Під вікном калина,
Вишня у саду,
Вийду на хвилину,
І піду, піду…
Непомітно сонце
За хмарки зайде,
Під моє віконце
Гроно упаде…
Я візьму в долоні,
До вуст прикладу.
Знов у моїй скроні
Ниє про біду,
Про нестерпне лихо,
Про тугу й печаль…
Зовні гарно, тихо,
Всередині жаль.
Подивлюсь на грона,
Що іще висять,
От би охорону
Десь для них узять.
Та хіба ж можливо,
Щоб , окрім себе
Нас хтось ощасливив?
“Авось” не пройде!
Захищу калину ,
Збережу садок!
З ними я єдина,
Буде в нас все ОК!

A.R.*
10.09.25.

Коли невимовна печаль
Охоплює душу і тіло,
В думках чи то сум ,чи то жаль,
Чи туга, чи ще якась сила, –
Не бійся, не плач, не тікай ,
Вона не відпустить миттєво.
І чаю їй не наливай.
І не виділяй в ній суттєве.
Зроби те, що роблять усі,
Без винятку, діти і квіти-
Увагу свою розверни
Туди, де є сонячне світло!
Знайди, де його джерело.
Ти точно його упізнаєш,
Бо навіть, коли тьма і зло-
Всередині ти світло маєш!

A.R.*
03.10.25.

‎На білому коні зійшов Ярило,
‎Зігрів поля, що спали снігові.
‎І сонце в очі сиплеться промінням,
‎Теплом все зігріває по землі.
‎
‎Від дотику його все оживає,
‎Тече ріка, сміється молодець.
‎І навіть серце, що чомусь страждало,
‎У грудях б’ється ніби горобець.
‎
‎Кохання всюди поміж трав зелених,
‎Ярило світить і зростає все.
‎Ідуть дівчата гарні і рум’яні,
‎За ними хлопці вільні наче степ.
‎
‎Тепло Ярила кров розігріває,
‎А його усмішка, дарує щастя мить.
‎І світ довкола відчуття вбирає,
‎Та перед світлом темрява біжить.
‎
‎Він йде у ніч, щоб знов зійти зорею,
‎Як вічне коло, як природи хід.
‎Він вчить людей добро нести й кохання,
‎Щоб наче сонце сяяти для всіх.
‎
‎Слався Ярило, слався ясний Боже,
‎За те тепло й любов що дав ти нам.
‎Що кожна стежка, ліс, або діброва,
‎Цвітуть і пахнуть, мов прийшла весна.

‎

‎Набігли чужинці з хрестом у долоні,
‎Забрали свободу,скували у слові.
‎Сказали,єдине, смеренне життя.
‎А інше – пітьма що веде в небуття.
‎
‎Вогні на узвишшях вони загасили,
‎Ріки й гаї брудним словом покрили.
‎Де духи жили- тепер церкви стоять,
‎Щоб серце народу скорилось їм там.
‎
‎Свята , у які шанували природу,
‎Змішали з молитвою й новим народом.
‎Купальські вогні і весняні пісні,
‎Назвали гріхом , в забороні вони.
‎
‎А духів що друзями завжди були,
‎У домі ,у лісі, куди не піди.
‎Так церква сказала” То демон,то зло”,
‎І в страх закували душевне тепло.
‎
‎Жінок , які знали яка де трава,
‎Що вміли словами людей лікувать.
‎Назвали іх відьмами, слуги пітьми,
‎І в полум’ї душі їх спокій знайшли.
‎
‎Волхвів ,що співали про небо й поля,
‎Що чули про що їм говорить земля.
‎Позбавили права Богів прославлять,
‎Щоб тільки їх Бог міг людьми управлять.
‎
‎Сказали немає ніяких Богів,
‎Лиш тільки є їхній, єдиний, живий.
‎А Перун і Дажбог ваш, то примха стара,
‎Відкиньте усе – бо то тільки мара.
‎
‎Та в венах кипить давня кров родова,
‎І пам’ять з глибин всеодно ожива.
‎У пісні, у жесті, у слові старім,
‎Живе таємниця у спадку святім.
‎
‎По крихтам прийшов час збирати слова,
‎І втрачену мудрість згадати пора.
‎Традиції,віру й коріння свої,
‎Щоб світ оживився в єднанні землі.

