Я повертаюсь до тебе, до землі,
Немов тінь, що забула тепло.
За мною — попіл на чорнім крилі,
Переді мною — мовчання й скло.

Ти стояла в дощах, у сльозах самоти,
Чекала, коли я впаду до порогу.
Та чи впізнаєш мене ще ти,
Коли я йду, мов остання дорога?

Я повертаюсь, та кроки — чужі,
Бо втрати сплелися зі мной назавжди.
Я вже не той… Лише тінь у душі
Шепоче ніччю: «Не йди… не йди…»

І ти мовчиш… І небо не питає,
А серце тремтить, аж до мління.
Я повернувся, та хто мене чекає?
Моя тінь впала, на холодні каміння

Небо торкає серце знов,
Та дотик цей не гріє більше —
Згоріла в попелі любов,
І тиша стала криком, віршем.

Холодна нічка, наче ніж,
Ріже спомин твій на рани,
І я стою край роздоріжжя —
Де мрії наші вмерли рано.

Небо схиляється до сліз,
Мов хоче взяти мою втому,
А я в полоні темних гріз,
Шукаю шлях назад додому.

Та шлях той зник у темноту,
І серце, небо торкнувши втретє,
Воно зривається у пустоту,
Й розбивається тихо як лебідь.

Вона — пелюстка сонця в ранку,
Що випромінює мені тепло.
У кожнім кроці — світло й танок,
У кожнім подиху — добро.

Торкнеться — і розквітнуть мрії,
Заграють кольори життя.
Вона дає душі надії,
Дарує серцю відчуття.

Її усмішка — промінь ніжний,
Він обіймає, як теплі слова.
І світ стає якийсь безмежний,
Коли вона в ньому співа.

Пелюстка сонця, неймовірна,
Ти світлом пишеш це життя.
У тобі сила непохитна, вірна,
А в серці світлі почуття.

Ти ходиш тихо між думками,
Як промінь сонця крізь туман,
Торкаєш серце теплими руками,
Зцілюєш рани, що ховалися там.

Ти бережеш мої світлі надії
В долонях ніжних, наче світ.
Ти — тиха сила серед мрії,
Що повертає до життя політ.

Твоя присутність — мов світанок,
Що розганяє ніч і мій страх.
Ти — мій надійний оберіг, мій ранок,
Що промайнув у небі ніби птах.

Берегине світла, ясна й ніжна,
Ти вчиш моє серце горіти.
З тобою темрява безсила —
Бо ти прийшла, щоб світ творити.

Вона — мов світанок у тиші безкраїй,
Де сонце торкається ранніх росин.
В її очах — небо, що знову чекає,
На диво, народжене з наших хвилин.

Вона — мов мелодія хвилі у морі,
Що грає на струнах небесних чудес.
Її погляд — політ, вічність в просторі,
Я в її погляді знову воскрес.

У ній — цілий світ, де душа відпочине,
Де навіть мовчання співає теплом.
Вона — моя віра, мій спокій, причина,
Щоб жити, кохати і бути добром.

Її очі — вічність, де час не лякає,
Де серце забуло про страх і біль.
Вона — наче промінь, що все проникає,
І робить із темряви свій ніжний стиль.

Вона кохає — і світ оживає,
Її тепло розтоплює лід.
В очах вогонь ніжно палає,
У ньому — всесвіт і блакить.

Вона, мов полум’я вечірнє,
Що тихо гріє і буде манити.
Її любов — не просто мрія,
Це сила, що може зцілити.

Торкнеться — і душа розквітне,
Згорає страх, зникає біль.
З нею життя стає безхмарним,
Немов весна після завій.

Вона кохає всім серцем щиро,
Вірна завжди ніколи не зрадить .
Її вогонь — то диво і віра,
Її весь світ жіночій заздрить.

Її сміх — жайвір над полем,
Що будить світанки з роси,
Він лине у небо поволі,
Як акорд неземної краси.

Він гріє, коли холодніє,
І тане у сонячних снах,
Він серце моє оживляє,
Як промінь у рідних руках.

Її сміх — то радість і диво,
Що крила дає мені знов,
І навіть в годину тужливу
У нім розцвітає любов.

Вона — мов світанок над морем кохання,
Де сонце торкає хвилі тепла.
У погляді — ніжність, у слові — бажання,
А в серці — безмежна любов ожила.

Її дотик — політ, що не знає упаду,
Її голос — музика ранніх зірок.
Коли поруч вона — не потрібно параду,
Бо світ зупиняється на мить між рядок.

Вона — наче подих весняного вітру,
Що душу торкає, немов поцілунок.
З нею й мовчання стає привітним,
А кожен момент — мов небес подарунок.

Жінка з душею небес і бажання,
Ти — казка, що світ оживила мій знов.
У кожному погляді — вічне зізнання:
Моя ти, єдина, мій сенс і любов.