Немає більше завтра — є лише цей день,
Без марень, без обіцянок і порожніх сцен.
Лиш сонце над тобою, що встає щомить,
І серце, що не знає, як болить — простить.

Немає більше шансу — ось твій крок і шанс,
Бо світ не буде краще, якщо мовчить у нас.
Сьогодні — це є зброя, це є твій крик живий,
Не відкладай на потім, свій політ новий.

Бо завтра — то ілюзія, міраж у пустоті,
Що тане на вітрах, мов попіл у житті.
Скажи усе, що хочеш, обійми, прости,
Бо може вже не буде — ні слів, ні висоти.

Живи, немов востаннє, дивись, кохай, гори,
Бо час не знає жалю, не зупиняє гри.
Немає більше завтра — є тільки оця мить,
Де душу не зламати, і серце ще болить.

‎Я із села,де рано сходить сонце,
‎Там соловейко у саду співає.
‎Де рідне все,й близьке до мого серця,
‎Я виріс тут, тут сила оживає.
‎
‎Я із села і дуже цим пишаюсь,
‎Душею в полі я, де запах свіжих трав.
‎Тут моє серце, тут я взяв початок.
‎Моє село, казковий диво край.
‎
‎Я жив у місті де вогнів гірлянди,
‎Там всі спішать, життя неначе шквал.
‎Живеш на автоматі, ніби робот,
‎Без відчуття і радості життя.
‎
‎Я із села і слів цих не цураюсь,
‎Хай хтось сміється “То все простота”.
‎Та я скажу ,”що в простоті тій мудрість”,
‎Щоб залишалась світлою душа.
‎
‎Село – це сад, що зацвіта весною,
‎Село – це поле ,що дає смачні хліба.
‎Село- це люди ,добрі і відкриті,
‎Своя історія у кожного села.
‎

Прокинувся.. шахед літає,
Десь ППО його збиває.
Прислухавшись до цього фону,
Рука скоріш до телефону…

В думка майнуло:” Не почув”…
Втомивсь, чекаючи заснув…
Заснув чекаючи дзвінка,
Аж зирк, в пропущених нема…

Втомилась певно, впала спати,
Не мала сил вже набирати…
Можливо просто і забула,
Бо занята напевно була…

Десь серед лісу у палатці,
Тихенько спала у кроватці.
Дивилась кольорові сни,
У пошуках в душі весни…

В здогадках знову ліг я спати,
Продовжуючи знов чекати.
Хотів почути голосочок,
Сьогодні знову, хоч разочок…

Не треба сильно сумувати,
Не довго лишилось чекати.
Почую скоро, як дзвіночок,
Віолетти ніжний голосочок☺️.

Прокинувся.. шахед літає,
Десь ППО його збиває.
Прислухавшись до цього фону,
Рука скоріш до телефону…

В думка майнуло:” Не почув”…
Втомивсь, чекаючи заснув…
Заснув чекаючи дзвінка,
Аж зирк, в пропущених нема…

Втомилась певно, впала спати,
Не мала сил вже набирати…
Можливо просто і забула,
Бо занята напевно була…

Десь серед лісу у палатці,
Тихенько спала у кроватці.
Дивилась кольорові сни,
У пошуках в душі весни…

В здогадках знову ліг я спати,
Продовжуючи знов чекати.
Хотів почути голосочок,
Сьогодні знову, хоч разочок…

Не треба сильно сумувати,
Не довго лишилось чекати.
Почую скоро, як дзвіночок,
Віолетти ніжний голосочок☺️.

«Умри!» — кричали навкруги,
а я був глухий до жаги.
Не чув слова, що, мов кома,
супроводжає смерть знайому.

Мій «Алькатрас» — і мій же склеп,
і знову радію, що був сліп.
Я не загину в клітці й дома,
смерть — подруга, мені відома.

Я з нею спав не раз в бою,
коли метал пробив сім’ю
моїх легенів, серця стіни —
я впав не з ліні, а від кулі.

Та я живий! Бродяга я!
Несе вперед ріка моя.
Не затримаюсь довго з вами,
піду полями і лісами.

Убити — марна вам біда,
не доводіть себе до зла.
Мій побіг — користь для вас стане,
ви живі й спите у клямці.

А я ж бо хочу: сніг і дощ,
і вітер — вождь, провідник-ліснич.
А ніч темна — моя наречена,
а хліб і вода — утіха щоденна.

Пустіть по сліду ваших «псів»?
Я прикормив увесь той бруд.
Помилка вийшла для арешта —
прощайте, місце буде вільне…

Я дихаю! Свободи смак
залікує душі мій кавал.
Затягне шви, закриє рани,
де карманами — діри й ями.

