Світ таємничий приховує дива,
Вірити треба — побачиш сповна.
Небо покаже свої кольори,
Вітер розкаже балади свої.
Річка шепоче, співає пісні,
Ніч розгортає містичні речі.
Зорі вплітають срібло в пітьму,
Тихо шепочуть: заглянь в глибину».
Там, де смереки торкаються хмар,
П’ється повітря, як дивний узвар.
Черемош котить каміння старе,
Хто має віру — той скарб забере.
Диво не десь у далеких світах,
Воно у думках і у вільних птахах.
Просто замрійся, очима дивись—
І таємниця відкриється вмить.
06.10.2013

Світ таємничий приховує дива,
Вірити треба — побачиш сповна.
Небо покаже свої кольори,
Вітер розкаже балади свої.
Річка шепоче, співає пісні,
Ніч розгортає містичні речі.
Зорі вплітають срібло в пітьму,
Тихо шепочуть: заглянь в глибину».
Там, де смереки торкаються хмар,
П’ється повітря, як дивний узвар.
Черемош котить каміння старе,
Хто має віру — той скарб забере.
Диво не десь у далеких світах,
Воно у думках і у вільних птахах.
Просто замрійся, очима дивись—
І таємниця відкриється вмить.
06.10.2013

Коли почалася війна — світ затих,
Завмер у польоті вічному.
Мов час, що розсипався тисяччю крихт
У вакуумі космічному.

І тиша кричала гучніше за грім,
Розколюючи небосхили.
А ранок, мов вирок, приходив у дім —
Будив навіть тих, хто не жили.

Життя заніміло, затиснувши біль
У стінах, у вікнах, у тінях.
І кожен тримав свій крихкий світ без сил
На власних душевних руїнах.

І погляд дорослішав швидше за час,
І слово ставало бронею.
А серце кипіло і кликало нас
До бою вставати душею.

Та навіть крізь попіл і чорну імлу,
Крізь втрати, атаки й розплати,
У серці не гасне надія жива —
І змушує жити… і встати.

29 березня 2026 р.

Яскравий день укутала пітьма,
Залишилась тривожна порожнеча.
На темній, рваній рані полотна
Сумний тривожний погляд ніби втеча.

Поміж уламків мальовничих скла,
Твій тихий шепіт, немов шум прибою.
В полоні мороку, пітьми та зла
Мені не лячно, коли ти зі мною.

У темряві звучить звірячий рик,
Мов войовнича, грізна ,тиха пісня.
Не дай мені зірватися на крик,
Будь поруч, стань останнім «до і після».

Коли ступлю у прірву, – зупини!
Скажи, що я для тебе ясне сонце.
Ти двері в своє серце відчини
Туди ввійду, мов промінь крізь віконце,

Який проріже темряву із хмар,
Розтопить лід і з`явиться надія.
Скажи мені, що ВИЩИХ СИЛ я ДАР,
Твоя, нарешті виконана, МРІЯ.

Поки моя рука тремтить в твоїй,
Ти говори мені це знову й знову.
Що я твій ДАР і МРІЯ – я тоді
Старий зруйную світ і створю НОВИЙ.
23 березня 2026 р.

Мікрохвильовка

Двох тисяч двадцять п’ятий рік
Я прожила в мікрохвильовці.
Мене тріпало з боку в бік,
Мов, простирадло на вірьовці.

І мікрохвилями мене
Життя постійно нагрівало :
Інсульт і стресів череда
Ніяк мене не забували.

Були щоденно, день-у-день.
Варилась довго в міні пеклі.
Нанизувала стресо-дні
На спиці долі, немов петлі.

Хламиду з тих петель жарких
Зв’язала та не одягнула.
Вціліла, витримала все.
Донизу доля не нагнула.

У двадцять шостому з печі
Я вирвалась у світ, на волю.
Тепер хламиду розпущу,
Переінакшу свою долю.

Яскраву сукню одягну,
На шпильці туфлі та забуду
Інсульт, мікрохвильовки піч.
Тепер щасливою я буду.

Мікрохвильовка

Двох тисяч двадцять п’ятий рік
Я прожила в мікрохвильовці.
Мене тріпало з боку в бік,
Мов, простирадло на вірьовці.

І мікрохвилями мене
Життя постійно нагрівало :
Інсульт і стресів череда
Ніяк мене не забували.

Були щоденно, день-у-день.
Варилась довго в міні пеклі.
Нанизувала стресо-дні
На спиці долі, немов петлі.

Хламиду з тих петель жарких
Зв’язала та не одягнула.
Вціліла, витримала все.
Донизу доля не нагнула.

У двадцять шостому з печі
Я вирвалась у світ, на волю.
Тепер хламиду розпущу,
Переінакшу свою долю.

Яскраву сукню одягну,
На шпильці туфлі та забуду
Інсульт, мікрохвильовки піч.
Тепер щасливою я буду.

Загубився мій світ у минулоріччі,
у різнотрав’ї мрійних сподівань.
Хтось шукав виправдання одвічно.
Хтось так прагнув прощення й страждань.

Мінливо життя протікає.
Вже звично.
Що чекати від нього?
Зізнань…

Загубився мій світ у минулоріччі.
І сьогодні не треба
від згублених мрій
виправдань.
15.02.2025 ©Ірина Вірна

Сві-танок.
Світ тане.
Розтає імлисте срібло
Серпанку ранкового туману.
Мерзнуть пальці,
паморозь тане.
Зірки в хмарах зникають.
Сіре срібло осідає на губах теплих.
Підносиш змерзлі долоні до вуст,
Диханням відроджуєш теплість,
До щоки торкаєшся:
Моє-своє-рідне.
Світанково-срібне.
Яскраве, лискуче –
З фарбою ще не облупленою.
Молодесеньке.
2025 р. ©Ірина Вірна