‎Ми тонемо часто в турботах й печалях,
‎У мріях про диво, про краще життя.
‎Між страхом і сумнівом щастя шукаєм,
‎Не бачимо щастя, що поруч щодня.
‎
‎Немає грошей і уже все пропало,
‎Робота нудна – світ не милий уже.
‎За іншими стежимо, бо свого мало,
‎А заздрість в душі підгризає уже.
‎
‎Ми лаємо владу ,що долю зламали,
‎Шукаємо винних куди не поглянь.
‎Та істина тут у тобі у самому,
‎Щасливим бути можна, без всяких змагань.
‎
‎Прокинувся зранку і це уже диво,
‎Відчув тепло променя, світло в душі.
‎Пульсує життя – значить і ти щасливий,
‎Хоч вчора можливо і сльози текли.
‎
‎Діти здорові, дорожче всіх грошей,
‎Їх сміх – мелодійніший кращих пісень.
‎Обійми батьків – коли вони з нами,
‎Безцінні як кожен новий світлий день.
‎
‎Щастя не в золоті або кар’єрі,
‎Не в тому що кажуть з екранів щодня.
‎Воно у родині, у свіжому хлібі,
‎У слові що зцілить і сили додасть.
‎
‎У вранішній каві, у синьому небі,
‎У запаху трав, в прохолоді дощу.
‎У вірному другу, у теплому домі,
‎У всьому що бачу, що можу відчуть.
‎
‎Ми створюєм самі з проблеми в’язницю,
‎І самі тримаєм ключі у руці.
‎Та варто поглянути трохи інакше
‎Аж смішно становиться навіть собі.
‎
‎Тож щастя із нами весь час, повсякденно.
‎Не в тому що звикли ми щастям вважать.
‎А в мирному небі, у близьких здоров’ї,
‎За те що я можу цей світ пізнавать.
‎

‎Ми женемось за ними щоденно,
‎Наче сонце, став нам капітал.
‎Та чи чує хтось серце невтомне,
‎Коли гроші у руки узяв.
‎
‎Гроші стали як лезо двосічне,
‎Вони ріжуть і ділять життя.
‎Ти купуєш комфорт, та не вічність,
‎Все залишиш, що щастям вважав.
‎
‎Ми міняємо час на папери,
‎Свої сни, на нулі у рядках.
‎Та не бачимо зовсім як швидко,
‎Зросла жадібність в наших серцях.
‎
‎І юність кладем під заставу,
‎За блиск, що зникає як дим.
‎Та лиш миті у тиші – то розкіш,
‎Зрозумів я, як трохи прожив.
‎
‎У світі де все в підрахунках,
‎Любов лиш не має ціни.
‎Бо серце не банк, не рахунок,
‎А сад для живої весни.
‎
‎Сльози щастя не купиш за гроші,
‎І за золото щирість людську.
‎Бо радість приходить не в цифрах,
‎А у тому з ким йдеш по життю.
‎
‎Гроші можуть житло збудувати,
‎Та не створять душевне тепло.
‎Вони можуть і крила зламати,
‎І з небес опустити на дно.
‎
‎Гроші лиш інструмент і не більше,
‎Біг за ними омана життя,
‎Їх у світі усіх не заробиш,
‎В цих словах уся правда буття.
‎
‎Мрії про нескінченні багатства,
‎Не більше ніж тінь у вікні.
‎І як швидше прийде це зізнання,
‎Швидше знайде той світло в собі.
‎

