І коли ти прийдеш до мене,
Не побачу твоєї тіні
Не тому, що пульсують вени,
Не тому, що це по обіді,
Не тому, що обрАзи грають
То сумне, то веселе мецо,
Не тому, що уже не мають
Більше наші зустрічі сенсу;
Не тому, що осіння злива
Топить розум – завжди топила,-
Не тому, що весна грайлива
Вже, незчувшись, тепло розгубила.
…Усе просто.Не маєш тіні.
Так, хотіла давно її вбити.
Не могла, стоячи на колінах,
Щохвилини примарою жити.

Темрява повільно вкрила мої кроки,
Відлуння моїх слів розбиває тишу.
Ти залишив слід на моїх руках,
І я не знаю, де твій подих, де пітьма..

Сльози потроху стали безбарвними,
Їх поглинає ця ніч, що не має кінця.
І я йду туди, де не видно світла,
Туди, де не чути вже твого імені.

Мої очі звикли до темряви,
І серце більше не здатне до болю.
Ти відійшов, і я залишилась одна,
Зі своєю тінню, з порожньою долею.

Вогонь, що горів між нами, згас,
Залишивши тільки холод в груди.
Я не знаю, як забути цей час,
Як викинути тебе з моєї суті.

Всі мої сни стали сірими і туманними,
Ти більше не живеш у моїх думках.
Мої слова, що колись були спільними,
Тепер — лише відголоски наших розлук.

Шлях мій веде крізь безліч темних ночей,
І я не знаю, куди він приведе.
Залишилась лише порожнеча, що палає,
І спогади, що мене рвуть на частини.

І в тій тиші, де не чути твоїх кроків,
Я відчуваю, як зникає мій світ.
Ми були разом, а тепер — тільки тіні,
І я йду до того, чого вже нема.

Твій образ залишився в моїх руках,
Я вже не вірю в те, що ми мали.
І як би я не намагалася, не змогла
Я знайти того, кого так любила.

Ти залишив мені тільки порожнечу,
Цей темний світ, що тисне на мене.
І я йду, і кроки ці — безсиллі,
Моє серце давно втратило надію.

Тепер, коли темрява вкрила все навколо,
Я просто блукаю, заблукавши в собі.
Ти був моїм сном, але тепер — мовчання,
І я залишилась одна, сама з собою, у тіні.

Кличе осінь у ще один день,
Голубінь неба в вікна кидає,
В нім немає пташиних пісень,
Там мелодія інша лунає.

Іде стежка в траві з споришем,
Слідом сонце, згори заглядає,
Тішить осінь, веде своїм днем,
Прохолодою плечі вкриває.

Верболіз, очерет, край води
Тиху хвилю у зілля ховає,
Манить тінь від старої верби,
Що потроху вже листя скидає.

Пожовтілі стоять береги,
Тиха річка під сонцем дрімає,
Веде втома у тінь, до верби,
Що, мов руки, гілля простягає.

Ганна Зубко
23.09.2024.

Пробігся вітер,
хвиля покотилась
В грайливі промені,
у лагідність ріки,
Ідучи берегом,
стежина вгору звилась
Й спустилась в тінь
осики і верби.

Пісок вологий
жменя затискає,
Спіймає інша
хвилю, зачерпне…
Таке минуле
птахом залітає,
Про себе знати,
інколи, дає.

29.06.2024.

Мов сніг акація цвіте,
Злітає погляд вгору,
Ніхто не прийде і не жде,
Подальше йду із двору.

Ховає стежка в тінь густу,
Шум вулиці йде поряд,
Тихше між щебетом пройду,
Нехай птахи говорять.

Вітер у листі, у косах,
Спіймали пасмо брови,
Троянди квітнуть у дворах
І липи біля школи.

Дорога, стежка,вздовж паркан,
Ще вулицю долаю,
Назад не хочеться в капкан —
Так дім свій називаю.

08.06.2024.

• Твір:

  Серед мільярдів голосів,
  Думок мільйонів різних,
  Та під байдужі погляди богів,
  Блукає Тінь, серед стихій тих грізних.

  Вона мандрує тихо й непомітно.
  Ніхто не гляне в бік її привітно.
  Між духів цих одноманітних,
  Зустріне Тінь лиш погляди гранітні

  Вона-бо відрізняється від них,
  Вона-бо думає і творить,
  Вона-бо зневажає усіх тих,
  Шаблонністю хто світ потворить.