«Не обманюйте себе:
Бог осміяний бути не може.
Що посіє людина, те й пожне»
А ми кажем: «За що нам, о Боже?»
У цій повісті місце сумне,
«Бог осміяний бути не може».
Й ти, людино, оце зрозумій,
З серця викинь усе, що не Боже,
І не будеш у вирі подій.
«Не обманюйте себе»
Не всесильна
Щоб усе подавалось тобі,
Шлях тернистий, не завжди комфортний,
Ми по вчинки проходим в журбі.
Все, що сіє людина, хай знає —
Відповісти за це прийде час.
«Бог осміяний бути не може»,
Хоч життя віддає за всіх нас.

Я дякую Богу за все що я маю:
За серце,
за подих,
за віру святу,
За мудрість,
за вміння й земне розуміння
й пізнання того, з ким я поруч іду
За зоряне небо,
за вітру обійми,
за сонячний ранок,
за літнє тепло
За чистії роси й за гостре каміння,
йдучи по якому ти віриш в добро
За щирих людей,
за чарівную мову,
за пісню співучу, що в грудях бренить,
За посмішку з ранку
й душевну розмову,
за кави ковток і за радості мить,
За зиму і літо,
за весни суцвіття
і осені шелест земних кольорів
Я дякую Богу за все що я маю,
Що Господь мені дарувати хотів

Вчителі, вчителі, вчителі,
Замінили ви маму і тата,
Коли ми першачки-школярі
Прийшли в школу знання здобувати.

Ви терплячими дуже були,
На "чому" наші відповідали
І пояснювали як могли
Усе те, щоб ми світ пізнавали.

Переходили з класу у клас
Та дорослішали із роками.
Пам"ятаємо й нині ми вас,
Хоч багато хто уже не з нами.

Все, що сіяли ви. проросло
В наших душах добром та любов"ю.
Не забути нам те, що було
Й вас, наставники мудрі шановні.

2020 р.

Я розповім свою історію…
Не переповнену трагізмом,
Та в ній достатньо страху й болю
Від чергового реваншизму.

Зимового одного ранку
Долинули страшні слова:
"На нас напали росіяни"
Запаморочилась голова…
Те, що забрали Крим й на сході
Їхні війська давно були,
Нам всім відомо у народі,
Та чи повірити могли,
Що пересічні росіяни,
Що нас братами називали
(Хоч ми не дуже й полюбляли)
Нацистами нас обізвуть
Й зі зброєю вбивать підуть:
Дітей, жінок, старих і немовлят,
На батьківській землі наших чоловіків, солдат?
Скажу як є: повірити я не могла,
Щоб ворожнеча між народами була
В цивілізованих країнах спільномовних
Із інтернетом гаджетами повних…
Тоді всі кинулись писати
Далеким рідним і чужим:
"Чому ж пішов той брат на брата?"
Та виявився "брат" глухим…
Ніколи ще не говорили
одною мовою так різно,
Всі як один заголосили:
"Вам бреше влада!", було пізно…
Роками годовані брехнею,
Гартовані несправедливими війнами
Із Сирією, Сакартвело, Ічкерією,
Прийшли ті дикуни й за нами.
Тоді усіх пройняли лють і страх,
Хто згуртувавсь, хто втік, хто зброю взяв до рук,
Наповнились залізом й кров'ю на очах
Міста і села. Чути серця стук:
Тук-тук, тук-тук, тук-тук…

Для когось то лише світлина,
Театр, актори, мізансцена…
Інший відчує сльози сина
Над тілом матері. Сирена…
Глухий плебей до криків і страждань,
Байдужий до чужого лиха,
Дивиться миршавий екран
Нацистів вголос проклина і стиха.
Хтось вихідні проводить, як тюлень,
Перемика канали випадкові,
Інший чека тривожно новий день,
Прогортує новини щодобово.
Хтось у підвалах горне немовля,
Інші оплакують мертвих дітей.
Хтось чує вибухів відлуння із даля,
Біда поділить на людей і нелюдей.

Спочатку Схід, як сивий дід,
Омитий кров'ю день за рік.
Пройшов неначе цілий вік.
Північ зітхнула, зализала рани,
Ще досі терпить побиття,
Харків скалічений, старанно
Виборює своє життя,
Херсон мов сон чи був чи є,
В повітрі тихо десь снує.
Зазнав чимало він утрат.
Видніється кривава купель
В пустелі – певно Маріуполь.
Збігає з рук неначе збіжжя
Славетне місто Запоріжжя,
Утративши Енергодар.
Знову Одеса зазнає удар.
Плює ракети самозванець
Із півдня.
Свій кривавий танець
Ведуть наші міста та села…
Мелодія їх невесела.

Вража брехня немов отрута
Труїть людські думки й серця,
Просочується у шпарини
До закордонного слівця.
Хто винен: айсберг чи профани
У затонулім кораблі?
В коня стікають кров'ю рани,
Вершник сліпий сидить в сідлі.
Пів світу спогляда на муки,
Як жебраки простягли руки.
На троні тішиться тиран,
Завдаючи чергових ран.
Страшна навала, чорна й дика,
П'яна, спотворена й безлика
Трощить будинки та життя,
Розум не має каяття.
Як світло з темрявою б'ється
Наш люд, а ворог все сміється.
І кров все ллється, ллється, ллється…

Вона прийшла сьогодні опівночі
Така близька і недосяжна водночас
Я так до неї прагну і так хочу
Вона огидно-сповнена прикрас…
Так безсоромно обнадіює й тривожить,
То світлом гріє, то реальністю пече.
Мрія… про довгождану перемогу…
Щодня крізь пальці, як вода тече…
І час, цей капосний хлопак, насвистує:
Тік-так, тік-так, тік-так…

Лунає чергова тривога
Повітряна і душевна.
Чекаємо на перемогу
Правди добра над скверною…

2024 р.

Залишатись друзями не хтів
Тому що ще люблю її
Я мріяв завжди разом бути
Навіть у пеклі, у паскуди

Я був би з нею в гóрі та в печалі
Лише разом, та хоч в причалі
Поплисти вдалечінь туди
Куди навіть, врядчи зможемо пройти

Але разом, ми подолаєм все
Велику відстань, сильні зливи
Люби, люби мене!
Я серце збережу твоє!

Тримать я буду у теплі
Де холод не поступить!
Але скажи – "люблю тебе!"
І тепло разом буде!