Ми прийшли сюди – не в кайданах,
‎Без контрактів, печаток і меж.
‎Вільно дихати, жити яскраво,
‎Де природа й людина одне.
‎
‎Хто вирішив що світ їхня власність,
‎Що ріка також має тариф.
‎І що кожен ковток – це податок,
‎За повітря також заплати.
‎
‎Ще повинні платити за землю,
‎Щоб могли ми на ній існувать.
‎Хоч усе це іде безкоштовно,
‎Просто так, без усіх переплат.
‎
‎На планеті усього доволі,
‎Є хліб, світло, тепло і вода.
‎Але хтось створив штучну неволю,
‎Щоб править життям і буттям.
‎
‎Йдуть мільйони, на зброю і війни,
‎Мури й дрони, породжений страх.
‎А можна ж на всі оті кошти,
‎Покращити людям життя .
‎
‎Ми люди – малі і дорослі,
‎Під небом і сонцем зросли.
‎Прекрасний цей світ, він для людства,
‎Хто мріяти вміє й любить.
‎
‎Забули ми, що всі єдині,
‎Що в венах одна течія.
‎І замість того -” моє, нероздільне”,
‎Правда та, що є лиш ” ти і я”.
‎
‎Прокиньтеся люди отямтесь,
‎Згадайте що серце – закон.
‎Свобода у нас ,а не в чужій скрині,
‎Що бажають закрити замком.
‎
‎Ніхто не може вкрасти небо,
‎Сховати ріки, землю, гай.
‎Бо воля, там де є потреба,
‎Любити світ без сподівань.
‎
‎Ми прийшли сюди світлі і чисті,
‎Щоб жити і пам’ять нести .
‎Що земля дім – а не поле битви,
‎Вся планета, це сестри й брати.
‎

Вона не в золоті, не в шелесті валюти,
‎Не в обіцянках, чи гучних словах.
‎Вона у тиші, в погляді ласкавім,
‎У вірності, що в серці ніби скарб.
‎
‎Дружбу не купиш ні за які гроші,
‎Бо справжній друг, приходить ніби дар,
‎Ця дружба перевірена роками,
‎Він завжди поруч, ким би ти не став.
‎
‎І не буває сотні справжніх друзів,
‎Які з тобою лиш в святкові дні.
‎А є один, або від сили пару,
‎Які тепло в душі несуть в твій дім.
‎
‎Він зрозуміє тебе без пояснень,
‎Підтримає завжди в тяжкі часи.
‎І коли навіть темрява нависне,
‎Прийде із світлом – щоб тебе знайти.
‎
‎Друг не промовчить, все у очі скаже,
‎Коли ти не на той звертаєш шлях.
‎Не стане за спиною хизуватись,
‎Бо дружба важливіша ніж піар.
‎
‎Йому не страшна жодна безнадія,
‎Разом з тобою бурі перейде.
‎Бо дружба – це жива стихія.
‎Що як лоза з роками кріпне і росте.
‎
‎Термін придатності не має дружба щира,
‎Вона не в’яне як трава в степу.
‎Дружба жива коли брехня відсутня,
‎Що несе завжди правди теплоту.
‎
‎Де дружба є – там страх відходить,
‎Там подих віри чути у словах.
‎І навіть біль тоді не сильно шкодить,
‎Коли підтримку друга відчував.
‎
‎Він згадує коли усі забули,
‎Та мовчки допоможе, без прикрас.
‎І не з обов’язку, не для показу людям,
‎А просто так, знайде для тебе час.
‎
‎Ні клятви, ні якісь там обіцянки,
‎Не фото у мережі, за для лайк.
‎А просто дії, зустрічі спонтанні,
‎Ось справжній знак, що дружба ще жива.
‎
‎Бо справжніх друзів в світі дуже мало,
‎Їх не зустрінеш просто у юрбі.
‎Дає їх Всесвіт, тим хто совість має,
‎Хто може дружбу все життя нести.
‎
‎І хай міняються роки, міста, дороги,
‎Та справжню дружбу не порушить час.
‎Бо дружба із роками все міцніше,
‎Вона не знає слова забуття.
‎

‎Вона – як ранок світла і ясна,
‎В очах її весна і теплота.
‎Коли говорить, аж душа співає,
‎І спокій у її руках дрімає.
‎
‎Вона як вогнище, що світить в темну ніч,
‎Дарує світло і тепло обійм.
‎Її любов – як гарний, ніжний сон,
‎В якому ми живемо в унісон.
‎
‎Мені вона найкращий в світі друг,
‎Підтримає і не опустить рук.
‎Що зрозуміє навіть без розмов,
‎І вселить віру й сили знов і знов.
‎
‎Коли мовчиш – вона все відчуває,
‎І серце б’ється, бо переживає.
‎Та навіть буря у душі вщухає,
‎Коли вона тобі у очі зазирає.
‎
‎У домі затишок, хоч холодно на дворі,
‎Квітучий сад із посмішок й любові.
‎Тут смачно пахне, миром і думками,
‎Я вдячний Долі що нас об’єднала.
‎
‎І посмішка її знімає втому,
‎Забув незгоди , як прийшов додому.
‎Бо на порозі щодня зустрічає,
‎Моя дружина ,що мене кохає
‎
‎Із нею завжди тиша на душі,
‎Вона як дар, який дали Боги.
‎У ній і ніжність і вогонь в очах,
‎Вона та зірка,що підкаже шлях.
‎
‎Так хто ж вона, запитують мене,
‎Вона та жінка, що життя дає.
‎Вона той янгол, що закрила дім,
‎Дружина – це любов, підтримка, мир.
‎

