Себе впізнаю поміж хвиль у морі -
Сильних, глибоких і слабких, мілководних.
Різна буваю і в щасті, і в горі.
В житті - так багато течій підводних.

Зверху хвильовий рух води - за хвилею,
А от внизу, чомусь - проти.
Ззовні здається, змирилась вже з долею.
Душа ж пам'ятає, як боролась супроти.

В море впадають множинні ручаї.
Їх прісна вода - завжди над морською.
Нікому не взнати справжні думи мої,
Як злітала до хмар й обіймалась з журбою.

Морська стихія - красива й страшна.
Всі нею милуються і її ж бояться.
Троянда - колюча? А, може - мила, запашна?
Які люди стрічаються, такі й сни сняться.

Хто бачив море в спокої й у велику грозу,
Нічний відблиск того місячного сяйва?
То я - на вершині, то - знову внизу.
То - сильна, мов граніт, то - спокуслива.

Пливуть кораблі поміж бурних хвиль в морі.
Їх радо стрічають і проводжають.
Я на хвилі внизу чи вверху у воднім просторі?
Мовчу... Небеса, що над ним, це знають.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

вже частіше та глибше задумуюсь
над сутністю власного життя
в зрілих роздумах все довше затримуюсь
на дорогах й перехрестях буття

ким і чим були сповнені мої минулі роки
як тепер відчуваю я свій нинішній вік
чому обдумано робила саме такі кроки
чи успіхам й помилкам вела я лік

чого на життєвій стежині мене оточували
ці, а не зовсім інші люди
наскрізь мою чутливу душу пронизували
і почуттями наповнювали груди

здається, що молодість - назавше в моїй душі
дуже до вподоби - така собі позачасовість
любов до життя і людей - вічний рушій
так і пишеться доленосна повість

хочеться побільше вражень, руху й позитиву
повноцінно, насичено та цікаво жити
справжнього творчого злету, душевного пориву
бути комусь потрібною, життя любити

немає бажання реанімувати минулі стосунки
сперечатись і доводити свою правоту
хай доля малює щасливі візерунки
а я їх примножу вже на льоту

вволю насолоджуся запашною столичною кавою
в своїх мріях злечу аж до хмар
натішуся природою й людською аурою
розвію негатив, як у полі дурман

виберу одяг з макіяжем - не по роках
а так, як мені лиш хочеться, як себе відчуваю
багато відтінків - у піднебесних хмарках
в моєму сердечку немає їм краю

ні, не роки говорять про наш вік
а людина своїми думками його творить
в море стікається багато рік
жодна з них про свої літа не говорить

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

Вкотре заглядаю в оповите туманом минуле...
Воно - таке тихе, неначе заснуле.
Спогади з дитинства в пам'яті промайнули.
Батьки... Три брати... Сестра... Життя з ними - миле.

Там - мамина ласка й татове надійне плече.
В любові та радості життя тече.
Дружна сім' я, немов соловейко щебече.
Рідна земля й родина - найдорожче.

Дім... Школа... Село... Тут вчили бути Людиною,
Дорожити національним, мовою і Батьківщиною,
Гідно йти до мети обраною стежиною.
Моя пісня в отчому краї була лебединою.

Юність сміло відкривала батьківську фіртку.
Одну за одною приносила в дім звістку.
Радо стрічала з далеких доріг студентку.
Надавала їй внутрішніх сил і прихистку.

Молодість звала в свої невідомі далі.
Нова сім'я... Щось вона - не в ідеалі.
Замало щастя та забагато печалі.
Син й донька... Разом йдемо чимдалі.

Все, чому вчили батьки, пригодилось.
В роздумах й труді життя, мов з попелу, відродилось.
В незламній душі таки щось надломилось.
Очі сміялись, а от серце закрилось...

Зрілі роки приносили красиві, стиглі плоди.
Добре обдумували наперед всі ходи.
Навчились радіти й долати всі перешкоди.
Відчуття набивали до верху комоди.

Діти - найдорогоцінніше, що в світі буває.
Материнська душа над ними припадає.
Жаль, що батьків, старшої доньки й одного брата немає...
Війна... Боротьба. Горе. Відчай. Життя триває.

Падає осінній лист у задумі під ноги.
Вже далеко позаду - ті батьківські пороги.
В гості приходять і щастя, й нові тривоги.
Багряний лист замітає в минуле дороги.

А от і внученька рученятка свої простягає.
Щасливішої від мене бабусі немає.
Любов до рідних й України, як сонце, осяває.
Життя біжить... Воно занадто швидко минає.

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко

вмивалась дивовижною, вранішньою росою
пробігала по росяній травичці босими ногами
рівняла джерельну воду з чистою сльозою
всміхаючись, долала відстань тернистими шляхами

обвівалась зустрічними, буйними вітрами
протягувала до чарівних небес відкриті долоні
здіймалась високими горами, спускалась дивними ярами
в нескінченних чудо-мріях перебувала в полоні

зачаровувалась, як дитина, сизо-голубими хмарами
мріяла споглядати їх небесну красу вічно
оживала, напоєна духмяними квітковими чарами
з природою вживалась, на диво, органічно

плакала від щастя та горя рясними дощами
милувалась серпанком, що полонив трави й квіти
вимовляла другорядне довірливими вустами
найважливіше в очах треба було зрозуміти

говорила з ясен-місяцем та з нічними зорями
відроджувалась з попелища під яскравим сонцем
тішилася дітьми, мов калина суцвіттями
вони ж стали відкритим у мій світ віконцем

пливла стрімкою рікою поміж крутими берегами
прагнула знайти в ній власну, особливу течію
встояла під блискавками та голосними громами
і таки знайшла внутрішні сили приборкати стихію

облюбувала в полях та лугах найкращі, запашні квіти
відшукала папороть в далекому, дрімучому лісі
навчилася тому, що маю, всім серцем радіти
власне відлуння відчула в людському галасі

Марія Маринченко (Марічка Ясен)

#МарічкаЯсен #поезіяМарічкиЯсен #віршіМарічкиЯсен
#МаріяМаринченко #поезіяМаріїМаринченко #віршіМаріїМаринченко