В душі залишилося випалене поле,
Там сірий попіл стелиться крізь дим.
Здається, що не житиму ніколи,
Немов усе згоріло разом з ним.

Де квіти сонячні колись буяли,
Де гомін був і радісний розмай,
Димлять в душі обвуглені розвали,
Що тягнуться в безмежний тьмяний край.

Живе там тиша — дика, непорушна,
Голубить вітер мертву вже траву.
Це пустка чорна, тиха і байдужна,
У ній лиш порожнеча наяву.

Мовчить душа під небом нерухомим,
Тримає тінь сліди колишніх днів.
А вітер ходить полем обгорілим,
Збирає залишки минулих снів.

08 травня 2026 р.

-Освячена земля –

Летить лелека сіро-сизий,
пливе по небу мокра хмара,
та дощ збирається напасти,
пошарпати й змочить лице.

Кропив те поле він нещадно,
де народились, жили й вмерли,
він кровью й потом освятив їх,
той скрючений і всохлий дід.

А дощ пішов, і рушив в землю,
зарився в самі її недра,
змочив усю, закаламутив!
болото витворив тягуче.

На ранок розтягнуло тучі,
мов халамитників на кручі,
старий почвеняв – бачить поле,
простор блакиті, й землі в житі.