‎Зрада – як спис, що пронизує тіло,
‎Вона наче тінь, що крадеться повільно.
‎Ти наче й смієшся і ніби все мило,
‎А серце у попіл, розірване тіло.
‎
‎Зрада коханої – мов ніж у спину,
‎Без крові, та рана болить дуже сильно.
‎Казатиме різні ,безглузді слова,
‎А в грудях зростає гнів і гіркота.
‎
‎Зрада у дружбі – ще більша біда,
‎Коли довіряв, а отримав меча.
‎Бо той хто з тобою свята святкував,
‎В хвилину тяжку, навіть трубку не брав.
‎
‎А є іще зрада – себе самого,
‎Коли мав кричати, та страшно було.
‎Коли робиш те, що сказали тобі,
‎А серце то в’яне, як лист восени.
‎
‎Та ти пам’ятай Всесвіт справжній суддя,
‎Нічого не пройде, на все є свій час.
‎Хто зрадив – відчує цей біль на собі,
‎Як лезо торкається нитки душі.
‎
‎Бо все повернеться і слово і діло,
‎І кожен обман, що закреслив надії.
‎Хай як би серденько від болю не нило,
‎Та правда воскресне, повернуться сили.
‎
‎І прийде та мить коли й тиша кричить,
‎І совість прокинеться, вийде з пітьми.
‎Та буде за пізно вже щось поміняти,
‎Бо зрада уміє лиш все убивати.
‎
‎Зрадник не бачить як світло згасає,
‎Бо очі в тумані і в серці вже бруд.
‎Дорога його то міраж, чи примара,
‎А потім питання, ” Для чого? Чому”?
‎
‎А той хто пробачить, отримає силу,
‎Бо в серці прощення розпалить вогонь.
‎Той хто все забуде отримає більше,
‎Бо зрадник не вартий ніяких думок.
‎
‎Отож не тримайте отруту у серці,
‎Хай біль відступає, час лікар для всіх.
‎Бо навіть і зрада – то шлях для навчання,
‎Що істина вічна, а зрадник слабкий.
‎

Горять вогні, осінній час на дворі,
‎Шепоче лист, мов прадідів слова.
‎У кожнім подиху у кожному корінні,
‎Живе твоя вся пам’ять родова.
‎
‎Ми кличемо Дідів, віддать їм шану,
‎Що крізь віки нас вчили й берегли.
‎Їх тіні лагідно до хати хай заходять,
‎Приносять спокій, правду в ці часи.
‎
‎Спасибі предки вам, за кров, за вашу волю,
‎За хліб духмяний, пісні, за мечі.
‎За мудрість – за уроки Долі,
‎За всі слова , за ночі без біди.
‎
‎Хай діти й внуки згадують коріння,
‎А пам’ять плине ніби водограй.
‎Бо Рід – то вогнище, що світить нам невпинно,
‎Якщо ти про свій Рід не забував.
‎
‎Ви наші витоки, ви наші ясні зорі,
‎Що світять нам із Вирію завжди.
‎Ви в нашій праці, в нашім кожнім слові,
‎Що з’єднує народи і світи.
‎
‎Хай слово “Рід лунає всюди, всюди,
‎Як пісня, що вдихає в нас життя.
‎У кожнім серці хай вогонь палає,
‎Щоб пам’ять Роду ясною була.
‎
‎Прийміть низький уклін і тепле слово,
‎Мед і кутю – запрошуємо в дім.
‎Онуки й діти стіл для вас накрили,
‎Щоб разом нам побути у ці дні.
‎
‎І хай колись ми будем разом з вами,
‎І нас запросять в гості, як ми зараз вас.
‎Хай Рід росте і сили набирає,
‎Дідів шануємо у цей святковий час.
‎
‎

