Чорна хмара над полем зависла,
Понесла у собі крик і грім.
Серед тиші — не пісня, а свисти,
І земля вся здригається з ним.

Тут безкрає поле цвинтаря,
Де ще вчора колосся цвіло…
Тепер тут — домівка лицарів
Їхні тіла, та розбите чоло.

Птах не летить, лиш дим вдихає,
Над чорною хмарою, уже зірки.
Десь під горою мати ридає,
Син її — тінь, що впала на віки.

Сонце не сходить — бо соромиться,
Як же світити на кров людську?..
Чорна хмара… мов правда, котиться
Кожним домом, в кожну думку гірку.

Та крізь темряву й біль пекучий,
Проросте — віриш? — живий росток.
Бо земля наша — жива і квітуча.
А вітер дасть теплий ковток.

Проклятим. Бо знову — із болю —
Ми збудуємо світ без тривог,
На погості. А з миром і волею —
Буде хмара — лиш дощик, і Бог.

Стоїть стара мати край вікна,
У серці — тиша і війна.
Свічка палає — світла жменя,
А сина немає не в ніч ні в день…

В руках хустинка — вся в сльозах,
Молитва гасне на вустах.
«Вернись живим…» — ще шепче ніч,
Та тиша впала, мов кришталь — з облич.

О, сину, орле мій ясний,
Ти полетів у світ страшний.
Там, де гримлять і кулі, й дим,
Ти став для нас героєм всім.

Сльози матері — як роса,
Що на світанку пролилась…
Та кожна крапля — то життя,
То пам’ять, віра, каяття.

Там, де більше нема дому,
Де усе згоріло вмить,
Сниться мати на порозі —
І дитинство ще дзвенить.

Де вікно у світ розбите,
Де мовчить старий поріг,
Там колись пісні співали,
А тепер — вогонь і крик.

Там, де хата була біла,
Де бузок цвісти любив,
Залишилась лиш руїна —
Біль, як попіл, в груди влив.

Там, де серце ще блукає
Поміж згарищ і хрестів,
Вітер тихо наспіває:
— Тут жили… і тут згорів.

Порожнє серце мого сина —
Не б’ється так, як билось вчора.
У ньому – вибухи і міни,
І зірвана дитяча школа.

Його душа – мов сіре поле,
Де сніг упав на слід солдата.
Він повернувсь… У нього горе,
І тінь, з якою важко стати.

Він не кричить — лише мовчання,
І погляд тягне в темну хмару.
У ньому згасло сподівання,
І біль мовчить крізь втому й кару.

Колись малював, світ у кольорі,
Тепер — вогонь, уламки, кров…
Війна спалила всі узори,
Залишив тільки… «гору дров».

Порожнє серце мого сина,
Та б’ється десь — в мені, у мріях.
Я буду світлом для дитини,
Я стану серцем, що зігріє.

У бурі, в грозі, крізь полум’я й дим,
Несемо ми правду — у серці, живим.
На землі, де стоїть кожен метр — як сталь,
Ми — незламні, ми — віра, ми — крила й кришталь.

Молитва у шепоті, постріл — у відповідь злом,
Та не згасне віра під надійним крилом.
Кожен крок — як удар, кожне слово — мов грім,
Та ми встанем знову, навіть впавши у тінь.

Нас не зломлять ні танки, ні крики ночей,
Ми — українці, в нас багато надійних плечей.
Ми — діти свободи, ми — воїни світла в пітьмі,
Непереможні серця, у цій жорстокій війні.

Хай лунає наш голос в століттях прийдешніх,
Про народ, що не впав — а став ще сильнішим!
Бо де правда — там ми, де любов — там наш дім,
Ми — непереможні навіки. Ми — вільні. Ми — в строю своїм.

Стоїмо, наче скелі у морі,
Нас не зламає ні шторм, ні вогонь.
Ми не зрадим в важкій цій порі,
Тих, хто впав за свободу — за сон.

Стоїмо, бо у серці — країна,
Материнська любов і поля.
І допоки живе Україна —
Не схилиться наша земля.

Стоїмо — навіть сльози мовчать,
Але в погляді — віра і клятва.
Ми втомились… Та мусимо ждать,
Бо за нами — надія і правда.

Стоїмо, як ніколи міцні,
Пліч-о-пліч, немов у молитві.
Ми пройдемо крізь темні вогні —
І воскреснемо в світлі й блакиті.

Серед гуркоту, що рве думки,
Я йду крізь грім у пошуках тиші.
Не кулі, не вибухи , не крики людські,
Ті що у серці мене не залишать.

Мовчання — мій щит і мій гріх,
Його я тримаю, як зброю.
Бо в тиші — слова, що не зміг,
Сказати у час буревію.

Бій за тишу — не з ворогом бій,
А з шепотом страху всередині.
Коли світ мовчить — я стаю живий,
Крізь тишу іду, мов по льодині.

Вона — не втеча, не любов що п’янить,
А вибір душі у знемозі.
Я б’юся за спокій, за кожну мить,
Що серце тримає в тривозі.

Коли замовкне грім на цій війні,
І небо привітає з перемогою,
Ми вийдемо — у сонці, осяйні,
І кожен вирушить своєю дорогою.

Коли затихне дзвін важких гармат,
І тиша стане більше, ніж мовчання,
В очах солдат засвітиться заклад
Надії — як любов після страждання.

Коли замовкне залп ракет, і знов
Зазеленіє поле, не згоріле,
Ми заспіваєм пісню — не про кров,
А про кохання що війна не вбила.

Бо перемога — в серці, не в мечах,
Вона росте, як колос на руїні.
Коли замовкне грім в наших руках
Залишиться безсмертна Україна.