‎Не Бог ти керівник,а лиш людина,
‎У владі – служба, а не корона й трон.
‎Твої підлеглі- сила й твоя спина,
‎Не для обману зібраний загон.
‎
‎Хто нижчий званням- не нижчий душею,
‎Не думай їх принижувать в словах.
‎Бо мудрий керівник завжди в повазі,
‎А хам завжди злим словом на вустах.
‎
‎Не в лестощі тобі основа праці,
‎А правда,справедливість і закон.
‎Хто слухає людей збере врожаї,
‎А хто зневажить- впаде як картон.
‎
‎Не думай що ти високо на завжди,
‎Що влада навіки в твоїх руках.
‎Прийде пора і тебе запитають,
‎”Чому нас за людей не рахував”.
‎
‎Ти не суддя,тим більш не цар в короні,
‎Відповідальність на твоїх плечах.
‎Бо лідер в ділі,а не просто в слові,
‎Де граєш бога роль в чужих очах.
‎
‎Тож пам’ятай у влади є два боки,
‎Або ти світло,або темний шлях.
‎Хто служить людям,в того серце чисте,
‎Так в пам’яті він буде і в словах.

‎Зійшли з небес у сяйві громовиці,
‎До внуків рідних, пращури Боги.
‎Перун ступив аж іскри розлетілись,
‎Сварог зігрів вогнем все навкруги.
‎
‎Спустилась Лада ніжна мов веснянка,
‎Дарує серцю радість і тепло.
‎А Велес шепче ,ви запам’ятайте,
‎Що мудрість предків в цій землі давно.
‎
‎І Рід зійшов та мовив своє слово,
‎Цініть Роди ,що тягнуться віки .
‎Він мовив ” Діти пам’ятайте плем’я,
‎Бо в ваших жилах, наші витоки.
‎
‎Стрибог підняв долоні над полями,
‎Пустив вітри щоб думки рознесли.
‎Нехай у вас не згасне дух й наснага,
‎Щоб бачили ночами дивні сни.
‎
‎Згадайте як природу не губити,
‎Як слово берегти і шанувати кров.
‎Щоб знову вміти бачити й любити,
‎І жити правдою, не зраджувати знов.
‎
‎І їх онуки все підняли очі,
‎Почули клич від рідної землі.
‎Боги сказали” Бережіть що треба,
‎І стане світ яснішим у добрі”.

‎

Вже журавлі
здійнялися до неба,
З сумним курликанням
летіли угорі,
Й лелеки там,
летіти — їх потреба,
Уже до іншої,
нерідної землі.

Птахи прощалися
у літню днину гожу,
Кружляв з них кожен
над своїм гніздом,
Без сліз згадати
те уже не можу,
Як осіняла
тричі їх хрестом.

І знову біль,
прощання, тихі сльози,
Лелеки вкотре
покидали двір,
Аж до весни,
коли підуть морози,
Тривожний сум
зі мною до тих пір.

Вже заспокоюсь,
як в гнізді побачу,
Пригорне погляд
кожного з птахів,
І тихо знов,
від радості, заплачу,
І день щасливим
стане поміж днів.

30.08.2025.
Ганна Зубко

‎Люди блукають все щастя шукають,
‎Де мрії вмирають, не встигнувши жить.
‎В погоні за тим, що із часом згасає,
‎Вони забувають як серцем любить.
‎
‎Порожні слова і обличчя в завісі,
‎Де сміх загубився у гуркоті справ.
‎І кожен неначе бреде по пустелі,
‎Шукає оазис, примарний той рай.
‎
‎В гонитві за щастям не бачать нещастя
‎Коли вже не бачиться світло в очах.
‎І навіть на сонці якась прохолода,
‎Бо темрява виросла в їхніх серцях.
‎
‎Люди шукають щастя повсюди,
‎Але ж воно поруч, в простіших речах.
‎У сміхові друга, у теплому слові,
‎В дитячих обіймах, у рідних руках.
‎
‎Ми часто втрачаєм себе у тривозі,
‎В гонитві за часом,у марних ділах.
‎Та варто спинитись, вдихнути повітря
‎І радість відчути в малих чудесах.
‎
‎Нехай у серцях розквітає надія,
‎Взаємопідтримка хай стане ключем .
‎Бо щастя не в тому щоб мати мільярди,
‎А вміти ділитись теплом день у день.
‎

‎Зірвав хреста, немов порвав кайдани,
‎Чужому богу більше не вклонюсь.
‎Я- син землі, онук Богів могутніх,
‎Вернувсь до Роду я, покинувши пітьму.
‎
‎Не свічка в церкві,а яскраве сонце,
‎Не чад кадила, а вранішня роса.
‎Замість молитви, вітер, пісня в лісі,
‎І сила- в жилах предків голосна.
‎
‎Я Рідновір і серце знов палає,
‎У шумі дуба чую я закон.
‎Де рідна кров, там вічність не вмирає,
‎І знов Перун повстане над Дніпром.
‎
‎Я скинув хрест немов тягар чужинський,
‎Вогонь у серці, видно в очах жар.
‎Не раб я більше, не слуга покірний,
‎Онук Перуна я, природа це мій храм.
‎
‎Гримлять у небі грозові гармати,
‎Немов на битву знов повстала Русь.
‎Хай тінь чужинська із сердець тікає,
‎А Рідна Віра зміцнить тіло й дух.
‎
‎Встань Рідновір, тебе твій Рід покликав,
‎Грім Перунівський наче заповіт.
‎Скинь чужу віру, розірви всі пута,
‎Слався народе, вільної землі.

‎