‎

Прокинувся.. шахед літає,
Десь ППО його збиває.
Прислухавшись до цього фону,
Рука скоріш до телефону…

В думках майнуло:” Не почув”…
Втомивсь, чекаючи заснув…
Заснув чекаючи дзвінка,
Аж зирк, в пропущених нема…

Втомилась певно, впала спати,
Не мала сил вже набирати…
Можливо просто і забула,
Бо занята напевно була…

Десь серед лісу у палатці,
Тихенько спала у кроватці.
Дивилась кольорові сни,
У пошуках в душі весни…

В здогадках знову ліг я спати,
Продовжуючи знов чекати.
Хотів почути голосочок,
Сьогодні знову, хоч разочок…

Не треба сильно сумувати,
Не довго лишилось чекати.
Почую скоро, як дзвіночок,
Віолетти ніжний голосочок☺️.

Моя осінь зістарилась, правда,
Уже сонце тьм’яніє в очах,
Дошкуляє потроху негода,
І постійний все важчає шлях.

Моя осінь вже більш сивочола,
Погляд ни́зом біжить, не вгорі,
В кожнім дні і задума, і втома,
Й більш потухлі вже очі, сумні.

Моя осінь в поезії, прозі,
У багатстві — у безліч роках,
Мовчазна, говірка, у тривозі,
Моя осінь продовжує шлях.

19.09.2025.
Ганна Зубко

‎Не в золоті велич,не в пишних палатах,
‎І не в купі слуг,що біжать лиш поклич.
‎Бо влада без совісті- то тільки грати,
‎Де сам ти в полоні – хоч маєш весь світ.
‎
‎Не гроші, маєтки й посади високі,
‎Не можуть затьмарити серце просте.
‎Бо час розсипає у прах все потрохи,
‎Лиш добре ім’я , час і пам’ять несе.
‎
‎Даремні паркани й міцна охорона,
‎Якщо душа зрадлива й пустить отруту.
‎Бо ліпше коли за тобою громада,
‎А не вояки за зелену валюту.
‎
‎Велич людини – не в палацах чи троні,
‎А в слові,що правдою людям горить.
‎Хто чесний і щирий – того захищає
‎Народ, що довірився й вірно стоїть.
‎
‎Всі титули й статуси – лиш тимчасові,
‎Сьогодні є слава,а завтра нема.
‎Та совість і честь – то дари для людини,
‎Їх час не зітре, не закриє пітьма.
‎
‎Живи так, щоб люди за тебе горою,
‎Вставали без страху й несли твій тягар.
‎Щоб кожна дитина назвала героєм,
‎Хай слово подяки, підсвічує шлях.
‎
‎Бо влада минає, а людяність вічна.
‎На серці добро залишає сліди.
‎Будь просто людиною, щирим, відкритим,
‎І будеш ти жити в любові других.

‎

(Гумореска)
Вдень біля кнИжок,
й вечір з ними,
“Мудріший ранок,досить, в сон!”
То так батьки колись жаліли,
Тепер дістав вже й телефон.

Про телевізор вже й забула,
Де аж два пульти, кнопок тьма,
До рук смартфон бігом вхопила
Й мене не чути, як нема.

Там і кіно, й сумне, веселе,
Коти, собаки і свиня,
Співає хтось і матом меле,
Там все є, правда і брехня.

Вночі то спала, то не спала,
Буває всяким в мене сон,
На ноги тільки рано стала —
Хапаю миттю телефон.

Він і розрада, і залежність,
Машини пральної нема!
Нехай, то інше, протилежність,
Бо ж інтернет — то голова!

16.09.2025.
Ганна Зубко

Боюсь печалей, гірких дум,
(Не всякий їм підвласний),
Боюсь зустріти знов біду,
Боюсь людей продажних.

Не прожену удруге мук,
На те вже сил немає,
Не той у серця уже стук,
Що без вини страждає.

Зажму печаль ту у кулак,
Покрию смуток сміхом,
Нехай не справжнім,
хай хоч так,
Для спОкою, не втіхи.

14.09.2025.
Ганна Зубко

Ранок стиха стука у віконце,
Світлом змиє вчорашню журбу.
Після тиші — знову сходить сонце,
І життя вертає в боротьбу.

Сон мовчав, а серце все чуло —
Як земля крізь ніч дихала в снах.
Тиша — не кінець, лише вітрила
Після шторму в спокійних морях.

Перший промінь — мов нова надія,
Кожен подих — наповнений любові.
Після тиші — знов душа радіє,
Наче спів пташиний у діброві.

Хай ще болить, але вже не страшно,
Світла більше, ніж було вчора.
Ранок після тиші — то неважко,
Бо в тобі визріває опора.