‎У лазні старій, там де пара густа,
‎Живе собі дух – тінь гаряча й німа.
‎Він любить коли пар висить у горі,
‎Та ллють по маленьку води на камін.
‎
‎Він знає хто з наміром чистим прийшов,
‎А хто приніс злобу – той гнів тут знайшов.
‎Його не обдуриш ні словом, ні знаком,
‎Бо бачить він душу,під шкірою й паром.
‎
‎Віники в’яже з берези і липи,
‎В воді їх замочить, щоб гарно прогріти.
‎Як добре його вшанувати в мовчанні,
‎То вийдеш із лазні, як новий світанок.
‎
‎І правила треба його поважати,
‎Не можна вночі у лазню ступати.
‎Бо той хто порушить його спочивання,
‎Почути від Банника може бурчання.
‎
‎Той шепіт почувши,піде прохолода,
‎Від п’ят до і тім’я відчуєш ти холод.
‎Тож краще з повагою духа вітай,
‎Коли паром тіло змиваєш – згадай.
‎
‎У лазні він сторож – не води,а душі,
‎Що в грудях у кожного тихо сидить.
‎І поки шануєш ти духів старих,
‎Банник дарує здоров’я тобі.
‎
‎Бо пар то не просто волога і жар,
‎То дихання предків,що в нас не вщуха.
‎І в кожній краплині,що з тіла сплива,
‎Радіє старий дух і все пам’ята.

‎

‎По темних дорогах, глибоких долинах,
‎Де місяць блідий і холодний висить.
‎Там Лихо старе по стежинах блукає,
‎Шукає він душу, щоб занапастить.
‎
‎У оці його завжди зимно й самотньо,
‎А пальці – мов гілля сухе й без життя.
‎Воно не кричить – лиш тихенько шепоче ,
‎”Прийми мене швидше, я доля твоя”.
‎
‎І сяде на серці, як тінь на віконце,
‎Не гріє теплом,в лиш холодом з дна.
‎Не хоче ні щастя, добра, ні достатку,
‎Лиш голод і біль, щоб просвіту не знав.
‎
‎Та є і у Лиха своя таємниця,
‎Воно колись теж було світле й живе.
‎Та людська жорстокість, брехня і байдужість,
‎Зробили з добра йому темне лице.
‎
‎І ходить воно по дорогах гуляє,
‎Несе на собі тіні людських провин.
‎І плаче коли хтось у пісні згадає,
‎Вже й хоче спочити, та мусить іти.
‎
‎Не згадуйте Лихо коли ніч на дворі,
‎Бо прийде у гості – не схоче піти.
‎Але в кого в серці ще іскра палає,
‎Не зможе до того воно підійти.
‎

‎У хащах темних, де вітер гуляє,
‎На курячих ніжках хатинка стоїть.
‎І вдень і вночі, тиша там аж лякає,
‎Межа між світами мерців і живих.
‎
‎Сидить там бабуся з сумними очима,
‎У них і вогонь і тиша віків.
‎Вона розуміє природу і духів
‎Завжди на сторожі, не пройде лихий.
‎
‎Не просто то відьма, а знань охоронець,
‎Вона пам’ятає як світ утворивсь,
‎Іще береже дуже давні закони,
‎Коли навіть світ і не знав про папір.
‎
‎До неї ідуть – ті що долі шукають,
‎Хто правди шукає, чи зцілення сил.
‎І кожен їй платить – бо Яга знає,
‎Що без оплати не буде і крил.
‎
‎Сміється Яга коли буря находить,
‎Ночами в котлі трави варить вона.
‎Там слово її то могутнє закляття,
‎І плине по лісу смачний аромат.
‎
‎Та хоч і бояться її по всіх селах,
‎Але володіння в повазі завжди.
‎Тому що Яга береже ліс і землі,
‎Які давно предки їй заповіли.
‎
‎Яга не лиха – вона лиш рівновага,
‎Що межі тримає на лезі тонкім.
‎І хто серцем чистий – тим допомагає,
‎Та смерть буде тим що з брехнею прийшли.
‎
‎Отак і живе стара, мудра бабуся,
‎Межу стереже і прадавній закон.
‎Бо Баба Яга то і смерть і підтримка,
‎Залежно з яким ти проханням прийшов.
‎