноманітність б’є ключем,
Але з життя вони, всі Божі!
Мудрію й тішусь кожним днем.

01.10.2025.
Ганна Зубко

Іде Коляда по білому світу,
‎Із свічкою ясною, з піснею в літу.
‎Зірниця у небі – то Божий вогонь,
‎Що гріє серця і кличе у сон.
‎
‎Співають дівчата, дзвонять колісниці,
‎На вікнах мороз, аж тріщать рукавиці.
‎А хлопці, як соколи, стукають в хати,
‎Щоб людям добро і достаток бажати.
‎
‎Світяться віконця, пахне кутя,
‎По дворах ходить дитяча гурба.
‎Бо де Коляда ступає ногою,
‎Там родиться світ, там весілля довкола.
‎
‎Дажбог усміхається в полум’ї свята,
‎Сонячне коло спішить оживати.
‎У небі Сварог вогонь роздуває,
‎І в серці людському жар світла палає.
‎
‎Лада вкладає любов у серця,
‎Щоб Рід не згасав, пам’ять завжди жила.
‎І кожен в цей вечір, під спів Коляди,
‎Відчули силу живої води.
‎
‎Нехай Коляда нас благословляє,
‎Дім від негоди оберігає.
‎Бо де шана сонцю і Роду жива,
‎Там вічно палає життя, як зоря.
‎

Здається, річка знає
Як вийти з берегів.
Тече і не чекає
На трупи ворогів.
Весна прийде, і квіти
Розквітнуть на лугах!
Ти можеш йти, сидіти,
Чи плисти в кораблях,-
Та все одно пристанеш
До пристані ! А там
Нікого не застанеш,
Бо пристань – це ти сам!
Чи річку , що в розливі,
Хвилює течія?
Чи згадуються хвилі?
Чия вона? Чия ?
Та навіть під землею,
Просочуючись в грунт,
Стає знов течією,
І ,змивши з себе бруд,
Вертається по колу,
Тече своїм руслОм,
Між берегів… Додому!
До Океану! Омм…

A.R.*
27.06.25.

Чи можливо про себе забути?
Чи можливо не жити в думках?
Чи можливо у приязні бути?
Чи можливо розвіяти страх?
Чи можливо позбутись тривоги?
Чи можливо від смутку втекти?
Чи можливо звернути з дороги?
Чи можливо себе віднайти?
Запитань як зірок в небосхилі,
Як нейронних зв’язків у мізках.
Лиш в уяві ми всі так щасливі ,
Бо лунає нам відповідь “Так”.
Не інакше і без заперечень!
У Любові, у Всеприйнятті!
Гармонійно, спокійно і ґречно!
Тільки “Так”, ну а чом би і ні?)))

12.08.25
A.R.*