Я дихаю тобою, Україно,
Твоїм ранковим подихом степів,
Твоїм безмежним небом і калиною,
Що плаче біля спалених садів.

Я чую пісню рідної країни,
Вона летить у тумани й світи,
У ній — любов, що з болю проростає,
І сила, що дає мені рости.

Тобою я живу в часи тривоги,
Коли гуде над полем грім війни,
Коли сини стоять на межі змоги,
Щоб знов розквітли мирні твої сни.

В надії бачу мрії всі здійсненні,
А вітер волі шепче через край:
“Живи, моя свята, благословенна, —
Не згасни, Україно, не вмира́й!”

Любов живе у вишиванці,
У ній світанки і жита,
В очах — весняні вишні-ранці,
У серці — пісня золота.

Її рушник — з надій і мрії,
Вінок її — з пахких думок,
Вона сміється, бо радіє,
Що світить щастя в кожен крок.

І де не стане — квітне поле,
І пташка пісню заведе,
Бо то любов — свята із волі,
Що по життю з нами іде.

Вона іде на всіх парадах,
Палає ніби в серці жар —
Любов у вишиванці — правда,
Це наш національний дар.

Стоїть край дороги калина червона,
Листочком шепоче до вітру слова.
Під нею спочила душа непокорна,
Що волю любила, як рідні права.

Калина в крові — не від негоди,
А від тих ран, що лишив свинець.
Вона стала свідком, як діти свободи
Пішли у світанок — у вічний кінець.

І кожна росинка, що з листя стікає,
То сльози землі, що синів не забуде.
Калина в крові — то пам’ять святая,
Що в серці палає й стискає нам груди.

Не в’яне калина під силою рук,
Бо в ній Україна — незламна, жива.
Калина в крові — наш нескорений дух,
То віра, то воля, то батьківські слова.

Моє серце — в кольорах свободи,
Де синь небес і жовта путь полів,
Тут вітер грає пісню про народ,
Що вірить у свій дім, у власний спів.

Гримлять громи — та світло не зникає,
Бо кожен подих — то любов і стяг.
І навіть попіл квітами зростає,
Коли у серці воля, а не страх.

У кожній рані — правда непохитна,
Кожна сльоза то чиста висота.
Моя земля стоїть — жива, відкрита,
І серце б’ється — в кольорах Хреста.

Блакить і золото — не просто барви,
То пісня крові, вірності й пізнання.
Моє серце — в кольорах держави,
Де жовто – блакитний — це кохання.

Серце б’ється в ритмі волі,
Не втихає бурі гнів,
Бо народ, що вільний в долі,
Не скоривсь за сто віків.

Жовте поле — то пшениця,
Сонце нам проміння ллє,
Синє небо — наче криця,
Що ні страх, ні грім не вб’є.

Ми несемо світло в очі,
Ніби сонце в світлий ранок,
Сльози й кров — минулі ночі,
Та гряде новий світанок.

Жовто-блакитний — то свобода,
Бийте ворога свинцем,
Бо, коли стоїш з народом —
Ти безсмертний, ти з Творцем.

Прийде день, і заспіває
Край мій вільний, край святий,
І над світом засіяє
Прапор миру золотий.

Вона стоїть — у тиші, серед вітру,
Немов світанок серед землі й зірок.
В долонях — світ, у серці — тепле літо,
А кожен подих — наче сад квіточок.

Вона тримає небо над землею,
Щоб не впало зорями в димки,
І навіть коли сльози під землею —
Вона сміється, як нові квітки.

Її слова — то ніжність і відвага,
Її мовчання — сила і печаль.
Коли весь світ втрачає рівновагу,
Вона стоїть, вона опора, сталь.

І я дивлюсь: як в небі хмари тануть,
Як промінь ніжно грає на чолі…
Вона тримає небо — щоб кохали,
Щоб жили у мирі діточки малі.